— Очима Фрея Старлайта —
---
Потвора з косами кинулася на мене, її гігантські кінцівки розтинали повітря з убивчою силою.
Завдяки Оку Яструба, все навколо рухалося в уповільненому темпі, дозволяючи мені бачити кожну деталь з моторошною чіткістю.
Створіння виглядало жалюгідно — обпалене тіло зберігало сліди жорстоких боїв, і лише одна коса лишилася цілою, інша була розтрощена вщент. Воно тепер стояло на шести ногах замість восьми, втрачаючи рівновагу.
— Що ж, життя й до тебе не було ласкавим, га?
За моїми оцінками, воно було десь на рівні Е-класу — цілий ранг вище за мене. Але з такими пораненнями в мене, можливо, з’явився шанс.
Гігантська коса пронеслася до моєї шиї, різко повертаючи мене до реальності.
Я вивернув тіло під немислимим кутом і кинувся під чудовисько.
Хрускіт пролунало зсередини мене — болісне нагадування про беззаперечний факт:
— Я ж теж поранений…
Чесний бій, чи не так?
Опинившись під самісіньким чудовиськом, я насилу ухилився, коли його шість пазуристих кінцівок з гуркотом обрушилися на землю — кожна могла б розірвати моє тіло на шматки.
— Сволото…
Я не забув про рани, що воно мені завдало. Настав час повернути борг.
Міцно стиснувши меч, я встромив його в черево чудовиська, вливаючи ауру в лезо, проштовхуючи все глибше.
Для такого велета ця рана була не більшою за укус комара — але я не збирався зупинятися.
Рвонувшись уперед, я протягнув меч уздовж його нутрощів, розриваючи м’ясо і залишаючи за собою глибоку, криваву рану.
Монстр здригнувся в агонії, його кінцівки затріпотіли в несамовитій спробі розчавити мене.
— Ага, отже, ти теж відчуваєш біль, га? Болить, правда?
Багрова кров хлинула з розтятого черева, заливаючи мене з голови до ніг, та я не зважав. Насправді — я насолоджувався цим.
Раптом звір різко припинив метушню. Його кінцівки перестали шалено топтати землю.
— Почекай… Тільки не кажи, що воно…
Я кинувся вбік, намагаючись утекти, коли гігантська тварюка — вагою в кілька тонн — обвалилася, намагаючись розчавити мене власним тілом.
Удар здійняв потужну хвилю. На щастя, я встиг вирватися з-під неї. Але тепер опинився прямо перед мордою монстра.
Виродок підняв свою єдину косу й обрушив її.
— Нема часу ухилитися…
Я виставив меч, готуючись до удару.
Коса зіштовхнулася з лезом, і мене відкинуло на десятки метрів.
Я покотився по землі, б’ючись об каміння, доки нарешті не встояв на ногах.
Мій меч відлетів убік, а руку… я більше не відчував. Сила удару перетворила мої кістки на порох.
Я глянув на безсило повислу руку, і серце стиснулося від страшного усвідомлення — можливо, я більше ніколи не зможу нею скористатися.
Але Потвора з косами не збиралася зупинятися. Вона знову кинулася в атаку.
Вона не зупиниться, доки я не здохну.
— Прокляття.
— Фантомні Кроки.
Я рвонув у бік Чорної гори, використовуючи силу удару потвори, аби набрати швидкості.
Біжучи, я вихилив цілий флакон лікувального зілля, але навіть під його дією моя ліва рука безвільно бовталася збоку.
— Лайно, лайно, лайно!
Позаду пролунав нелюдський рев, холод пробіг по моїй спині. Коса щоразу ледь не зрізала мене, розтинаючи повітря з смертельною точністю.
Я вихопив пістолет і почав стріляти навмання, хоча б на мить сподіваючись загальмувати це.
Мені потрібна була бодай секунда перепочинку.
Але ця тварюка з косою навіть не намагалася захищатися — лише невпинно наступала.
Моя вдача скінчилася.
Щойно я підняв пістолет, аби зробити наступний постріл, коса змахнула —
Зброя вилетіла з моїх рук… разом із моєю правою кистю.
— …Га?
Я вдивився в свою руку.
Кров фонтаном вирувала з пенька там, де була долоня.
Я заволав на всю горлянку, сльози застилали очі.
Біль був нестерпний, але ще гірше — я не міг змиритися з тим, що втратив руку.
Але ліва рука? Вона була перетворена на покалічену грудку плоті, марна після попереднього удару.
Обидві руки тепер були повністю непридатні.
Стиснувши зуби, я примусив себе бігти.
У той момент я вже й сам не знав, навіщо ще намагаюся.
Я пробрався всередину Чорної гори, але Потвора з косами йшла за мною по п’ятах, нищачи все на своєму шляху.
Перед очима промайнуло все моє життя—іронічно, але саме це й тримало тіло в русі попри сильну крововтрату.
