— Очима Фрея Старлайт —
---
Я повільно розплющив очі. Різкий, пронизливий писк пролунав біля вуха, наче я прокинувся після багаторічної коми.
Переді мною — абсурдно яскраво освітлена стеля. А сам я… лежав на ліжку розміром зі стадіон.
Це вже вдруге я відкриваю очі на цю сцену. І чесно… Я б не хотів бачити її втретє.
На усвідомлення ситуації мені вистачило кількох секунд. І я, не стримуючись, видихнув із гіркотою:
— Я... переродився у власному романі?
Неможливо... Увесь цей абсурд про "перенесення в інший світ" — це трапляється лише у дурних романах… Я, мабуть, досі сплю.
Та ще один погляд на цю гігантську кімнату — і мене починає охоплювати гіркий сміх.
Сон? Який сон відчувається настільки реальним? Який сон завдає болю гіршого, ніж усе, що я відчував раніше?
Я дійсно увійшов у свій роман.
Я зціпив зуби так сильно, що щелепа заніміла, і впив нігті глибоко в шкіру долонь. Здавалося, мозок кипить, готовий вибухнути, змушуючи мене волати на повну:
— Чому?! Чому?! ЧОМУ, ДО ЧОРТА?!
Чому саме я?! У мене було життя… сім’я… Я мав усе…
Голос тремтів, коли перед очима промайнули обличчя батька, рідних, старого життя…
Сльоза скотилася щокою, поки я тихо лаявся під ніс.
І тут — холодний, мертвотний голос біля вуха:
[«Синхронізація завершена.»]
[«Передача спогадів носія успішна.»]
У голові раптово вибухнув водоспад чужих спогадів. Але моя свідомість вперто чіплялася лише за цей голос.
Я зіскочив з ліжка, охоплений люттю, й закричав у повітря:
— Нахуй тебе з твоєю синхронізацією, син шлюхи!
Хто чорт тебе візьми просив тягнути мене сюди?! Хто хотів це “нове життя”?!
— ВІДПОВІДАЙ, ПАСКУДО! Хто просив за другий шанс?!
— Поверни мене назад...Поверни мене назад до мого життя!
— Мені не потрібні ніякі «шанси»… У мене вже було все! Не хочу цього життя — ПРОШУ… ПРОШУ, ПОВЕРНИ МЕНЕ!
Я бив повітря руками, як скажений, поки не впав на коліна, зламаний і безсилий. Гнів розчинився у відчаї.
— Будь ласка… благаю тебе… у мене є сім’я… у мене…
Я захлипував, ковтаючи повітря, поки спогади попереднього власника цього тіла безжально затоплювали мою свідомість.
Наприкінці — я закричав усіма силами, що лишилися.
Звісно, мій емоційний вибух не лишився непоміченим. Досить скоро до кімнати почали стікатися люди… але мені було байдуже.
У моїй голові крутилася лише одна думка:
"Я втратив усе."
...
...
...
Минуло кілька днів. У гігантських залах маєтку родини Старлайт тихо снували плітки серед служниць про жалке становище юного лорда.
— У домі якось… дивно тихо, — видихнула дим одна з покоївок, з цигаркою в губах.
— Кажуть, Лорд Фрей остаточно з’їхав з глузду…
Поруч стояли двоє молодших покоївок у старомодних сукнях — наче з фільму.
— Кажеш, він з’їхав з глузду? Фрей? Ха… Неможливо…
Усі погляди зупинилися на похмурій, найстаршій серед служниць — їхній беззаперечній наставниці.
— Що ти маєш на увазі? Хіба ти не бачила, як він верещав і розмахував руками, мов божевільний? — вигукнула одна зі служниць.
Стара покоївка глибоко зітхнула, перш ніж відповісти, і її голос капав їдкою насмішкою:
— Цей маленький Деймон ніколи не зійде з глузду. Я служу йому ще з тих пір, як він був хлопчаком. Якщо я досі не збожеволіла, то як це може статися з ним?
