Розділ 172: Зіткнення еліти (1)

Темні хмари знову зійшлися, і небо загриміло.

Важкий дощ лився на голови учнів Храму.

Без сну. Без їжі. Без зупинок.

Кошмарні істоти нишпорили всюди, а конкуренти чатували в тиші.

На цьому етапі капітуляція вже майже здавалася кращим вибором.

Та ніхто насправді не знав, яка кількість балів була потрібна, аби уникнути дискваліфікації.

Люди спостерігали з цікавістю, коли нарешті розпочалася трансляція з острова.

Захопливе видовище дикого бою, кровопролиття, інстинктів виживання та жорсткої конкуренції.

Раніше, після приголомшливої демонстрації сили Деймона Валеріона, Магнус Грелл підвівся з землі, і його вираз обличчя став ще похмурішим — якщо це взагалі було можливо в опівнічній темряві.

Той бій відбувався в цілковитій пітьмі.

Єдиним джерелом світла, були їхні аури.

Магнус був розлючений — Деймон не лише принизив його, але й Фрей Старлайт зник тієї ж миті, щойно осів пил.

Фрей рухався швидко. Він посів другий ранг і зник без жодного сліду.

— Той покидьок… якого біса він так просто прослизнув повз мене?!

Він бачив у темряві й рухався беззвучно, тож тепер відстежити його було майже неможливо.

Магнус стиснув кулаки, закипаючи від самої думки про пихатих першокурсників.

— Я поховаю їх… усіх.

Найсильніший студент третього курсу знову рушив уперед.

Випробування ще не закінчилося.

---

Минуло двадцять годин від початку випробування.

Сонце зійшло, але небо залишалося похмурим — дощ і не думав вщухати.

Внизу, шалено бігла дівчина з фіолетовим волоссям.

Її круглі окуляри були повністю розбиті, обличчя забруднене землею й потом.

Першокурсниця.

Адріану Хайджефорн переслідували чотири кошмарні істоти.

Почвари з руками, схожими на коси, і надто великою кількістю ніг. Фрей Старлайт добре їх знав — але Адріана ні.

Дзінь!

Косоносні Примари

Ранг: C-

Бали: 3

Сповіщення пролунало в ту ж мить, коли Адріана закричала й у паніці штрикнула списом за спину.

З вістря вирвалася аура вітру, і удар прошив тіла переслідувачів—

—та з ними було нелегко впоратися.

На очах Адріани виступили сльози.

Вона не звикла до подібного.

Книжкова дівчина, яка знала лише комфорт, раптово опинилася в такому світі?

Минуло лише двадцять годин…

Але для Адріани це відчувалося, мов цілий місяць.

І найгірше — вона навіть не могла здатися, бо ризикувала бути розірваною Косоносними Примарами ще до того, як активується захист броні.

Вона майже втратила надію.

Свист!

Раптом звук погоні позаду обірвався.

Адріана сповільнилася, задихана, розгублена — не розуміючи, що щойно сталося.

Вона повільно обернулася…

І побачила дивну картину.

Косоносні Примари були проштрикнуті знизу — з-під них вирвалися чорні шипи, що здіймалися з величезної тіні.

Темні піки прокололи їхні тіла в кількох місцях, залишивши мертвими на місці.

Та моторошна чорна аура зовсім не заспокоювала…

Зате голос, що пролунав слідом, — так.

— Отже, це справді була ти… Адріано.

Адріана миттєво обернулася.

Між дерев спокійно вийшла знайома дівчина, вдягнена в елегантне чорне з золотистою вишивкою — з гербом дому Валеріон.

— Принцесо!

Величезна тінь швидко втягнулася, зменшилася й зникла під ногами Санси.

Адріана кинулася їй в обійми, міцно притискаючись, тоді як Санса лагідно погладила її по спині.

— Все добре. Тепер ти в безпеці.

— Я… я вибачаюся, Сансо… я не знала, що робити… вони гналися за мною… усю ніч…

Санса нічого не відповіла. Вона просто мовчки заспокоювала Адріану, дивлячись на неї тими темними, незчитуваними очима.

Та вона все ще була тією ж принцесою.

Невдовзі Санса повела тремтячу Адріану до безпечнішого місця—

Великого дерева, настільки широкого в серцевині, що воно нагадувало неглибоку печеру.

— Залишимось тут на деякий час.

Усередині було порожньо, але значно краще, ніж стояти під дощем.

Відтоді Адріана вже не могла зупинитися — слова лилися одне за одним. Вона відкривала серце без упину. Вона глибоко довіряла принцесі. Санса була її подругою… і не раз рятувала її.

