— 28 день на Острові —
До завершення залишалося два дні…
Я був увесь мокрий від поту.
Погода різко змінилася в останні дні — без жодної причини стало нестерпно сонячно.
Я все ще носився островом, мов навіжений: знищував Кошмарних істот, після чого захоплював потрібні зони…
Це стало моторошно легко — студентів залишилося так мало, що конкуренція практично зникла.
Іноді хтось встигав до точки раніше за мене, і я навіть не встигав їх побачити. Я припускав, що це або Сноу, або Деймон, або хтось із інших високорейтингових учасників, які все ще билися за місце в топ-вісімці.
Дзінь!
Оновлення рейтингу:
1 — Деймон Валеріон: 6300 балів
2 — Сноу Леонхарт: 6240 балів
3 — Фрей Старлайт: 4300 балів
4 — Серіс Мунлайт: 4180 балів
…
9 — Дан Поляріс: 3500 балів
Окрім першого та другого місця, усі інші йшли ніс у ніс.
Я практично гарантував собі місце в топ-вісімці.
Ще трохи…
Я мчав між велетенськими деревами на повній швидкості, прямуючи до наступної цільової зони.
Та шлях раптово перегородили.
Нізвідки вискочила зграя Кошмарних істот — тих, з якими я ненавидів мати справу найбільше.
— Ганадо…
Вони чатували, оточивши мене з усіх боків.
Я вже збирався розсікти їх і рухатися далі — але не довелося.
Без жодного попередження над їхніми головами спалахнуло пекельне полум’я, миттєво поглинувши всіх.
Те, як це полум’я з’явилося через магічні кола…
Я напружив чуття, просканувавши околиці. І тоді відчув.
— Виходь.
Я повернувся до затіненого проміжку між деревами.
Кілька секунд стояла тиша…
Потім її порушив звук підборів, що торкалися землі.
Коли вона вийшла з тіні, я впізнав її миттєво.
— Селіна?
Юна відьма, яка не так давно приєдналася до нашого класу.
Під гостроверхим капелюхом мага її багряні очі дивилися просто на мене.
— Давно не бачились… Фрею.
Я майже про неї забув. Відьма, з якою колись разом проходив крізь стіни Мунлайтів.
— Давно… але чи варто називати це збігом?
Селіна явно підготувала те вогняне закляття заздалегідь, тож важко було повірити, що ця зустріч випадкова.
Вона й не заперечувала.
— Ні… я шукала тебе.
Юна відьма виглядала напруженою.
— І з якої причини?
Селіна була сильною — зрештою, одна з головних героїнь. Але відьми загалом були вразливі проти когось на кшталт мене.
Якщо вона спробує щось утнути… я був готовий перекрити її магію.
Селіна на мить завмерла. Вона навіть не дивилася на мене.
А потім раптово, опустила голову.
— Пробач, Фрею. Я щиро прошу вибачення за все, що сталося… і за те, що ще станеться.
Я підняв брову, не зовсім розуміючи, як реагувати.
— За що саме?
Я був розгублений.
Але, подумавши трохи, я раптом усе зрозумів.
Те, як різко все перевернулося.
— Еґон…
Обличчя Селіни потемнішало, щойно вона почула це ім’я.
А для мене все стало очевидним після простої логіки.
Еґон Валеріон ніколи не рухається, якщо не впевнений на сто відсотків.
А щоб бути настільки впевненим, йому був потрібен хтось близький до мене. Але сам він ніколи не наближався.
Ті, хто наближався…
Серіс, Гоуст, Данзо — і Селіна.
Перші троє відпадали одразу.
Залишалася лише одна.
— Це була ти. Саме ти донесла на мене Еґону.
Селіна повільно стиснула кулак.
— …Так.
Я спокійно поклав руку на руків’я меча, відчувши шорстку шкіру піхов.
Селіна мовчала.
Вона виглядала так, ніби готувалася — можливо, до бою.
Мені не потрібні були жодні здібності, щоб зрозуміти: в її голові вирувала буря думок.
В очах відбивалася боротьба.
«Фрей Старлайт… я втягнула тебе в коло страждань, яке завдало тобі стільки болю — і, можливо, ще завдасть. Я не можу виправдати себе, якими б не були мої причини. І те, що я зроблю далі, виконуючи накази того темного принца…»
«Хочеш ударити — бий. Хочеш зарубати — зроби це. Можливо, тоді тягар провини, що стискає груди, полегшає… хоча б трохи».
Її думки були для мене кристально ясними.
Але вибач, Селіно. Це — лицемірство.
— То що? Як саме він це зробив?
— Що?
— Принц. Чим він тебе шантажував, щоб ти стала на його бік?
Захоплена зненацька моїм спокоєм, Селіна не знала, що відповісти.
— Він завдав тобі болю? Чи… забрав когось у тебе? Батьків, можливо?
Я уважно стежив за її обличчям.
— Отже, друге…
Еґон був саме таким маніпулятором.
Тим, хто з лякаючою точністю розумів людські емоції — і рухав людьми, мов фігурами на шахівниці.
Я повільно пройшов повз юну відьму.
Селіна не змогла цього прийняти. Вона раптово втратила самоконтроль.
— Чому?! Чому ти не злишся?! Чому поводишся так, ніби це дрібниця?! Я — причина твоїх страждань! Чому ти такий спокійний?! Якщо ти дивишся на мене так… то що мені робити?!
Якщо замислитися…
Дівчина переді мною — як і всі мої однокласники — це були лише сімнадцятирічні діти.
— Чому ти не нападаєш на мене?! Помстися вже — будь ласка!
Юна відьма розплакалася.
