Імперія — останній бастіон світу, захищений велетенськими мурами…
Вона стримувала чудовиськ, чиї лапи ховалися в пітьмі за межами цивілізації.
Далеко від Острова Випробування — глибоко в серці столиці, Белграді —
Усередині одного з гігантських дослідницьких комплексів поблизу королівського палацу…
Стояв невисокий чоловік із обличчям, з’їденим часом, і запалими очима, повними втоми від безсонних ночей.
Це була головна лабораторія найвеличнішого розуму Імперії — Ашола Едуардо.
Славетний учений стояв перед колбою з темно-багряною рідиною — об’єктом незліченних експериментів і тестів.
Чим довше він її вивчав, тим похмурішим ставав його вираз.
— Пане… це…?
До лабораторії увійшов інший дослідник — теж літній чоловік, але той, хто звертався до Ашола з щирою пошаною.
Ашол насупився й жбурнув рукавички вбік.
— Це кров, яку ми дістали з поля бою… там, де Олівер Хан бився з тією істотою.
Під час того бою, Олівер завдав нищівного удару своєму супротивникові — Ґадфрей, вивільнив шалену зливу крові.
Дивно, але Ґадфрей продовжив битися так, ніби та страшна рана була лише подряпиною.
А тепер, коли ця кров опинилася в їхніх руках —
— Подивіться на це.
Ашол указав на монітор, де огидна кров була збільшена під мікроскопом.
Дослідник дивився приголомшено, як частинки зіштовхувалися й корчилися, немов живі істоти.
— Це…
Він завмер у повному здивуванні, тоді як голос Ашола став холодним і важким.
— Це не людська кров. І не демонічна.
Він повільно почав крокувати, заклавши руки за спину, а втома чіплялася до нього, мов тінь.
— Це щось проміжне. Демонічна кров — зазвичай смертельна отрута для людей — бездоганно злилася з кров’ю, що має людські властивості.
Інакше кажучи, це було так, ніби…
— …напівлюдина, напівдемон.
Ашол із роздратуванням видихнув, тоді як інший учений ледве міг повірити почутому.
— Людська мати… і демон-батько? Або навпаки? Це неможливо.
Це суперечило будь-якій логіці — біологічній, духовній, теоретичній. Люди не могли мати нащадків із демонами. Сама ідея була безумством.
Ашол похитав головою й вийшов із лабораторії, зважений тягарем наслідків.
— Я навіть не хочу про це думати…
Позаду він залишив проклятий зразок крові… і зображення тирана Ґадфрея, виведене поруч із ним.
Уперше в житті Ашол Едуардо — провідний учений Імперії — боявся правди.
…
…
…
Світ змінювався — стрімко, жорстоко — і ніхто не був убезпечений від його шторму.
Святий Острів Сицелія —
Святилище Послідовників Світлоносця, їхній самопроголошений рай на землі.
У чисто-білих шатах побожні зібралися у величезних кількостях, виголошуючи хвалу своєму богові.
В центрі острова здіймалася велетенська церква — Сутінковий Собор.
Він височів на вершині, поряд із легендарним монументом, куди за переказами, зійшло одкровення Світлоносця.
Перед колосальними дверима собору стояли троє чоловіків, оповитих величною аурою, спостерігаючи, як маси паломників підіймаються кам’яними сходами.
— Паломники скоро прибудуть,
Спокійно промовив єпископ Майкл Платіні. Двоє поруч кивнули у відповідь.
Джозеф Блаттер вийшов уперед, його церемоніальні шати майоріли, коли він підніс владну руку.
— Відчиніть брами!
За його спиною масивні двері почали зі скрипом розкриватися — саме тоді, коли до них долинув далекий спів паломників.
— Незабаром буде явлено нового Чемпіона Церкви!
Проголосив Блаттер, і його голос гучно наповнився аурою.
— Уперше за чотириста років обранець отримає волю Світлоносця!
— А разом із цим настане час явити Меч Володаря — Вермітор, аби він обрав свого нового господаря!
Паломники вибухнули єдиним ревом захвату, почувши проголошення єпископа.
