— Очима Фрея Старлайта —
Нагорода за твою голову: 200 балів
— Хаa…
Я глибоко зітхнув, міцно стискаючи меч.
Пульсуючий головний біль не відпускав мене вже другу добу.
Я був не сам.
Навколо — десятки.
І це були не просто звичайні третьокурсники.
Багато з них — еліта.
Мене переслідували без перепочинку вже два повні дні.
Магнуса цього разу серед них не було… але те, що я отримав натомість, було не менш проблемним.
Я подивився на неї — на цю брудну жінку — а потім на армію, що мене оточувала.
Дощ не припинявся ані на мить.
Я висолопив язика, дозволяючи краплям зволожити пересохле горло.
Після такого шаленого переслідування я вже був на межі.
— Ти добре бігаєш, Фрей Старлайт. Я ще не зустрічала нікого настільки впертого.
Це заговорила Міссандея — підлегла Еґона, дивлячись на мене зверхньо, тоді як я відповів їй втомленою усмішкою.
— Мені здається, це ви впертіші за мене.
Навіть після того, як я переміг стількох із них… вони все одно продовжували йти.
— Покінчімо з цим фарсом.
Міссандея — друга за силою серед третьокурсників — і ще стільки союзників поруч…
Битися з ними в моєму нинішньому стані було б важко.
Так, я міг би перемогти… але це коштувало б занадто дорого. А я взагалі не збирався битися.
Міссандея почала керувати нитками між своїми пальцями.
Ті сталеві цвяхи… котушки, обмотані навколо її рук…
Вона керувала нитками за допомогою вітру — її стиль бою був справді унікальним.
Вона сплела навколо нас гігантський павучий кокон, намагаючись перекрити будь-який шлях до втечі.
З усіх боків інші студенти почали повільно зближуватися.
— Схоже, ти нарешті змирився зі своєю долею… Фрею.
— Так. Я змирився з нею… вже давно.
Я підняв обидві руки в знак здачі.
— У мене немає жодного бажання битися.
Міссандея насупилася.
Вона явно не очікувала такої відповіді після двох діб безперервного переслідування.
— Приберіть його.
Вона не хотіла затягувати. Щось у цій ситуації явно її тривожило.
Один зі студентів вийшов уперед і атакував мене — його меч пройшов наскрізь, розрізаючи мене навпіл…
Але те, що він вдарив, від самого початку не було мною.
— Га?
Міссандея завмерла.
Бо на моєму місці… була лише ілюзія.
— Ла~ ла~ ла~…
Почався спів.
Ті істоти… співали радісно.
Ніч уже опустилася, і мелодія ставала дедалі сильнішою.
З тих мозків… почали виростати очні яблука.
— Ла~ ла~ ла~…
Обличчя третьокурсників потемніли, коли вони побачили десятки — ні, сотні — кошмарів Менсиса, що оточили їх.
Це було їхнє гніздо.
І тепер ілюзія повністю зімкнулася.
Сидячи на верхівці дерева неподалік, я спостерігав, як усе розгортається.
Міссандея власноруч сплела пастку.
Замкнена у власному павучому коконі — оточена сотнями кошмарів Менсиса.
Над усім цим мої очі ледь помітно сяяли.
Навичка: «Вознесіння».
Ця навичка робила мене повністю імунним… до будь-яких ментальних атак.
На початку іспиту я вже виявив це місце… лігво цих істот.
— Ла~ ла~ ла~…
Ілюзію одного кошмару Менсиса ще можна витримати.
Можливо, навіть двох… чи трьох.
Але коли ілюзії накочуються в такій кількості, це вже майже на рівні Туманного Хижака.
Якщо ти не підготований заздалегідь і не маєш сильної стійкості, ти навіть не зрозумієш, що вже потрапив у пастку.
— Фрей Старлайт! Покидьку! Що ти зробив?!?!
Міссандея закричала, коли кошмари кинулися в атаку.
— Що я зробив, питаєш?
Все просто…
— Я вів вас, крок за кроком — просто в саме їхнє гніздо.