На обличчях інших з’явилася мертвотна блідість.
— Міс Фредеріко! Як ви таке можете говорити? Хіба не боїтеся, що він почує? Я не хочу опинитися в нього на прицілі… Не після того, що бачила, на що він здатний… — наймолодша служниця тремтіла, пригадуючи долю тих, хто насмілився не догодити Фрею.
Стати мішенню для Фрея було гірше, ніж померти. Ти перетворювався на його іграшку, доки сам не благав про смерть — і цю правду знав кожен у маєтку.
— Ц-ц-ц. Ось чому ви, молоді, ніколи не затримуєтесь тут надовго, — Фредеріка похитала головою, дивуючись наївності молодших служниць.
— Як би там не було… юний лорд, схоже… у депресії.
— У депресії?
Помітивши їхнє нерозуміння, Фредеріка пояснила:
— Так. Цей маленький Деймон уперше полюбив когось, окрім себе.
Служниці ахнули в один голос:
— Донька лорда родини Мунлайт…?
Фредеріка кивнула:
— Він одержимий. Але, схоже, це нероздільно. Вона не з тих дівчат, яких можна просто взяти силою — Мунлайт можуть рівнятися навіть зі Старлайтами.
Зробивши ще одну затяжку, вона похмуро додала:
— Не звикайте до цього спокою, дівчата. Його лють скоро повернеться… і відчуємо її ми. Будьте насторожі.
Сказавши це, Фредеріка пішла, залишивши інших у холодному жаху.
---
...
...
...
— Очима Фрея Старлайт —
Сім разів я вже прокидався в цьому проклятому ліжку.
І кожного разу — ця стеля.
Сподівання на те, що це лише сон, давно згасли.
Минув тиждень з того часу, як мене вкинули у власний роман — ув’язнили в тілі лиходія, Фрея Старлайта.
Він був найненависнішим персонажем моєї історії… злочинцем, якого всі зневажали.
Якщо не головний герой, то героїня покінчить із ним.
Якщо не вона — хтось інший із ключових персонажів.
Навіть інші лиходії зневажали Фрея.
Простіше кажучи — йому не судилося вижити. Такий ось персонаж.
Серйозно? Спадкоємець його спогадів, я зрозумів, яким він був підлим насправді. Він зробив речі, про які я навіть не писав…
І все це — усього лиш шістнадцятирічний хлопець. Яке перспективне майбутнє.
Звісно, я бачу, як на нього навалюються прапори смерті. Але кому це треба? Мені? Ха-ха… Нехай усе йде до біса.
Я навіть не хочу жити в цьому світі.
Колись я намагався вбити себе ножем — щоб покінчити з цим кошмаром.
Я хотів померти.
Але ось що трапилося — рука застигла в момент, коли лезо загрожувало проколоти тонку шкіру на шиї.
Кого я обманював? Вбити себе? Покінчити з усім?
У мене не було сміливості. Навіть краплини рішучості.
Тоді я усвідомив, якою жалюгідною є моя істина.
Тож минулий тиждень я провів, нічого не роблячи.
Їсти. Писати. Купатися. Спати. Повторювати. Сім разів повторювався цей душогубний марафон.
Багато хто приходив у гості, але я ігнорував їх усіх. Вони йшли розгублені.
Фрей рано чи пізно помре. Оскільки я не міг покінчити з собою сам, чекатиму, доки це зробить хтось інший.
Останні кілька днів були тихими. Фрей — молодий лорд могутнього дому Старлайтів, одного з трьох найвпливовіших людських родів — жив у непристойній розкоші.
Особливо мені подобалася ванна. Попередній власник тіла був одержимий чистотою, і я успадкував його нав’язливі звички, купаючись двічі на день.
Мене дратували ці звички, наче присутність Фрея поступово стирала мене. Але мені було байдуже.
Я не хочу жити в цьому світі.
Я просто хочу тихо померти в якомусь куточку.
