— Очима Фрея Старлайта —
Я ніколи не уявляв, що все обернеться саме так…
Сидіти між двома дівчатами, ховаючись під плащем принцеси.
Санса зробила рівно те, чого я очікував від самого початку.
Я був упевнений, що в неї є власні віддані студенти — так само, як і в Еґона.
Це робило справу з третім курсом набагато простішою.
Але поки весь другий курс не зберуть разом,
Мені доводилося залишатися тут.
З нею.
Сидячи поруч із принцесою, я відчував… дивне.
Після днів безперервних боїв і втеч від самого початку випробування ця раптова тиша була незвичною.
Адріана трималася повністю осторонь.
Вона не сказала жодного слова відтоді, як пішла Джессіка.
Усі мовчали.
Лише звук дощу наповнював простір.
— У вас завжди так між собою, чи це через мене?
Тиша почала мене гризти, тож я порушив її запитанням.
Але Санса лише похитала головою.
— Ні… ми були такими ще до твого приходу.
До мого приходу, значить.
Це якось пов’язано з мертвими монстрами зовні?
Те, як жорстоко їх знищили —
За ранами було очевидно, що той, хто це зробив, був значно сильнішим.
І ця людина сиділа просто поруч зі мною.
Та сила, яку випустила Санса…
Вона нагадувала маніпуляцію тінями,
але в ній було щось інакше — сама її сутність була хибною.
— Сансо… та твоя сила…
— Не говори про це.
Вона різко мене обірвала.
— Будь ласка.
Отже, це була болюча тема.
— Зрозумів.
Я не став допитуватися.
Я не питатиму, чому вона користується тим, що виглядає як демонічна здатність.
Просто… не буду.
Вона майже одразу змінила тему.
— Але ти… з усіх людей… ідеш проти Еґона?
Невже ти таки вирішив вступити в перегони за трон?
З огляду на мій вплив у родині Старлайтів, це було справедливе питання.
— Я не маю жодного інтересу втручатися.
Я залишу вибір своїй сестрі.
Підтримати одного спадкоємця означало нажити собі ворога в особі іншого.
Гра з шансами 50 на 50.
А Еґон мав перевагу —
завдяки своїм досягненням…
І падінню родини Мунлайтів, які колись підтримували Сансу.
Вона ж, зі свого боку, мала власну потужну історію —
Принцеса, що повернулася з пекла.
Це принесло їй чимало підтримки,
особливо серед тих, хто вірив у долю.
Вижити там, де не вижив ніхто інший…
Для них це було дивом.
Адже всі, хто був із нею… загинули.
— Отже… ти лишаєшся нейтральним.
Обличчя Санси залишалося непроникним.
— Я тебе розчарував?
Можливо, вона очікувала, що я підтримаю її —
Особливо з огляду на нашу тиху, невисловлену дружбу.
Але вона виявилася напрочуд розуміючою.
— Ні…
Ти просто такий, Фрею.
Ти не втручаєшся в те, що тебе не стосується.
— Це правда.
Розмова з Сансою йшла… дивно добре.
Набагато легше, ніж із більшістю людей.
Можливо тому, що в оригінальній історії я майже нічого про неї не писав.
Я знав дуже мало про її характер.
У певному сенсі… вона була схожа на мене.
Чужа в цьому світі.
Я був тим, кого взагалі не мало тут бути.
А вона — тією, хто мав померти вже давно.
Було щось освіжаюче в розмові з кимось, чиї думки я не міг передбачити.
Хоча…
Вона здавалося, читала мої майже завжди.
Думаючи про Еґона й Сансу, мене вже деякий час непокоїло одне питання.
— А що стається з тим, хто програє?
— Що ти маєш на увазі? — спитала вона, зустрічаючись зі мною поглядом.
— Той, хто програє перегони за трон.
Що з ним буде?
Його виженуть?
Позбавлять титулу?
Відповідь Санси була… зовсім іншою.
Вона усміхнулася.
І я зрозумів, наскільки наївним був.
— Природно…
Програвший помирає.
Помирає?
— Серйозно?
Хіба це… не занадто?
Я маю на увазі —
Вони ж брат і сестра з однієї родини.
Санса похитала головою й почала пояснювати…
— Переможець не може дозволити іншому жити…
Це негласний закон у таких битвах.
Саме тому батько заборонив нам убивати одне одного, доки ми перебуваємо в Храмі.
— Це… занадто.
Невже вони справді підуть на таке?
Убити власну родину заради титулу… навіть якщо це трон Імператора?
Здавалося, Санса читала мої думки, бо продовжила:
— Навіть якщо ми самі не захочемо вбивати одне одного…
Наші союзники наполягатимуть на цьому.
Вони не можуть ризикувати, дозволивши «дикій карті» вижити й зруйнувати все, що вони збудували.
Ось що означає бути дітьми королівської родини.
Ми можемо звинувачувати долю за те, що стали такими…
Або можемо звинувачувати батька за те, що вирішив мати нас обох одночасно.
Вона обійняла коліна й мовчки вдивлялася вдалину.
— Чи це буду я, чи Еґон…
У кращому разі хтось із нас помре після того, як наш час у Храмі завершиться.
Така наша доля.
І якою ж моторошною була та доля…
— Це тобі не пасує, Сансо.
— Що ти маєш на увазі?
Я подивився на дівчину, що сиділа поруч.
Я знав про неї небагато — лише те, що встиг побачити й почути.
— Ти просто не виглядаєш створеною для всього цього.
Як на мене, ти більше схожа на звичайну дівчину…
А не на тиранічну імператрицю на троні.
Таке життя підійшло б їй більше — значно більше, якщо чесно.
Санса тихо всміхнулася на мій коментар.
Вона могла образитися… але не образилася.
— Я згодна з тобою, Фрею.
Думаю, я набагато охочіше проводила б дні в садах Храму, граючись із квітами…ніж усім цим.
Вона перебирала пальцями, ніби уявляючи таке життя.
— Але, Фрею…
Речі не завжди складаються так, як ми хочемо.
Іноді нам просто доводиться прийняти реальність.
Вона мала рацію.
Я це знав.
Але я не міг її прийняти.
Бо якби я це зробив, усе, що я робив досі, стало б суперечністю.
Якби я прийняв реальність і сидів склавши руки,
Це означало б змиритися з тим, що я назавжди залишуся Фреєм Старлайтом.
Але я працював над тим, щоб зламати цю реальність — силою.
Це був мій шлях.
А що до Санси?
Я не був у тому становищі, щоб казати їй, як жити.
Можливо, справжній друг сказав би.
— Пробач…
Я змусив тебе говорити про багато неприємних речей.
Я вибачився, намагаючись змінити тему.
Але Сансу це, здається, зовсім не турбувало.
— Усе добре, Фрею.
Розмова з тобою тут… бажана.
Це було краще, ніж замикатися у власних думках.
Краще за ту задушливу тишу.
Чомусь…
Здавалося, що вона страждає навіть більше, ніж я.
Можливо, в кінці мого тунелю було світло.
Щось, за чим я йшов.
Але тунель, яким ішла вона…
Виглядав чорним від початку й до кінця.
Розділ 185: Примхa долі
Том 1
