— Очима Фрея Старлайта —
— Цього не може бути насправді.
Я не міг повірити в те, що бачили мої очі…
Ні — у те, що чули мої вуха.
Той моторошний, пронизливий стогін восьмилапого чудовиська.
Леді Восьми Ніг увійшла в шал, трощачи все довкола в приступі безумства.
Її розміри були колосальні — майже як гора. Я бачив її навіть із величезної відстані…
І навіть тут до мене діставалася та проклята аура.
— Ні… це не справжня.
Імперія просто не могла підкорити справжню Леді Восьми Ніг.
Вона — одна з Трьох Лордів Кошмару, поряд із Космосом та Сторожом Безодні.
Інакше кажучи — істота класу SS+.
Але те, що я бачив зараз… було значно слабшим.
Коли я заспокоївся й тверезо оцінив ситуацію, почав помічати відмінності.
Справжня Леді мала бути набагато більшою.
З огляду на це — перед нами одне з її дитинчат.
Схоже, воно народилося зовсім нещодавно…
Те, що Імперія зважилася проникнути глибоко в Південні Землі Кошмарів і повернутися з цим —
Прямо з-під носа її матері…
Імператор і вся його родина — абсолютно божевільні.
І все ж… навіть ця фальшива Леді була жахливою.
Одного лише її приземлення на острів вистачило, щоб стерти з лиця землі десятки учасників.
Якщо не бути обережним — смерть неминуча. Її отрута була миттєво смертельною.
Я глянув на наручний годинник і відступив.
— Я не настільки божевільний, щоб битися з цим.
Їй навіть не присвоїли кількість балів—
А це означало лише одне: ми не могли її вбити.
Леді Восьми Ніг мала абсурдну регенерацію — вона відновлювалася миттєво, скільки б разів її не розрубували.
Тож мета випуску цієї тварюки…
Ймовірно, була в тому, щоб навчити нас тікати — навчити мати справу з істотами, які незрівнянно перевищують наші сили.
Якою б не була причина…
Для мене це не мало значення.
— Вижити до кінця.
Скласти іспит.
Ось і все.
---
…
…
Фрей Старлайт перебував досить далеко, тож не зазнав гніву Леді Восьми Ніг.
Але для тих, хто був поруч…
Усе змінилося.
Серед них — Сноу Леонхарт і Деймон Валеріон, поховані під землею після останнього розгрому Леді.
Одна з її ніг ударила зовсім близько — перевернувши цілий пласт землі над їхніми головами, хоча вона навіть не влучила в них напряму.
Можна сказати, що після цього видовища весь світ затамував подих.
Бій між Деймоном і Сноу був настільки неймовірним, що змусив громадян Імперії схоплюватися з місць від захвату.
А потім настав шок—
Коли Сноу почав використовувати кілька стихій, ніби це було чимось буденним… усі завмерли.
Навіть найобдарованіші люди народжувалися максимум із двома стихіями.
А він застосував усі шість.
Це викликало бурхливу реакцію Церкви, особливо в єпископа Платтьє, який тремтів, спостерігаючи за боєм Сноу.
— Благословенний… з таким талантом і присутністю…
Решта духовенства погоджувалася—
Це безсумнівно благословення їхнього бога.
Того, кого вони шанували й обожнювали:
Володаря Світла.
Вони були цілковито переконані, що всі божественні дари людству походять від Великого Суверена Світла.
І тому надзвичайний талант Сноу був остаточним доказом — ідеальним прикладом.
Навіть Юраша — мовчазна свята — була помітно приголомшена його присутністю.
Тепер це було очевидно навіть сліпому—
Це той, на кого вони чекали.
Їхній пророчений герой.
Але їхні надії…
Ось-ось мали бути поглинуті відчаєм.
Після руйнівної атаки Леді Восьми Ніг і Сноу, і Деймон зникли під землею — без жодного сліду.
Хто знає…
Можливо, їхнього героя поховали ще до того, як він устиг піднятися.
Напруга сягнула межі.
Жахлива істота Кошмару вторглася у випробування—
А улюблені герої зникли.
Емоції глядачів були в повному хаосі.
---
---
---
— Очима Сноу Леонхарта —
Розколюючий головний біль… нестерпний біль…
Моє обличчя було залите кров’ю, багном і пилом — настільки, що я навіть ненароком наковтався цього.
Відкрити очі було справжнім зусиллям.
Я все ще стискав меч…
Але тіло було зруйноване — ніби по мені пройшовся велетень.
Останнє, що я пам’ятав, — бій із Деймоном… а потім напад тієї тварюки.
Можна сказати, нас поховало глибоко під землею.
Але я був живий.
— І скільки ти ще збираєшся валятися без тями, виродку?
Мої відчуття повільно почали повертатися.
Я почув голос Деймона десь поруч.
Коли розмите зображення нарешті прояснилося, я побачив дещо дивне.
Простір був надзвичайно вузьким — над нами завис величезний уламок скелі, що загрожував розчавити нас своєю жахливою вагою.
