— Хааа…
Зробивши глибокий вдих, Фрей намагався втримати свідомість…Боровся, аби не знепритомніти після жорстокої, залитої кров’ю битви, яку щойно пережив.
Важко спершись на розтрощену стіну,
Він відчайдушно намагався знову приєднати відсічену руку…
І лише дивом не впав на місці.
З огляду на його стан…
До нього підійшла приголомшена Уріель Платіні,
Дивлячись із недовірою на те жалюгідне становище, до якого він сам себе довів.
— Я й не думала, що ти настільки безумний, Фрею Старлайт.
Каламутним, ослабленим поглядом…
Фрей ледь упізнав її.
— Що… ти тут робиш?
Уріель підняла його відсічену праву руку й сама взялася приєднувати її назад.
— Навіщо ти так штовхаєш себе?
— Невже цей турнір справді вартий усього цього?
— Іди, Уріель… Усі дивляться.
Пробурмотів Фрей, силоміць витискаючи гірку усмішку.
Уріель —
Кандидатка у Святиці —
Лише усміхнулася у відповідь.
Вона не очікувала, що навіть у такому стані він хвилюватиметься за неї.
— Поглянь на себе…
— Називаєш мене по імені, ніби ми одного віку.
— Я не піду. Мій обов’язок від самого початку…
— І досі — рятувати людей.
Фрей…
Замовк.
Він відчув дивне тепло…
Священну силу Уріель, що зцілювала його зламане тіло.
Це тепло…
Було для нього чимось незнайомим.
Його тіло…
Завжди знало лише удари —
Мечами чи голими кулаками.
Єдине тепло, яке він будь-коли відчував…
Було пекучим жаром власної пролитої крові.
Але ось так відпочивати…
В обіймах Уріель Платіні…
Фрей замислився, чи не зраджує він свій шлях.
Важке почуття провини тиснуло зсередини.
Його всепоглинаюче бажання повернутися у свій світ…
Непомітно перетворилося на нав’язливу одержимість.
Щоразу, коли він відхилявся від своєї мети —
Він карав себе безжально.
Його думки завжди скочувалися в темряву…
Тривога щодо сили наступного супротивника,
Страх, що він марнує дорогоцінний час, навіть коли спить, тоді як Фінальний Бос усе ще чекає на нього.
Але…
Тіло має свої межі.
Фрей знепритомнів…
Прямо там, в обіймах кандидатки у Святиці.
…
…
…
Над ареною…
Вибухнув хаос, коли натовп нарешті усвідомив, що сталося.
Дехто люто проклинав Фрея…
Звинувачуючи його у втрачених статках.
Інші називали його перемогу дивом.
Дехто навіть твердив, що він якось шахраював.
Та це було нереально.
Деймон Валеріон переважав його в усьому, що можна було виміряти.
І все ж Фрей…
Знову й знову підіймався…
Живлений лише чистою силою волі.
Але чи взагалі таке можливе?
Чи здатна людина зайти так далеко…
Покладаючись лише на емоції?
На глядацькій ложі родини Старлайт…
Ада дивилася вниз на арену, її розум був затуманений плутаниною.
— Чому… він так себе нищить?
Щоразу, коли Фрея ранили…
Щоразу, коли його били…
Ада відчувала, як щось усередині неї розривається.
Він був її єдиною родиною, що залишилася.
І можливо, саме тому…
Вона розуміла, бодай трохи, наскільки відчайдушно Фрей прагнув перемоги.
Вона бачила це чітко…
У тих, здавалося б, мертвих очах.
Але чому?
Що для нього означала Вікторіада?
Що приховував Фрей?
Ада з гіркотою усвідомила, як мало вона насправді знає.
І наскільки безсилою є, аби щось змінити.
Від самого початку…
Фрей Старлайт обрав свій шлях —
І пройшов ним на самоті.
Для Ади…
Здавалося, ніби ще один член родини знову вислизає з її рук.
Тверда рука лягла їй на плече ззаду.
Це була Кармен.
— Тримайся, Адо.
Стара жінка…
Яка переживала подібний біль уже багато разів, чудово знала, що говорить.
— Поки що просто вір у нього.
— І одного дня, рано чи пізно…
— У тебе з’явиться шанс йому допомогти.
Життя було брудною річчю.
Воно жбурляло тобою,
Ламало, позбавляло глузду.
Але водночас…
Дарувало шанси.
Аж поки не настане той шанс…
— Усе, що тобі залишається, — це чекати.
Фрею Старлайту доводилося вести власну битву.
