Імперія не знала спокою вже кілька днів.
— Новий Герой…
— Священний меч, яким колись володів імператор Казіс Валеріон, обрав нового господаря…
Перший справжній Герой з часів самого Казіса нарешті з’явився.
І його ім’я — Сноу Леонхарт.
Ніхто з нізвідки. Без краплі крові Валеріонів, не з Великого Дому — просто хлопець без відомого походження. Сирота, який загубився ще в день свого народження.
Та поява нового Героя означала більше, ніж просто ім’я.
Вона знаменувала зсув, відлуння якого прокотиться всією Імперією.
Для фанатичних ревнителів Церкви це було екстазом. Героя вважали посланцем Володаря Світла, якому вони сліпо поклонялися. І тепер Сноу Леонхарт стояв навіть вище за верховних жерців.
Воля Володаря Світла була абсолютною.
І якщо Він обрав Сноу — то наймогутніша сила Імперії мусила схилити коліна перед хлопцем, якому ще не виповнилося й вісімнадцяти.
Для вірян це було дивом.
Але для Великих Домів і провідних гільдій — це був сигнал тривоги.
Так, народження Героя — подія божественна.
Та історія свідчила: Герой з’являвся лише в часи відчаю — в епохи війн, що розривали світ на шматки.
Якщо новий Герой і справді постав… то на обрії насувалося щось гірше, ніж будь-коли раніше.
І поки Імперія готувалася до повномасштабної війни з Ультрасами, багато хто все ще недооцінював масштаби прийдешнього — конфлікту, здатного затьмарити навіть Війну Світла.
Поки одні дивилися в майбутнє з надією, а інші — з жахом…
Молодий чоловік сидів на самоті у величній залі, вдивляючись у дзеркало.
Біле волосся. Золоті очі.
Сноу Леонхарт не впізнавав власного відображення.
Витончений білий жакет, вишитий золотом, чорні відполіровані штани, темний пояс, що спадав за спиною…
Він виглядав радше як король, ніж сирота, яким був насправді.
Одразу після повернення з Випробування на острові, його викликала Церква.
Не листом і не через священника.
Ні — двоє найвищих архієпископів прийшли особисто:
Майкл Платіні та Раміель Каллістес.
Навіть тепер, їхні слова ледь доходили до свідомості Сноу.
Володар Світла обрав його…
його…Своїм Героєм?
Сноу не розумів нічого з цього. Він нічого не знав про віру, богів чи долю.
І все ж його думки знову й знову поверталися до одного — до меча, який він бачив здалеку.
Найсильніший меч у світі.
Вермітор.
Йому сказали, що той уже визнав його своїм господарем.
Меч рангу SS.
Навіть не торкнувшись його, Сноу відчував глибоко всередині дивний відгук.
Зв’язок — давній і незбагненний, ніби меч завжди чекав саме на нього.
Він довго гнався за силою…і тепер, вона прийшла до нього сама.
Зброя, здатна стерти будь-яку слабкість.
І все ж…він вагався.
Заглиблений у вир думок, він почув, як двері тихо прочинилися.
Миттєво його накрив колосальний тиск.
До зали увійшла жінка з багряними очима та платиновим волоссям, ледь прикритим чисто-білою вуаллю.
Сяюча.
Сліпуча.
— Час настав, Обраний Герою, — мовила вона.
Це була Свята — Юраша.
Сноу обернувся до неї, відчуваючи ніяковість від того, з якою повагою така могутня істота зверталася до нього.
— Будь ласка… не називайте мене так.
Вона нічого не відповіла.
Просто стала за його спиною, мовчки.
Коли він вийшов із кімнати, вона без слів пішла слідом.
Сноу зупинився.
— Перепрошую, але… чому ви йдете позаду мене?
Таке ставлення здавалося надмірним.
— Обов’язок Святої — слідувати за Героєм, — відповіла вона.
Так було завжди. Навіть Першого Героя супроводжувала Свята.
Лише вони могли чути голос Володаря Світла й передавати Його волю.
— Просто називайте мене Сноу, — сказав він. — Я не розумію вашої віри. Я не вірю у вашого бога.
Він уважно стежив за її обличчям, очікуючи образи.
Та її вираз залишався незворушним. Спокійним.