— Я не могла спати… я постійно чула спів — він був красивий, але жахливий… тож я втекла… а потім…

Деталей було безліч, навіть забагато, але Санса жодного разу не виявила роздратування.

Вона просто слухала з м’якою усмішкою.

— Розумію. Це мабуть було для тебе дуже важко.

Адріана кивнула й опустила голову.

— Але ти неймовірна… Принцесо — тобто, Сансо… Ти така сильна, і виглядаєш чудово, попри все, що тут відбувається… Я б хотіла бути такою, як ти…

— Як я, кажеш…

Санса пробурмотіла, і в її очах майнуло щось невловиме. Чи знала Адріана хоч щось про неї? Щоб хотіти бути схожою?

Ні… вона не знала нічого.

Абсолютно нічого.

Принцеса усміхнулася й підвелася, глянувши назовні.

— Хочеш утворити команду, Адріано? Не думаю, що в нинішньому стані ти зможеш завершити це випробування сама.

Обличчя Адріани одразу засяяло.

— Можна?!

Санса кивнула.

— Але я повинна тебе попередити — я не планую проходити до фіналу. Я не буду багато пересуватися. Якщо залишишся зі мною, це означатиме відмову від шансу на кваліфікацію.

Адріана швидко похитала головою.

— Нічого страшного. Я й не сподівалася пройти з самого початку.

— Гаразд. Тоді я буду під твоєю опікою… Адріано.

Санса осяйно усміхнулася — відпрацьованою, досконалою усмішкою, яку репетирувала безліч разів.

У відповідь Адріана ніяково кивнула, щоки трохи почервоніли.

— Так… так! Я подбаю про тебе — щиро дякую!

Між ними запанувала тепла, лагідна атмосфера — доки поруч не вдарила блискавка, на мить осяявши щось, що змусило Адріану схопитися на ноги, стискаючи спис.

— Принцесо! Позаду вас!

— Гм?

Санса обернулася — і побачила постать на вході до дерева.

Дівчина з палаючим рудим волоссям, чорними сережками у вухах і багряними очима, звуженими в суворому погляді, спрямованому на Адріану.

Та Санса лише усміхнулася й ступила між ними.

— Джессіко… отже, ти прибула.

Джессіка насупилася, не зводячи очей з Адріани.

— Принцесо… хто вона?

— О, це Адріана. Моя однокласниця і подруга. Немає причин для хвилювання.

— Якщо ви так кажете. Але будьте обережні.

Санса бадьоро кивнула й жестом покликала Адріану ближче.

Придивившись уважніше, Адріана впізнала дівчину перед собою—

Джессіка Тівенін, найсильніша студентка другого курсу.

Та, кого неможливо було ігнорувати.

Адріана тихо сіла поруч, не наважуючись заговорити, особливо з огляду на відверту ворожість, яку Джессіка й не намагалася приховати.

Увесь цей час Джессіка й принцеса обговорювали різні речі — переважно поточний стан справ на острові з її погляду.

— Цьогорічні першокурсники… вони зовсім інші. Я ніколи не бачила стільки монстрів в одному поколінні.

Джессіка зітхнула й підвелася, готуючись іти.

Її слова мали вагу — адже нинішня трійка лідерів рейтингу складалася виключно з першокурсників.

Вона потягнулася до меча, коли її смарт-годинник задзвенів.

Дзінь!

Було оголошено наступну локацію.

— З вашого дозволу… Принцесо, я піду. Я навідуватимуся до вас щоразу, коли опинюся поблизу — тож будь ласка, будьте обережні. Якщо не я, то хтось інший з мого курсу.

— Джессіко… це вже занадто. Просто зосередься на своєму іспиті.

Санса промовила з легким осудом.

— Як накажете, моя принцесо. Тоді до зустрічі.

— Так…

Схоже, Джессіка не збиралася виконувати накази найближчим часом, але Санса нічого не сказала. Джессіка була такою ще з тих пір, як Санса свого часу змогла її завербувати.

Свист—

Джессіка зникла, але перед тим кинула застережливий погляд на все ще нервову Адріану.

Дівчата знову залишилися наодинці.

— Може, підемо пошукаємо щось поїсти, Адріано?

Адріана нерішуче кивнула.

Вона все ще була помітно стривожена…

Але все ж пішла за принцесою, міцно стискаючи спис.

Тим часом Санса, неквапливо прогулювалася лісом, наче повернулася до улюблених трояндових садів—

А не перебувала в зараженій кошмарами глушині.

Мов загублена принцеса, що блукає темрявою.