Розділ 203: Розкрито ще більше таємниць (2)

Ми йшли певний час — ні довго, ні коротко, — і мені довелося витерпіти нескінченний потік дрібних балачок, хоча настрою на це в мене не було.

Зрештою ми дісталися її кімнати.

Вона виглядала майже ідентично моїй.

Урієль одразу вказала на диван.

— Лягай на спину. А, і ще — зніми одяг теж~

Я на секунду завмер, а тоді подивився на неї.

— …Зняти одяг?

— Так.

— …Це справді необхідно?

Це не звучало як щось вигідне для когось із нас.

— Чому ти так на мене дивишся? Просто уяви, що я лікар. Це моя робота. До того ж я вже бачила тебе повністю голим, коли лікувала минулого разу, тож не бачу проблеми й тепер.

— …Гаразд.

Я мовчки зняв броню, оголивши перед нею шкіру.

— О? Швидко. Ти надто легко погодився.

— Нема сенсу накручувати себе.

Просто покінчімо з цим.

Я ліг на спину, дивлячись у стелю.

— Починай… тіло у твоєму розпорядженні.

Роби з ним що хочеш — це все одно краще, ніж усі ті побиття, які воно пережило останнім часом.

— Хм… добре.

Вона здавалася… нерішучою.

Навіть сором’язливою?

Серйозно? З таким виразом обличчя — після всього, що ти щойно сказала?

Невже вона з тих, хто лише зовні вдає сильну?

Зрештою, як кандидатка в Святі, вона навряд чи мала будь-яку близьку взаємодію з чоловіком — тим паче наодинці в кімнаті з напівоголеним.

Намагаючись бути якомога тактовнішим, я заплющив очі й дозволив їй працювати.

І справді, незабаром я відчув, як щось торкнулося моїх грудей — дивна свята сила просочувалася всередину мене.

Потроху… її вагання зникли.

— Я починаю.

Священна енергія повністю виправдовувала свою репутацію.

Моє тіло ставало дедалі легшим, поки Урієль працювала зосереджено й точно.

Але потім… коли вона повністю занурилася в роботу, її вираз обличчя почав змінюватися — на розгублений.

Що довше вона мене досліджувала, то більше хмурилася.

— Твої канали аури… вони ідеальні.

Оглянувши кожен сантиметр мого тіла… Урієль відреагувала зовсім не так, як я очікував.

— Це неймовірно…

— Що саме?

Вона виглядала так, ніби щось відкрила.

— Якщо чесно… я вже нічого не розумію.

Упорядкувавши думки, вона дійшла висновку.

— Твоє тіло не відновилося після отриманих ушкоджень — не зовсім. Насправді… це неправильне формулювання…

Не могло бути, щоб я повністю відновився після всіх тих травм за такий короткий час…

— Якщо пояснювати правильно… воно не зцілилося — його замінили!

— Про що ти взагалі говориш?

Від її слів у мене почала боліти голова.

— Твоє тіло… воно не залишає шрамів. Воно ідеально відновлюється після смертельних поранень…

Це неможливо. Яким би сильним не було відновлення, завжди є межа — навіть із допомогою цілителя.

Інакше кажучи, деякі поранення просто не можуть зцілитися повністю.

А я отримав їх чимало.

І все ж… я був зцілений.

— Мертві клітини… пошкоджені органи… якимось чином вони повністю замінюються. Твоє тіло регенерує саме себе.

Зруйновані канали аури не були відремонтовані — їх створили заново.

Саме це намагалася сказати Урієль.

— Ти взагалі усвідомлюєш, що зараз кажеш?

Це неможливо.

Людське тіло має межі.

Урієль похитала головою, глибоко замислившись.

— Я чула, що такі, як Свята Юраша та Троє Верховних Жерців, можуть відновитися майже від будь-якої травми, якщо тільки не мертві…

— Але це — за допомогою святої сили.

Урієль подивилася на мене серйозно.

— А в тебе її немає. А отже… усе, що відбувається всередині твого тіла, відбувається природним шляхом.

Схоже, Урієль не помилялася. Її слова звучали божевільно — але вони багато що пояснювали.

Те, як я вижив донині. Те, як міг битися в умовах, яких жодна звичайна людина не витримала б.

Раптом… усе стало на свої місця — і від цього стало лише ще заплутаніше.

Що ж насправді сталося з цим тілом… у Секті Тіні?

Що зі мною зробили ті статуї?

Від самих думок у голові пульсував біль.

Урієль виглядала так, ніби хотіла відповідей, але…

— Не дивись на мене так. Я знаю про своє тіло ще менше, ніж ти.