— Тоді скажи мені, — мовила вона. — Чому ти прийняв меч Володаря Світла — Вермітор?
Сноу на мить замовк…а тоді відповів:
— Бо я хочу стати сильнішим.
— З якої причини?
Навіщо він боровся весь цей час?
Коли замислитися… що в нього взагалі було?
Відповідь…нічого.
Він уже втратив усе.
Увесь його світ зводився до притулку — зношеного прихистку, де він виріс серед таких самих дітей. Загублених. Невинних. Тих, хто нічого не знав… і хто помирав один за одним.
Тоді він не міг знати, що притулок ніколи не був просто притулком.
Це було щось зовсім інше.
Він утратив усе — але натомість здобув ненависть.
Настільки всепоглинаючу, що вона пропалила його тіло й стала паливом, яке змушувало рухатися далі.
— Помста… і щоб ніхто більше не пережив того, що випало мені.
Слова зірвалися з його вуст, мов прокляття, вирване з глибин душі.
Свята на мить затримала на ньому погляд.
Вона не могла навіть уявити, яке минуле сформувало цього хлопця.
Але вона не здригнулася. Не відвернулася.
— Я розумію. Якщо це твоє справжнє бажання… цього достатньо.
— …Що?
Вона справді приймала його — навіть після того, як він відкинув самого бога, якому вона присвятила життя?
Сноу Леонхарт починав усвідомлювати, наскільки дивною була ця Свята.
Її важко було прочитати. Але її сила була незаперечною.
Вона була однією з лише двох живих істот, що досягли рангу SS+, поряд із самим імператором Маекаром.
Сноу вирішив не допитуватися далі.
Невдовзі вони прибули до величного місця — одного з найсвятіших у всій Імперії.
Грандіозний собор, другий за розмірами після Святого Святилища на острові Сицилія.
Саме тут… понад триста років тому… був коронований перший Герой — Казіс Валеріон.
— Собор Нотр-Дам…
Подію транслювали наживо по всій Імперії.
Сноу поглянув на натовп перед собою.
Сотні… ні, тисячі паломників у білому зібралися з усіх куточків країни.
Він ішов між ними, а Свята мовчки слідувала позаду.
Попереду стояли Троє Верховних Жерців і одинадцять кандидаток у Святі — кожна обрана й вихована для божественного призначення.
Очолювала їх Юріель Платіні — найяскравіша надія Церкви та спадкоємиця Юраші.
Коли церемонія розпочалася, кандидатки вивільнили свою священну силу, співаючи в унісон.
Сноу відчув це.
Хвиля святої енергії хлинула в нього, наповнюючи кожну клітину тіла.
Це було приголомшливо.
Кістки нили від тиску, шкіра дзижчала від божественної сили.
Йому здавалося, що він ось-ось вибухне.
Та його золоті очі не тремтіли.
Вони були прикуті до одного.
До священного меча перед ним.
Вермітор.
Світ завмер.
Крок за кроком Сноу підійшов до п’єдесталу й зупинився перед ним.
Тиша.
Він повільно простягнув руку…і стиснув руків’я.
І тоді — без жодного попередження — клинок спалахнув світлом.
Сліпуча хвиля сяйва вирвалася назовні, осліпивши всіх присутніх.
Сноу застиг, паралізований, стоячи в стовпі сліпучої енергії.
Його золоті очі стали чисто білими.
Тіло затремтіло, коли потік сили ринув крізь його вени — настільки потужний, що миттєво підняв його вище поточного рангу.
Ця аура…вона робила його сильнішим.
Сильнішим, ніж він будь-коли міг уявити.
З цим мечем…йому здавалося, що він здатен на все.
Відчуття було майже п’янким.
І в ту мить…він побачив дещо.
Присутність, що спостерігала за ним здалеку.
Він не міг розгледіти її обличчя — його відчуття не здатні були осягнути, чим була ця істота…але він відчував її погляд.
Відчував, як очі ковзають кожною частиною його єства.
Осяяний світлом, Сноу стояв рівно.
Усередині собору, один за одним, усі паломники впали на коліна.
Усі вони схилилися перед Обраним Героєм.
І так ще один елемент зайняв своє місце — на тій безмежній, зануреній у тінь шахівниці високо над світом.
Розділ 196: Обраний герой
Том 1