Моя Аура вроджено вирвалася назовні, вливаючи енергію в тіло, кричачи мені: не зупиняйся.
У надрах Чорної гори я помітив колосальну кам’яни сходи, що вели вгору. Верхівка гори нагадувала пащу вулкана, через яку срібне місячне сяйво дивно підсвічувало руїни.
На самому верху… вони були там.
Секта Тіней.
Я змусив своє побите тіло рухатися вперед, але ледь ступив ще крок — і раптом нестерпний жар пройшов крізь спину.
Коса прошила мене наскрізь.
Я дивився в жаху, як лезо визирнуло з мого живота, тепла кров лилася з рани.
Насильно хвилею мене накрила нудота, і з моїх вуст полилася червона ріка.
Одним рухом коси звір кинув мене до сходів.
Я врізався в чорні мармурові щаблі — моя кров стелилася червоним килимом.
Я вже не міг навіть голосно кричати.
Щоразу, як я відкривав рот — з нього виходила лише кров.
Діра у животі, відсутня рука, роздавлена кінцівка, зламана кістка… як я ще живий?
Кров просочувалася в тріщини щаблів, ніби сама гора її пила.
Я повз, тягнучи тіло угору.
Як хробак.
Я пройшов так багато.
Лише кілька проклятих щаблів відділяли мене від мети.
Позаду, Потвора з косами ступала по кров’яному сліду, що я залишив.
Повільно. Насмішкувато.
Ще трошхи… ще трохи…
Промоклий кров’ю, у хвилі мук, я ледь помітив тінь, що нависла попереду.
«У мене галюцинація?»
На вершині стояла висока постать — мов статуя-воїн в обладунках від голови до п’ят. У руках він тримав колосальний чорний меч.
Обличчя сховано за жахливою маскою, але в порожніх виїмках маски пекучі очі пильно дивилися на мене.
Поруч виросла ще одна фігура — схожа, але відмінна, з власною маскою.
Крізь кров у очах я вже не розрізняв, що справжнє.
Чи це галюцінації?
Чи я нарешті помер?
Чи ці створіння прийшли забрати мою душу?
Потвора з косами, здавалося, не помічала їх і продовжила йти до мене.
Вона підняла косу для остаточного удару.
— Це кінець.
Коса мала розтрощити мені череп —
Але в цей момент чудовисько завмерло.
Ні — воно не завмерло само.
На нього напали.
Перша постать проштрикнула його праворуч своїм гігантським мечем.
Друга вдерла колосальний спис в його лівий бік.
Удари були настільки блискавичні, що монстр навіть не зрозумів, що сталося.
В одну мить вони обрушили сотні — ні, тисячі — ударів, перетворивши істоту на купу уламків.
Її тіло розчинилося, рештки ввібралися в тріщини сходів.
Статуї стояли мовчки й дивилися на мене.
Я втратив багато крові вже давно.
За будь-якою логікою, я мав уже давно знепритомніти.
Та щось — щось — тримало мене у свідомості.
Кров заливала очі, фарбуючи світ у криваво-червоні тони.
Оточений цими моторошними вартовими під кривавим місяцем, я прикусив губу, спробував промовити —
— та з рота линула лише кров.
Але, я все одно спробував сказати…
— «Аа… в-вбий… вбий мене…»
Покінчіть з цим болем… Чому я ще не втратив свідомість, чому досі витримую це? Мій розум не витримає…
Через сльози, змішані з кров'ю, я благав істот навколо покінчити з моїм стражданням.
Але вони лише стояли. Спостерігали.
Минали хвилини — і почалися галюцинації.
Холодні шепоти повзли мені в вуха.
— «Кров’ю. І за кров.»
— «Кров’ю. І за кров.»
— «Кров’ю, за кров.»
Раптом одна зі статуй схопила те, що лишилось від моєї відрубаної правиці, а інша вхопила мою розтрощену ліву.
Вони потягли мене вгору сходами, тіло скребло об холодний камінь, залишаючи за собою криваву смугу.
Я втратив забагато крові… Я мав би вже бути мертвим.
Чому я досі живий?
Чому я досі в свідомості?
— «Кров’ю. І за кров.»
— «Кров’ю. І за кров.»
— «Кров’ю. І за кров.»
Ця пісня повторювалася в моїй голові, коли ми досягли вершини.
Тепер вони втягували мене у величезний храм.
Стіни були в чорному, архітектура — така, якої я ніколи раніше не бачив.
Та в мене вже не вистачало сил зосередитися бодай на чомусь.
— «Ах… це пекло?»
Нарешті вони вкинули мене в саме серце споруди й кинули на масивний мармуровий вівтар, білий як кістка — його поверхню пронизували скручені чорні шипи.
Я відчув, як вони вгризаються глибоко в плоть.
Але мені вже було байдуже.
Наді мною місяць залив залу срібним світлом.