Це була його сутичка — і лише його.
Він сам її обрав.
І він же її завершить.
Півфінали добігли кінця.
Залишався лише один поєдинок.
Фрей Старлайт проти Сноу Леонхарта
Фінальна битва…
Спалахне рівно за три дні.
Іріс Санлайт дивився згори…
З порожнім виразом обличчя —
Поки Фрей Старлайт лежав без тями в обіймах кандидатки у Святі.
І ця сцена…
Почала притягувати погляди всіх присутніх.
Напруга виразно зростала…
Особливо з боку Церкви.
Хоч він і здавався спокійним,
Ледь помітний блиск в очах єпископа Майкла Платіні був аж ніяк не заспокійливим.
Та Іріс Санлайт не звертав на це жодної уваги.
Уся його зосередженість…
Була прикута до Фрея.
Пронизливий погляд ніби проникав у саму душу хлопця.
— Скажи мені…
Старий із родини Санлайт жестом указав на Фенікса, що стояв позаду нього.
— Коли востаннє вимірювали його талант?
Фенікс кліпнув…
Здивований несподіваним запитанням.
Як новий інструктор у Храмі,
Він уже переглянув справи більшості учнів.
Тож відповів без вагань:
— Востаннє — коли він вступив до Храму.
— До того — ще за часів перебування в родині Старлайт. Його талант беззаперечно підтвердили як рівень A.
Талант не можна змінити.
Це була незаперечна істина.
Лише у вкрай рідкісних випадках…
Наприклад з Ультрас, які продали свої душі, —
У нього можна було втрутитися.
Інакше ж людський талант —
Це те, з чим ти народжуєшся.
Те, що повністю поза твоїм контролем.
— Не завадило б перевірити його втретє.
— Ти ж можеш це влаштувати, правда?
Фенікс злегка насупився…
Збентежений наполегливістю старого Санлайта.
— Ти натякаєш, що звіти були сфальсифіковані?
— Це можливо.
— На жаль, це неможливо.
— У родині Старлайт ще могли підтасувати результати, але не тут, у Храмі.
— Я особисто все перевіряв.
Фенікс мав власні сумніви ще з часів випробування на острові…
Та після ретельного розслідування
Він підтвердив, що оцінка таланту Фрея була справжньою.
— Хмм…
— То чому ти й досі виглядаєш таким непереконаним?
Невже старий Санлайт усе ще підозрював щось, навіть після всього цього?
— Це моя інтуїція.
Інтуїція…
Очі Фенікса трохи розширилися…
Він пригадав, яку вагу мало це слово в родині Санлайт.
Іріс не вживав його легковажно.
І коли він це робив —
Він ніколи не помилявся.
— Я займуся цим після завершення Вікторіади.
— Ого? Ти зробиш це для мене, навіть знаючи, що це ймовірно, не має сенсу?
Ідея змінити чийсь талант була абсурдною…
Настільки абсурдною, що її навіть не розглядали серйозно.
І все ж…
Фенікс вирішив дослухатися.
— Я навчився, що іноді краще слухати тебе,
— Хай би якою дрібницею це не здавалося, дядьку.
— Ти зухвалий шмаркач, ти це знаєш?
Вони обоє тихо засміялися —
А Вікторіада тим часом рухалася далі.
…
…
…
Сноу Леонхарт був свідком останнього бою.
Ім’я суперника спочатку нічого для нього не означало.
Дізнавшись, що це Фрей…
Він просто мовчки пішов. Але він бачив усе чітко.
Як Фрей боровся…
Як він воював.
Сноу мимоволі замислився…
Чи зможе й він колись так само люто битися за щось?
Його рука піднялася до грудей.
Пальці ковзнули по сорочці —
Дістаючи підвіску, заховану під нею.
Срібну підвіску.
У формі голуба з розпростертими крилами.
Сноу міцно стиснув її в руці…
І продовжив іти геть.
Його очі сяяли яскравіше, ніж будь-коли.
Фрей — без свідомості.
Сноу — на піку сил.
А годинник…
Стрімко відраховував час до фінального дня.
…
…
…
Тим часом…
Вікторіада тривала, демонструючи потужні виступи півфіналів старших курсів.
І хоча бої першокурсників привернули найбільшу увагу…
Сутички старших —
Нічим не поступалися за видовищністю.
Натовп, поглинутий ревом овацій і шаленими святкуваннями воїнів, Ледве помічав плин часу.
Перша ніч промайнула, мов одна мить.
Розділ 209: Перед фінальною битвою
Том 1