Отож, я крутився на ліжку. Ранок уже настав, але я вирішив поспати ще трішки. Поки демони не почнуть свої серйозні дії, у цьому світі мало що зміниться — особливо для такої родини, як Старлайти. У мене було безліч часу, щоб його марнувати.
Адже основні події роману почнуться лише за рік, коли головний герой та інші увійдуть до Храму.
Людський світ звузився до одного величезного імперського утворення, створеного після безжальних нападів демонів, що ледь не знищили людство.
Але люди швидко пристосувалися. Прокинулися унікальні здібності, і після ріки крові та сліз їм вдалося відбити демонів — хоч і не повністю.
Щоб зміцнити свої сили, людство об’єднало всі ресурси і технології, створивши місце для виховання майбутніх лідерів — Храм.
Як би там не було, події в Храмі ще через рік.
Я зітхнув, перевертаючись на іншій бік.
— Ну давайте вже, вбийте мене нарешті…
І знову поринув у сон, ігноруючи все навколо.
...
...
...
— Я ж не міг спати вічно, правда?
Я сидів за столом, бездумно караскаючи щось на папері… час від часу дивився відео на своєму смарт-годиннику, до якого все ще не звик.
Після того, як людство було доведене до межі, багато прогресу і цивілізації було втрачено.
Та тепер, завдяки безлічі зусиль, їм вдалося — хоч і частково — подолати це й відновитися, спираючись на сучасні технології, живлені тією самою силою, яку прокинули люди — Аурою.
Втім, незважаючи на відносний успіх, все ще залишалося багато недоліків. Це було помітно у дивних архітектурних стилях — будівлях, які здавалися дивним поєднанням модерну й середньовіччя.
Ну, можна звинуватити мене, автора цієї історії, у цій абсурдності.
Відкинувшись у кріслі, я зітхнув уп’яте, упшосте… не порахую вже.
Зазвичай люди радіють другому шансу на життя… але я не хотів його. Мені він був не потрібен.
З кожною хвилиною, з кожною секундою я згадував про свою сім’ю — про те, що залишив позаду. Лише це і занурювало мене у глибоку депресію.
Життя — несправедливе.
Тук-тук~
Звук дверей вирвав мене з думок, але я навіть не подивився, хто зайшов.
До кімнати увійшла служниця і ввічливо поклонилася.
— Вибачте за турботу, мій лорде… Трохи раніше для вас прийшла посилка. Відповідно до ваших інструкцій, ми переконалися, що вона безпечна, не відкриваючи її.
Вона поставила на підлогу коробку середнього розміру, злегка поклонилася і пішла.
— Бажаю вам гарного дня, мій лорде.
Двері знову зачинилися, залишивши мене на самоті.
З самого початку я мало спілкувався зі служницями, і, здається, вони звикли до цього.
Погляд на коробку на підлозі пробудив легкий спогад — Фрей наказував служницям ніколи не заглядати у жодну посилку, що він отримував.
Звісно, це тому, що він часто замовляв досить небезпечні речі. І з огляду на надлюдські здібності, що прокинулися у цьому світі, їм було не складно перевірити безпеку посилки, навіть не відкриваючи її.
Від нудьги я підійшов до коробки і відкрив її.
— Подивимось, що ти мені знову приніс, старий Фрей…
У момент, коли я побачив вміст, завмер — очі широко розкрилися.
Як же я міг не завмерти?
Губи затремтіли, коли я простягнув руку й витягнув знайомий чорний пристрій, який був зі мною роками.
Без жодної помилки — це був мій персональний ноутбук.
Обережно поклавши його на стіл, я дивився на нього, немов скажений.
Побачивши подряпини по всій поверхні, я миттєво згадав, як вони з’явилися — коли я впустив його багато років тому.
Саме цей ноутбук я використовував так довго…
Ноутбук, на якому писав роман, стукаючи по клавіатурі.
Що ж відбувається? Хтось насміхається зі мною?
З тремтячими руками й серцем, що шалено калатало, я відкрив ноутбук — дивлячись у невідоме майбутнє.