І єдине, що його стримувало…
Був він.
Деймон стояв наді мною, утримуючи цей монструозний кам’яний пласт, не даючи йому обвалитися на нас.
І коли я придивився уважніше—
Цього не могло бути.
Навіть такий, як Деймон, не мав би витримати щось подібне.
Але він був не у своєму звичному стані.
Те, що я побачив, приголомшило мене.
Було видно лише його волосся і верхню частину обличчя…
Усе інше тіло вкривала моторошна броня, несхожа ні на що, що я бачив раніше.
Абсолютно чорний обладунок із золотими, лускатими гравіюваннями, вплетеними у складні візерунки — ніби цю броню створили спеціально для цієї миті.
Згори вона навіть закривала йому рот і ніс, через що він скидався на розлюченого дракона, готового пожерти свою здобич.
Тиск, який він випромінював, був зовсім не жартівливим.
Але саме завдяки йому Деймон і тримався.
— Деймоне… ти…
— Не дивись на мене так… хух… Зроби вже щось — я на межі!
Я не знав, скільки часу ми провели в такому стані…
Але було очевидно — стан Деймона жахливий.
Навіть із позиченою силою тієї дивної броні, його тіло зазнало страшних ушкоджень у нашому бою.
— Тримайся!
Я глибоко вдихнув, збираючи кожну крихту аури, що в мене ще залишалася.
— Зменшення маси.
Правою рукою я торкнувся масивної брили над нами, змінюючи її властивості — намагаючись полегшити її вагу.
Іншою рукою я відкинув меч і прикликав лід.
— Формування льоду.
Крок за кроком я зменшував тиск каменю, водночас зводячи під ним крижані опори.
Деймон утримував плиту нерухомо, даючи мені необхідний час.
І лише тоді, коли я взяв на себе частину навантаження, до мене дійшло, наскільки це було божевіллям — те, що він утримував усе це сам…
Маса була колосальною.
Майже година пішла на те, щоб достатньо зменшити вагу, аби ми змогли відсунути камінь і перевести подих.
Оточений крижаними підпорами, я з великими труднощами підвівся на ноги, тоді як Деймон упав на землю, хапаючи повітря ротом.
Та дивна броня почала зникати, помітно втягуючись у його тіло.
У химерному процесі вона сховалася під шкіру, перетворившись на татуювання — величезного дракона, що простягався по його правій руці й частині спини.
— Це…
Я вказав на татуювання.
Деймон, важко дихаючи, підніс палець до губ.
— Я щойно врятував твоє кляте життя… тож не кажи ані слова.
— …
Я зрозумів натяк без пояснень.
Якби хтось дізнався, що він використав таку броню, його б негайно дискваліфікували. Та річ була щонайменше S-рангу…
— Чому ти мене врятував?
Це питання турбувало мене навіть більше, ніж сама броня.
Деймон міг урятуватися сам, скориставшись тією силою.
Я ж у такому разі був би телепортований геть — дискваліфікований.
Інакше кажучи, він не просто врятував мені життя…
Він залишив мене у випробуванні.
Деймон, рясно вкритий потом, ледве сидячи рівно, помовчав перед відповіддю.
З кожним подихом із його тіла здіймалася пара — він уже майже не виглядав людиною.
Швидше — машиною, доведеною до межі.
— Це ще не кінець…
Він говорив насилу.
— Наш бій… він не завершений. Я не дозволю тобі втекти.
Якби мене дискваліфікували посеред випробування, я міг би й не потрапити до етапу вибування — туди проходять лише вісім найкращих. Навіть з урахуванням моїх нинішніх балів…
— Ми обоє пройдемо.
— А тоді я розчавлю тебе в наступному раунді.
На мить я щиро був вражений…
Його гордістю.
Навіть у такому стані він прагнув довести, що є найсильнішим.
Не хитрощами і не підступами…
А власною силою.
У його очах він і був найсильнішим.
Ця його пристрасть…
Заслужила мою повагу.
— Ти мене не переможеш.
— Тц… Порожні слова.
Я крокнув уперед, схопив його за руку й допоміг утриматися.
— Що ти робиш?
Деймону це явно не подобалося — але в такому стані він нічого не міг із цим вдіяти.
— Ти ж сказав, що поб’єш мене, так?
— Тоді спершу виберімося звідси. Твоє дурне тіло вже висмоктало з цього місця все повітря.
— Тц… Дурниці. Я сам проб’ю собі шлях.
— Ага. Дуже хочу це побачити.
Я проігнорував його і почав проривати тунель угору. Нам потрібно було вибратися.
Хоч це й здавалося простим — таким воно не було.
Ми перебували в замкненому просторі.
Повітря, яким ми дихали, довго не протрималося б, якби ми не знайшли вихід.
Особливо з нашим теперішнім фізичним станом…
Ми могли бути дискваліфіковані найтупішим можливим способом — задихнувшись.
З цією думкою, я почав вирізати тунель угору—
Несучи на спині Деймона розміром із горилу.