І ви навіть не помітили…ваша надмірна зосередженість на мені зробила для кошмарів Менсиса все надто легким — вони затягнули вас у свою ілюзію.
— Чорт… чорт… чорт забирай!!
Міссандея люто лаялася, ніби її розум різали брудним лезом.
— Ти нас усіх уб’єш! Ми звідси живими не виберемось!!
Вона кричала, розмахуючи нитками навмання.
Вона вже стала жертвою кошмарних марень…
Ці ментальні атаки могли навіть залишити її психічно скаліченою в майбутньому… доля гірша за смерть.
— Скаржишся тепер, після всієї гонитьби раніше? Ваша лицемірність навіть не смішна…
Один за одним…
Усі вони стали здобиччю кошмару Менсиса.
— Ла~ ла~ ла~
Мелодія смерті звучала безупину, невблаганно…
Міссандея кричала голосніше за всіх… цілковита протилежність своїй звичній холодній стриманості.
Тепер залишалося лише одне — бути пожертою ненаситними розумами…
Але їхня броня мала їх захистити.
І справді—
Критичний удар!
Критичний удар!
Критичний удар!
Їх урятували… але—
— Їх не телепортувало…
Деяких уже пожирали кошмари Менсиса.
— Що відбувається?
Спантеличений понад міру, я спостерігав, як храмові учні гинуть один за одним…
Телепортаційне закляття не спрацювало.
Поспостерігавши трохи, я нарешті зрозумів, у чому річ.
— Гніздо кошмарів Менсиса…
Ілюзія, яку створювали ці істоти… була схожа на магію.
Неймовірно щільна — бо це було їхнє лігво. А отже…
— Вона заблокувала сигнал…
Їх неможливо було перенести. Сила кошмарів Менсиса втручалася в просторову магію.
Інакше кажучи…
— Вони помруть…
— Ла~ ла~ ла~
Я дивився на це з гірким виразом обличчя.
Вони… помруть через мене.
Багатьох уже почали пожирати.
Кошмари Менсиса пожирали жертв повільно… змушуючи мене бачити кожну мить, як відривалися кінцівки й яскраво-багрова кров лилася без кінця.
Я мовчки дивився.
— На жаль… я не зможу вас урятувати…
Насправді… міг би, якби використав Балеріона.
Але тоді мене дискваліфікували б.
Між їхніми життями… і Вікторіадою…
Терези були несправедливими.
Я не герой… і не шляхетний чоловік… я лише—
— Той, хто намагається повернутися у свій світ…
З похмурим обличчям я відвернувся.
Я вже відмовився від них.
І тоді—
БУУУУМ!
Неймовірна сила рвонула з далечини.
Це був вогонь.
Вогонь, більший за все, що я коли-небудь бачив.
Він прокотився крізь мене, кошмарів Менсиса, студентів, дерева… каміння… землю… усе в радіусі кілометра.
Але—
— Він не був гарячим…
Я нічого не відчув.
Було так холодно, що здавалося, ніби я сплю… або потрапив у чергову ілюзію Менсиса…
Але ні. Унизу…
Кошмари Менсиса згоріли до смерті.
Той самий вогонь… не торкнувся студентів.
Такий рівень контролю—
— Що відбувається…
Полум’я, яке спалює те, що хоче… і щадить те, що хоче.
Але завдяки йому… багатьох студентів урятували.
Вогонь тривав лише мить, перш ніж зникнути—
Я завмер у захваті, дивлячись на випалену землю навколо.
Дерева, на якому я стояв секунду тому, більше не існувало.
А той, хто був за це відповідальний… стояв переді мною.
Його присутність була приголомшливою… вона нагадала мені час, проведений з Іваром Валеріоном.
Коричневе волосся та елегантний чорний плащ…
Палаючі багряні очі, що освітлювали його юне обличчя…
— Нарешті ми зустрілися… сину Авраама…
Чоловік промовив із сяючою усмішкою, коли порожнеча вибухнула навколо нього.
Це був Фенікс.
Фенікс Санлайт.
Розділ 175: Кошмар Менсиса
Том 1