За мною, закутий у важкі ланцюги, стояв меч — чорний, неначе пустота, пульсував зловісною аурою.
Я знав цей меч.
Але мій розум був надто розсипаний, щоб осягнути це.
Статуї відійшли, лишивши мене одного на платформі.
Увесь у власній крові, я вдивлявся в небо.
Чому?
Чому я все ще у свідомості?
Чому я ще не помер?
Моє тіло висихало. Моя кров майже зникла.
— «Ах… нарешті…»
Коли остання крапля покине мої вени — я помру.
Тільки тоді цей кошмар скінчиться.
Зір розмивався, відчуття тьмяніли… настільки, що я не помітив темної енергії, що закрутилася довкола мене.
Виникли сім тіней, що рухалися диким, хаотичним танцем.
Я лежав у центрі, вони звивалися й корчились, їхнє божевільне дійство трясло повітря довкола.
Дивні видіння нахлинули в голову — образи, яких я не міг осмислити.
Деякі тіні сміялися. Інші плакали.
А деякі… верещали.
Моя кров повільно стікала по ланцюгах, підповзала до чорного меча й поглинула його повністю.
Нарешті моє тіло зблідніло, і зір потонув у темряві.
— «Нарешті… я вмираю.»
Я кинув останній погляд на розбитий труп — і занурився в темряву, віддаючись забуттю.
— «Все скінчено.»
…
…
…
«Темрява. Лише безкінечна темрява.»
Я дрейфував у порожнечі, переконаний, що справді помер.
— «Прокинься, дитино темряви.»
Щойно я подумав, що все закінчилося, я почув це—
Голос.
Древній. Глибокий. Він вібрував у самій моїй душі.
А потім я почув власні слова:
— «Із лона страждань народжуються сильні.»
Мої очі розкрилися.
Задихаючись, я рвонувся вперед, судомно вдихаючи повітря.
Я провів рукою по голові, намагаючись побороти пекучий біль у черепі.
— Зачекай… моя рука?
Я глянув униз—
Моя права рука була на місці.
Бліда, гладка шкіра.
Та сама рука, яку я втратив.
— Це галюни?
Я в паніці оглянув усе тіло.
Жодних ран. Жодних шрамів.
Навіть старих… не було.
— Що, чорт забирай, відбувається?
Тоді я відчув щось на своїй лівій руці.
Чи то від шоку, чи від чогось іншого — я не помітив цього раніше.
Чіпляючись до моєї долоні…
Спочивав там…
Проклятий, чорний меч.
Без руків’я.
Моя власна рука стала його руків’ям.
З мого зап’ястка виростало страшне обсидіанове лезо, що випромінювало ауру смерті.
Один лише погляд на нього змушував мене тремтіти.
Але знаєш що?
— Я знаю цей меч…
— Балеріон — Чорний Жах.
Я стояв один.
Статуй більше не було.
Нічого з цього не мало статися.
Я цього не писав.
Вийшовши з храму, я окинув поглядом величезну секту перед собою.
Як я вижив?
Як мої рани загоїлися?
Як повернулися мої кінцівки?
Відповідей не було.
За сюжетом, головний протагоніст, Сноу, мав знайти це місце лише за кілька років.
До того часу він би вже оволодів власною технікою меча.
Я підняв проклятий клинок, тепер злитий із моєю рукою.
У тій історії Сноу здобув би цей самий меч і знищив би секту, щоб ніхто більше не опанував «Десять тисяч кроків Тіні», перш ніж покинути це місце.
Так мало статися.
Але якось, усе змінилося.
Що це були за тіні?
Звідки взялися ті статуї?
Я не знав.
Я дивився у невідомість.
Тоді, я помітив небо.
Сонце ось-ось мало зійти.
І разом із цим я згадав щось важливе.
— Я не знаю, що тут відбувається…
— Але я живий.
Я не помер.
А це означає…
— Я мушу завершити те, що почав.
Я прийшов сюди заради однієї мети —
Щоб здобути бойову техніку.
Мій погляд ковзнув по всій секті.
— Мені треба знайти вищу точку.
За деякий час я відшукав найвищу будівлю й піднявся на її вершину.
Бойові техніки зазвичай записувалися в книгах.
Навіть протагоніст навчився своєму «Стилю одного меча» з тексту.
Але «Десять тисяч кроків Тіні» — техніка, яку я шукав, — була іншою.
Секта стояла на вершині гори.
І коли перші промені світанку торкнулися горизонту, золотаве світло розлилося по землі.
Перед моїми очима воно відбилося від чорних стін Секти Тіней.
І в ту мить…
Стіни, будівлі, сама земля —
Засяяли.
Давні написи й символи спалахнули ефірним сяйвом.
Так.
Оце і були «Десять тисяч кроків Тіні».
Уся секта була технікою.
Переді мною колись темне місце заграло в золоті.
— Ця техніка… тепер моя.