Можливо, на той момент вона знала про мене більше, ніж я сам.

Урієль занурилася в глибокі роздуми.

— Тоді, якщо навіть ти нічого не знаєш… відповідь має бути в твоєму перебуванні в Східних Землях Кошмару…

Кмітливо.

Регенерація, що не походить ні від святої сили, ні від демонічних контрактів…

— Мені потрібно дослідити це ще більше!

— Зрозуміло, а тепер відсунь обличчя.

Ця дівчина була надто захоплена.

І в мене було погане передчуття.

— Фрею! Відтепер приходь до мене щодня в цей самий час!

— Що? Навіщо мені—

— Я серйозно! Я лікуватиму тебе після кожного бою — навіть темні кола під очима приберу! Тож, будь ласка, дозволь мені й далі вивчати твоє тіло!

— Ні. Чому я маю на це погоджуватися?

— Чому?! Та годі! Вважай це служінням людству!

— Не пхай мені цю нісенітницю.

— Будь ласка!

І що мені було робити з цією дівчиною?

Я не міг просто відмовити. Якби вона пішла й почала розповсюджувати те, що дізналася про мене — навіть якщо це звучало б як маячня — хто знає, чим би все закінчилося?

У мене не було вибору — довелося погодитися. Дівчина почала радісно підстрибувати, і я щиро замислився, наскільки ж вона проста насправді.

І так… на весь час Вікторіади я обзавівся власною персональною цілителькою.

Чвертьфінальні бої тривали три дні поспіль. Потім — триденна перерва, і на сьомий день починалися півфінали.

І тож у наступні дні—

Я щодня приходив до кімнати Урієль, роздягався й дозволяв їй чаклувати над моїм тілом.

Незабаром Вікторіада стала джерелом дивних чуток про характер стосунків між Фреєм Старлайтом і Урієль Платіні — особливо після того, як люди почали бачити, як той юнак заходить до кімнати кандидатки в Святі… щодня без винятку.

…

…

…

Чвертьфінали серед старших курсів завершилися швидко.

Так, там виступили кілька справді сильних студентів — як-от Урієль Платіні, Еллен Вайт і Роб Валеріон, син найвеличнішого мага Імперії—

Але загалом… це було нудно.

Більшість боїв закінчувалися надто швидко.

Навіть зараз натовп не міг забути образ Еллен Вайт, яка змусила свого суперника забити себе до смерті.

Існує межа того, наскільки можна принизити людину в бою.

З тим етапом було покінчено — і Вікторіада входила в серйозну фазу.

— День сьомий —

Півфінали першокурсників:

Сноу Леонхарт проти Гоуст Умбри

— Отже, сьогодні…

Те, що мало б бути фіналом Вікторіади, якимось чином перетворилося на ранній півфінал.

Але це була чудова нагода — побачити, наскільки зросла сила Сноу тепер, коли він володів Вермiтором.

Його бій проти Дана не показав багато чого.

Але Гоуст був на іншому рівні.

Цей бій… буде справжнім.

— Хоо, сьогодні б’ється Герой…

Я волів би дивитися на це наодинці, якщо чесно — але якимось чином опинився в кімнаті Урієль під приводом того, що їй потрібно «краще підготувати мене» до майбутнього бою з Деймоном Валеріоном.

Ми сиділи разом перед екраном.

І там — перед нами —

Сноу і Гоуст вийшли на арену під ревіння глядачів.

— Як думаєш, хто переможе? — грайливо запитала Урієль, а я відповів серйозно:

— Сноу.

— Аа, логічно. Він же Герой, як-не-як…

Але я сказав це не через дурниці з «Обраним Героєм».

Я точно знав, на що здатен Сноу Леонхарт. Навіть без додаткової сили Вермiтора…

Він усе одно переміг би Гоуста.

Недарма того юнака називали Останньою Перешкодою.

Я хотів це побачити — ту силу.

І так само, як і я… Гоуст мовчки дивився на Сноу.

Ми обидва сказали в думках одні й ті самі слова, дивлячись на Сноу Леонхарта:

«Я хочу знати… як далеко сягає сила цієї людини.»

Наскільки він випереджає нас?

Його обрали Героєм… поставили на один рівень із Першим Імператором.

Гоуст хотів пізнати силу світла, яким сяяв Сноу —

І те, наскільки воно збільшить розмір його власної тіні.

І десь глибоко всередині…

Чи помилявся він увесь цей час, обравши мене замість нього?

Відповідь… болісно проясниться в цьому бою.

…

Усі чекали початку поєдинку—

Сноу Леонхарт проти Гоуста Умбри.