— А той, хто дарує цей божественний дар обраному апостолу… буде не хто інший, як єдина віруюча, здатна чути голос нашого Господа.
І коли ворота собору повільно розкрилися…
Усередині на них чекало божественне, приголомшливе видіння.
Величезна порожня зала — велична у своїй тиші — була прикрашена складними вітражами, що переливалися калейдоскопом кольорів і світла.
В самому серці стояла грандіозна споруда, схожа на вівтар.
Там, у врочистій нерухомості, сиділа самотня жінка. Її шати, неможливо білі, спадали навколо неї, мов туман, а золотаве волосся каскадом лилося по плечах, частково заплетене в коси.
Вона обернулася, відкривши пронизливі багряні очі, що тліли, мов жар у тінях.
Позаду неї в землю був увіткнений гігантський меч, який випромінював сліпуче, сяйливе світло.
Багато хто дивився, затамувавши подих.
— Свята Єураша… і Священний Меч.
Не промовивши й слова, свята простягнула руку й витягла клинок — Вермітор, — і той піддався без жодного спротиву.
Це було захопливе видовище. Вермітор століттями зневажав віруючих, відмовляючись піддатися будь-якій, навіть найпобожнішій руці.
А тепер він піднявся з легкістю.
Єпископ Блаттер глибоко задоволено кивнув.
— До Вікторіади.
Саме там… пробудиться обраний герой.
---
…
---
— Очима Фрея Старлайта —
Минуло 15 годин від початку випробування на покинутому острові.
Зараз була 3-тя година ночі.
Я вже був у русі.
— Маю погане передчуття…
Двічі мені вже влаштовували засідку — обидва рази звичайні третьокурсники.
Еліта ще не зробила ходу, а це означало, що вони ймовірно, ще не визначили моє місцезнаходження.
— Ніхто ще не назбирав достатньо балів, щоб відстежувати інших…
Тим часом нагорода за мою голову зросла до тридцяти балів.
Це робило мене пріоритетною ціллю.
А на додачу до всього почали з’являтися й сильні Кошмарні Істоти.
— Ла~ ла~ ла~
Моторошна мелодія, що лунала довкола, не залишала жодних сумнівів.
— Мозки Менсіса.
Чудовиська-кошмари, що блукали під місячним світлом — істоти, які атакували розум своїх жертв нищівними ілюзіями.
Їхні тіла були звичайними. Але голови… величезні, оголені мозки, вкриті десятками кліпаючих очей.
Ті мозки розкривалися, оголюючи пащі, повні звивистих щупалець.
З ними було справжнім кошмаром мати справу.
— Ла~ ла~ ла~
Та їхня пісня… форма психічного гіпнозу, покликана затягнути тебе в безумство.
У мене не було вибору, окрім як зберігати зосередженість, безшумно перескакуючи з дерева на дерево й віддаляючись настільки, наскільки можливо.
Дзінь!
Монстр: Мозки Менсіса
Ранг: A
Нагорода: 15 балів
— Трішки запізно.
Я зневажливо фиркнув на затримане сповіщення смарт-годинника.
Я прямував до контрольної точки G3.
Моя мета — зібрати якомога більше балів якомога раніше, бо щось підказувало: далі буде лише гірше.
Звісно, свідомо лізти в бій із Кошмаром Менсіса було б абсолютним божевіллям.
Таку істоту не здолати звичайними методами.
Тихо я продовжив прослизати повз них, уникаючи будь-якого зіткнення.
На жаль, не всі були такими обережними, як я. Багато інших учасників уже стали жертвами цієї огидної потвори.
І наслідки були… жахливими.
Якщо Кошмар Менсиса проникав у твій розум… навіть екстрена евакуація й негайне лікування не гарантували одужання.
Ти не помирав. Але решту життя проводив із зламаною психікою.
— Який же це жалюгідний стан речей…
Цього разу Храм може втратити більше студентів, ніж будь-коли.
Я проігнорував хаос довкола й рушив далі.
Розділ 170: Буря на горизонті
Том 1