Її батьки тепер жили й помирали з примхи когось демоничнішого за самих демонів…
Вона принесла стільки болю хлопцеві свого ж віку…
Ще до всього цього вона дізналася, що її шанований наставник, Кай Люк, був зрадником…
Її колишні однокласники загинули… і тепер залишилася лише одна людина.
Для таких тендітних плечей це був надто важкий тягар. Надмірний.
Вона хотіла, щоб я напав на неї. Щоб прокляв.
Бо можливо та провина, що розривала її зсередини, ослабла б.
Але я не збирався робити нічого з цього.
— Злий? …Вибач, але такий рівень страждань уже став частиною мого щоденного життя.
Я усміхнувся, не зупиняючись.
— Я знаю, що це не твоя провина. Розумію. Але мені байдуже.
Я ніколи не був героєм, якому не байдуже до чужих почуттів.
— Поки ти не стаєш у мене на шляху — я нічого тобі не зроблю. Але якщо з’явишся знову як ворог…
Я зарубаю тебе всім, що маю.
Все завжди було так просто.
Селіна дивилася мені вслід, поки я відходив.
Ту спину…
Вона несла тягарі, які були далеко за межами її розуміння.
Набагато важчі, ніж усе, що вона будь-коли знала — і все ж продовжувала рухатися вперед.
— Як ти можеш це витримувати?
Це був тиск, що суперечив здоровому глузду.
— Як ти можеш залишатися таким… коли тебе кидають у подібний хаос?
У відповідь, я лише мовчки усміхнувся — і пішов далі.
Інші вже давно зламалися б. Сама думка про те, щоб витримати таке, була безумством.
Але я витримаю. Бо можу. Бо фінал, до якого я прагнув… того вартий.
Ось і все.
Я зник між деревами, залишивши розгублену юну відьму позаду — без відповіді.
Я завжди дивувався, чому її ім’я ніколи не з’являлося в рейтингах.
Тепер я знав.
Її тіло було тут, разом з нами — але розум перебував зовсім в іншому місці.
…
…
…
— 29 день Випробування на Острові —
Залишався один день.
Фінальна мить стрімко наближалася.
І під поверхнею відбувалося надто багато.
У затіненій області…
Безпорадно лежала дівчина з білим волоссям і обличчям, на якому проступали ледь помітні риси зрілості — одна з третьокурсників.
Її очі були вирвані, і вона плакала кривавими сльозами.
Вона кричала від болю… але ніхто не міг її почути.
Перед нею стояв Гоуст — який нарешті дійшов межі з кожним останнім нащадком родини Мунлайтів.
— Брудне породження… всі ви зліплені з однієї гнилої форми.
Безмовний асасин залишався активним усі тридцять днів на острові.
Гоуст уже знищив понад тридцять осіб, пов’язаних зі змовою з убивства Фрея Старлайта —
Усіх, окрім професора Кайзера.
Дівчина перед ним була останньою.
Убивця з моторошною майстерністю не залишав жодних слідів. Кожна смерть виглядала як жертва кошмарних звірів.
Його володіння тінями дозволяло спотворювати трансляції спостереження острова, приховуючи кожне вбивство від зовнішнього світу.
Така точність… була жахливою.
Але Гоуст відчував: щось ось-ось станеться.
І його тривога зростала з кожною таємницею, яку кров Мунлайтів намагалася поховати.
Він був на межі зриву.
Схопивши дівчину за волосся — одну з останніх решток екстремістського угруповання, вкоріненого в родині Мунлайтів, — він холодно промовив:
— Слухай уважно мої слова й виріжи їх у своїй пам’яті.
Він був виснажений усією цією кров’ю.
— Я вбив твоїх товаришів.
Дівчина ридала.
— Я вбив незліченну кількість людей — невинних… і покидьків на кшталт тебе.
Його мертві очі вп’ялися в її тремтяче обличчя.
— Я можу вбити тебе просто зараз. А потім піти за твоїми батьками. За братами й сестрами, якщо вони в тебе є. Усе, що ти цінуєш у своєму жалюгідному житті — я знищу. Тож вибір за тобою.
Він різко видихнув, ставлячи те саме запитання, яке здавалося, повторював уже тисячний раз.
— Який у вас план? Що станеться наприкінці цього випробування?
Як саме вони збиралися вдарити по Фрею Старлайту?
Терпіння вичерпувалося.
Кинджал у його руці ковзнув по шиї дівчини, тоді як її кров і сльози злилися в огидну суміш.
Зрештою дівчина зламалася.
— Будь ласка… не чіпай мою родину… я благаю… ми просто мстимося за тих, з ким вчинили несправедливо—
— Не те, що я хочу чути.
— Ні! Зупинись! Я скажу! Я все скажу!
Остання з них. Іронічно — найслабша.
І тоді вона заговорила.
З кожним словом, що сходило з її вуст, обличчя Гоуста темнішало — аж поки, коли вона закінчила, він не вилаявся вголос—
— Кончені мразоти!
Різ!
Відтята голова дівчини вдарилася об землю.
Гоуст вихопився з тіней в одну мить, явно приголомшений.
— Вони й справді готові зайти так далеко? Усе це… заради однієї людини?
Він мав знайти Фрея Старлайта. Негайно.
Поки не стало надто пізно.
Гоуст гарячково вхопився за годинник—
— Ви впевнені, що хочете витратити 500 балів, щоб визначити місцезнаходження іншого гравця?
Він підтвердив без вагань.
Він мусив його попередити.
Мусив.
Інакше Фрей продовжить іти прямо назустріч смерті…
Він поспіхом ввів ім’я:
«Фрей Старлайт».
Але його вираз обличчя обвалилося в ту ж мить, щойно він побачив результат.
— Гравця з таким ім’ям не знайдено.
Було вже надто пізно.
Розділ 189: Змова Мунлайтів
Том 1
