Розділ 197: Тягар кошмару

— Очима Фрея Старлайта —

Скільки світла потрібно людині, щоб іти далі?

Щоб продовжувати стояти посеред безкінечної, задушливої темряви?

Якби ти поставив мені це запитання… я б не відповів.

Я б показав.

Стоячи там, оточений порожнечею, що пожирала все навколо, — я тримався за ту нитку.

За одну-єдину нитку світла, що впала згори.

Крихку лінію надії, за яку я чіплявся весь цей час.

Її було небагато — майже нічого, якщо чесно, — але я тримався за неї відчайдушно.

Боячись, що одного дня воно урветься…і забере з собою останній клаптик світла, який у мене залишився.

Я щиро молився — по-справжньому, усією душою — щоб це світло привело мене до спасіння…а не в чергове пекло.

…

…

…

Повільно я розплющив очі. Гострий біль розколював голову, мов її стискали лещата.

Тіло здавалося неймовірно важким, а згори било різке світло.

Я з труднощами підвівся й помітив дроти та трубки, під’єднані до мого тіла.

Коли я поворухнувся, у вухах пролунав звук розбитого скла.

Цей проклятий звук лише посилив головний біль.

Повернувши голову, я побачив жінку, яка дивилася на мене, прикривши рота руками від шоку.

— Чого витріщилася?

Я зусиллям підвівся… і лише тоді усвідомив, що повністю голий.

— Л-Лорде Фрею…! П-пробачте! Я зараз же покличу леді Аду!

— Ада…?

Я повернувся до Дому Старлайтів?

Жінка не дала мені часу щось запитати.

— Чорт… що сталося з випробуванням?

Я пам’ятав, як відправив тих покидьків — Кайзера і його напарника — просто до пекла…але все після цього було суцільною порожнечею.

— Чи я… провалив?

Одна лише ця думка змусила серце стискатися.

Я силоміць попрямував до дверей.

— Скільки часу минуло?

— Що сталося?

— Хтось може просто щось сказати?!

Я похитнувся вперед, усе ще голий і ледве тримаючись на ногах. Спирався на будь-що, збиваючи по дорозі медичні інструменти.

І щойно я дотягнувся до дверей — вони відчинилися.

І там…стояла Ада.

— Фрею…

В її очах було щось…суміш емоцій, які я навіть не міг розпізнати.

Я ледь тримався, але Ада миттєво підхопила мене й накинула на моє тіло чорний плащ.

Побачивши, як я тремчу, мокрий від поту, вона притягнула мене до себе й міцно обійняла, не даючи впасти.

— Все добре, Фрею… тепер усе добре…

Я з зусиллям підняв руку й теж вчепився в неї.

Голова розколювалася, ніби по ній гатили молотом… але я мусив знати.

Мусив почути правду.

— Випробування… Адо… випробування—!

Подих збився, паніка знову накрила мене.

— Що сталося з випробуванням?!

Ада здригнулася від мого раптового нападу паніки, але діяла швидко — її голос був спокійним і теплим.

— Ти пройшов, Фрею… Ти впорався. Усе закінчилося. Ти в безпеці.

Вона не знала, що ці слова для мене означали…але була достатньо розумною, щоб сказати саме те, що мені було потрібно.

Попри біль, її слова чітко врізалися в свідомість.

І несвідомо…я стиснув її ще сильніше.

Я пройшов.

Та нитка надії не урвалася.

Я безтямно дивився вперед, повільно усвідомлюючи почуте.

Там була Кармен.

Я бачив і старого Вулкана.

Навколо стояло кілька незнайомих облич, але я не міг зосередитися ні на кому.

Паніка зникала — мов за помахом чарівної палички, — вигнана кількома словами й присутністю Ади.

Мене знову поклали.

Лікарі знову кинулися до мене, оточили з усіх боків, але я вже нічого не чув.

У вухах дзвенів лише настирливий, високий писк…

А перед очима розпливалися світло й тіні наді мною.

Я відчував, як Ада міцно стискає мою руку, бачив, як рухаються її губи, коли вона віддавала команди всім довкола.

