— Очима Фрея Старлайта —
— Професоре Фенікс…
Найвеличніший геній попереднього покоління тепер стояв переді мною.
Фенікс мовчки дивився на розкиданих навколо студентів третього курсу.
Деякі вже були мертві.
Інші втратили кінцівки — відірвані руки, напіввигризені шиї, випатрані нутрощі, що лежали поруч із розірваними тілами.
Ті ж, хто вижив… були зламані психічно.
— Як гнітюче…
Фенікс здавалося замислився, чи взагалі було потрібне його втручання.
Я ж не показав жодної реакції.
— Це вплине на мій іспит?
Я озвучив те, що турбувало мене від самого початку.
Він похитав головою.
— Ні. Це буде зараховано як частина випробування.
Телепортаційна магія знову запрацювала, щойно Кошмари Менсиса загинули.
Тіла зникли, залишивши після себе лише кров і бруд.
Фенікс повернув до мене свої сяйливі очі з ледь помітною усмішкою.
— Фрей Старлайт… це був диявольський план, який ти проти них використав.
Він спостерігав від самого початку?
Я не міг зрозуміти його інтонації, тож відповів обережно:
— Я просто використав усе, що мав… аби перемогти.
Фенікс кивнув.
— Тобто ти покладаєшся на холодну логіку й робиш усе необхідне, щоб вийти переможцем, так? Воістину… ти схожий на свого батька.
Він уже вдруге згадав того чоловіка.
— Авраам Старлайт… мій батько. Ви його знали?
— Ні… я був лише дурним хлопчиськом, коли Авраам пішов із цього світу.
Ми рушили разом, віддаляючись від випаленої оселі Кошмарів.
— Тоді як ви можете казати, що ми схожі?
Я б збрехав, якби сказав, що мене це не зачепило.
Бо Авраам не був моїм справжнім батьком.
Не був моєю справжньою родиною.
Мій справжній батько… був десь далеко за межами цього світу.
Тож байдуже, наскільки великим був той чоловік — я не хотів, щоб мене порівнювали з кимось, кого я ніколи не зустрічав.
Ми були чужинцями. І нічим більше.
Фенікс підняв погляд.
Дощ ущух, але над нами нависали грозові хмари, готові будь-якої миті знову пролитися.
Я з цікавістю спостерігав, як Фенікс зібрав колосальну кількість аури між великим і середнім пальцями, запаливши кінчики вогнем.
А потім, без жодного попередження—
Клац.
Він клацнув пальцями, вивільнивши вогняний вибух, що злетів у небо.
Я завмер у захваті, коли вогняна куля пробила хмари, відкривши зоряне небо навколо місяця.
Вибух привернув безліч поглядів, але Фенікса це не хвилювало.
Він просто дивився на зорі.
Хмари скоро повернуться.
Але на мить я завмер, дивлячись на небо, якого чітко не бачив уже цілий тиждень.
— Авраам був як зірка… завжди там, угорі.
Фенікс говорив, згадуючи своє дитинство.
— Зірка настільки яскрава, що затьмарювала навіть родину Санлайтів і самого Імператора.
Як ти думаєш, що відчуває дитина, яка зростає під таким сяйвом?
Він усміхнувся, і на його обличчі з’явився вираз, який я не міг прочитати.
— Звісно, я ним захоплювався. Він був моїм натхненням, метою, до якої я прагнув… ні, це було більше за це. Я був одержимий.
Я був приголомшений почутим.
Зараз Фенікс не виглядав SS-ранговим чудовиськом.
Він виглядав як хтось мого віку, хто просто розмовляє про свого кумира.
Те, як він говорив — немов хлопець, що захоплено розповідає про улюбленого гравця — було надто… людяним.
Фенікс був саме такою людиною… і показував мені цю свою сторону.
— Через цю одержимість… навіть попри те, що ми зустрічалися лише кілька разів, я бачу те, чого інші не бачать.
Він говорив із такою впевненістю, що в мене не було простору для заперечень.
— Я мало що знаю про тебе, Фрею… але твій вираз обличчя, твої дії, мова тіла…
Фенікс усміхнувся.
— Ніби я дивлюся на молодшого Авраама. Ти такий самий, як він.
Я насупився на мить, але зберіг незворушний вираз.
— Цікаво. З мого погляду, ви більше схожі на його сина, ніж я.
Фенікс втупився в мене. Можливо, він неправильно зрозумів мої слова.
Ні — він точно їх неправильно зрозумів.
— Талант — це ще не все, Фрею Старлайте. Запам’ятай це.
Можливо, він мав на увазі мій офіційно зафіксований талант рангу A.
Він подумав, що я сказав це через невпевненість?
— Я візьму ваші слова до уваги.
Я не став виправляти це непорозуміння.
Так було краще.
Фенікс зрозумів, що затримався надто довго.
— Ще трохи — і у нас обох будуть проблеми…
Пробурмотів він, і його тіло почало світитися.
— Зустріч була короткою, але я радий, що познайомився з тобою. Сину Авраама… тримайся й пройди це випробування до кінця!
Я шанобливо кивнув.
— Дякую за ваші слова, професоре Феніксе. До нової зустрічі.
І в ту ж мить — він зник.
Навіть моє Око Яструба не змогло відстежити його рух.
Я відвернувся, насупившись.
— Невже я справді схожий на того чоловіка?
Я стиснув кулаки й рвонув назад у ліс.
— Це навіть не смішно…
Не намагайся прив’язати мене до цього проклятого світу.
Я не є його частиною.
Тієї ночі я бився, мов божевільний.
Цей світ знову й знову намагався зв’язати мене своїми нитками—
А я мусив розрізати їх. Знову. І знову.
Щоб відкинути його.
А для цього—
— Я маю перемогти.
Чого б це не коштувало.
…
…
…
Далеко від місця, де був Фрей Старлайт…
Івар із тихою цікавістю спостерігав за подіями, що розгорталися на острові.
— Час майже настав…
Професори, що стояли за його спиною, вагалися.
І не лише вони.
У тій залі були присутні десятки імперських магів і високопоставлених осіб.
За межами величної зали переможених студентів затягували всередину — одного за одним.
Деякі були неушкоджені… інші понівечені… а дехто вже був мертвий.
Випробування виявилося по-справжньому смертельним.
Саме тому в цю мить усіх охопили сумніви.
— Пробачте, лорде Іваре, але… ви справді впевнені щодо цього?
Івар твердо кивнув.
— Робіть.
— Але… випускати щось подібне проти першокурсників — це трохи…
— Хочеш, щоб я повторив?
— …Ні.
Старший професор за його спиною на мить завагався, а потім здався з неохочим зітханням.
— Залишається лише сподіватися, що Фенікс та інші професори впораються… якщо щось піде не так.
Пробурмотів старий, тоді як Івар перевів погляд на сутність, розміщену на острові.
— Це єдиний шлях… аби вони змогли пережити те, що чекає попереду.
Очільники храму… можливо, всі вони були божевільними.
Розділ 176: Справжнє випробування
Том 1