Щойно дроти знову під’єднали до мого тіла, лікарі негайно взялися за роботу, перевіряючи мій стан.

Я не звертав на них уваги.

Мої думки були далеко.

Я зробив це.

Я кваліфікувався у фінал.

Інакше кажучи — ще три бої.

Ще три суперники…

Усього три битви…

І я нарешті досягну своєї мети.

Я помітив приголомшені вирази на їхніх обличчях у ту мить, коли вони побачили результати обстеження.

Невіра була написана на кожному з них.

Ада підганяла їх закінчувати швидше. І тоді пролунали висновки.

— Його тіло… повністю відновилося.

Бездоганна шкіра, настільки здорова, ніби її вирізьбили — чи навіть намалювали.

Хто б повірив, що це те саме зруйноване тіло, яке привезли до них зовсім нещодавно?

Але шокувало не лише це.

А те, що було під цією шкірою й плоттю.

— Його аурні канали… цілком нормальні.

Те, що вони бачили, не мало жодного сенсу.

Це було не схоже на відновлення — це виглядало так, ніби я ніколи й не був поранений.

Це кидало виклик логіці.

Навіть Ада усвідомила, наскільки це серйозно.

— Кармен…

— Займаюся.

Кармен зникла — і за мить з’являлася за кожною людиною в кімнаті, завдаючи удару по потилиці й відправляючи всіх до непритомності.

Ада прикусила ніготь, дивлячись на тіла на підлозі.

— Скільки?

Скільки людей знали про знищення моїх аурних каналів?

Юріель Платіні, яка нещодавно пішла…

Інструктори Храму?

Інші студенти?

— Чорт забирай…

Навіть якщо змусити мовчати всіх у цій кімнаті, приховати все було неможливо.

У першу чергу…

Ада подивилася на мене.

Що ховало це тіло?

Що ховав її брат?

Але навіть якби вона запитала…

Я б не знав відповіді. Те, що сталося зі мною всередині Секти Тіні, залишалося загадкою —навіть для мене самого.

Та мені було байдуже до всього цього.

Було лише одне, що мало значення.

Ледь спроможний говорити, все ще приголомшений, я пробурмотів:

— Адо… скільки я був без свідомості…? І що… що з Вікторіадою?

Вона виглядала розгубленою — не знаючи, як реагувати на брата, чиє перше запитання після всього цього було про Вікторіаду.

Але вона відповіла. Як завжди.

— Минуло шість днів. Фінали починаються завтра.

Один день.

Я з полегшенням видихнув.

У мене ще був час.

Кармен, спостерігаючи за моєю реакцією, цього разу заговорила вона:

— Фрею… тільки не кажи, що ти знову збираєшся битися?

Я ледве усвідомив її слова… але не відповів.

Її запитання не потребувало відповіді.

Це було те саме, що запитати, чи збираюся я далі дихати.

Вона зрозуміла.

І тож упродовж наступних годин вона особисто наглядала за моїм відновленням.

Вона допомагала мені циркулювати ауру, крок за кроком — користуючись зв’язком, який нас єднав. Оскільки ми колись були пов’язані, її аура природно приймалася моїм тілом.

Я був їм вдячний — обом.

Ми не обмінювалися словами.

Вони просто мовчки підтримували мене.

Повільно я приходив до тями.

Одна новина за іншою доходила до моїх вух…

І та, що знову викликала головний біль—

— Обрано нового Героя… Сноу Леонхарта.

Занадто рано…

Занадто, чорт забирай, рано.

Це була справжня катастрофа.

У мить, коли він торкнеться Вермітора, груба сила Сноу зросте в рази.

Він не мав отримати його зараз…

І все ж — ось ми тут.

Світ продовжує грати зі мною у свої викривлені ігри.

— Як далеко ти готовий зайти з цим?

Складність кошмару… еге ж?

— Як я й думав… ти — найбільша перешкода на моєму шляху, Сноу.

Час спливав швидко, і в мене залишалося лише кілька годин на підготовку до бою проти Серіс Мунлайт.

Зі виснаженим тілом, я знову рушив уперед — як робив це завжди — до самого кінця.