Розділ 17: Покров мертвих

— Очима Фрея Старлайта —

---

— Мені потрібно забратися звідси.

Та істота з косою й не думала відпускати мене — особливо після того, що я з нею зробив.

Тепер я стояв у самому серці безкрайніх гірських хребтів.

Моя мета виділялася серед інших — гора, чорнота якої була такою виразною, що здавалося, ніби її вирізьбили з дорогоцінного обсидіану.

Я глянув праворуч, тоді ліворуч. Порожнеча.

Це означало лише одне: треба йти далі, на схід. А шлях на схід вів…

Я підняв погляд — і побачив перед собою гігантську гору, що перегороджувала дорогу.

— У житті нічого легко не дається, так?

Якщо я хотів дістатися того, що було далі, не залишалося вибору — доведеться лізти вгору.

Я розтиснув набряклі пальці. Чи зможу я взагалі подолати таку висоту?

Зітхнувши, я зробив крок уперед.

— У лоні страждання, народжуються сильні.

Це вислів, який я сам вигадав.

Я повторював його щоразу, коли протагоніст мого роману стикався з випробуваннями.

Але тепер доля перевернула все з ніг на голову — тепер я був тим, хто мусив його проживати.

Цього разу я мав бути обережним. Якби я й далі покладався лише на цілющі зілля, їх ефект поступово зменшувалася б, аж поки тіло зовсім не стане повністю стійким.

Я повинен дозволити ранам загоюватися природно й користуватися зіллям тільки в крайньому випадку.

З цими думками, я підстрибнув, і вхопився за зубчасті тріщини в камені, що покривали схил гори.

Я змушував своє тіло працювати дужче, ніж будь-коли раніше, — м’язи напружувалися, коли я тягнув себе вгору.

Минуло більше години — години невпинного підйому. Легені палали від крижаного повітря.

З часом я вже зовсім не відчував кінцівок. Єдиним доказом їхнього існування був пульсуючий біль, що пробігав крізь них.

Я підняв голову й оглянув віддалені вершини.

— Ще далеко…

Вершина була значно далі, ніж я собі уявляв. Та й не обов’язково було підніматися аж нагору — досить було знайти шлях, аби перетнути гору.

І поки я цього не зробив, вибору не було — я мав лізти далі.

...

...

...

Після того, що здавалося вічністю, я нарешті дістався твердої поверхні.

— Та наскільки ж високо я виліз, ради Бога?

Внизу вже нічого не було видно. Я піднявся так далеко, що земля зникла з мого поля зору.

На щастя, тіло Фрея було достатньо міцним, щоб витримати ці екстремальні умови.

Я впав у глибокий шар снігу, що вкривав гору, на мить переводячи подих.

Я перекусив, відновлюючи сили, і знову підвівся на ноги, готовий рушати далі.

— Ну що ж, подивимось, що тут у нас.

Здавалось, більше не доведеться дертися вгору — стежка звивалася навколо гори, дозволяючи мені просуватися вперед.

— Нарешті.

Я йшов по засніженому плато, насолоджуючись відчуттям твердої землі під ногами після всього цього підйому.

Подорож була спокійною… аж поки тишу не розірвав дивний звук.

— Шо тепер?

Це було щось на зразок писку щура, тільки набагато гучніше.

З тіні з’явилося маленьке створіння, піднявшись на задні лапи. Його «руки» являли собою лише три величезні кігті, а голова нагадувала крота.

Я впізнав його одразу.

— Гірський гризун…

Одна з найслабших істот Кошмару. Якби не її виняткова стійкість до холоду, що дозволяла виживати на вершинах гір, вони давно б вимерли.

З’явилася друга. Потім третя. Вони підкрадалися повільно, разом цокочучи зубами.

— Прекрасно.

Я потягнувся до свого просторового персня й дістав однолезовий меч.

— Жодної зброї більше.

Моє володіння мечем було заіржавілим — я не мав жодного виробленого стилю бою.

Але навіть моєї недосвідченості було більш ніж достатньо проти таких істот.

Адже вони були на самому дні… точніше, ранг G.

Я глибоко вдихнув, відчуваючи, як енергія розтікається по моїх жилах.

Аура вільно пульсувала тілом, вливаючись у клинок.

Одразу ж фіолетовий відблиск оповив лезо меча, надаючи йому сили.

Я прийняв бойову стійку, чекаючи, коли вороги зроблять свій хід.

— Ходіть.

Немов відповідаючи на мій виклик, двоє створінь стрибнули водночас.

Завдяки «Оку Яструба» я бачив їхні рухи з ідеальною чіткістю. Моя реакція була блискавичною — один точний розмах мечем відтяв голову першій тварюці.

Друга вчепилося щелепами в край клинка.

— Дебіл.

Я міцніше стиснув руків’я й різко штовхнув меч уперед, прошиваючи його пащу наскрізь. Одним рухом я відділив голову від тіла.

Третє кинулося на мене, сподіваючись заскочити зненацька.

Але я стежив за ним від самого початку.

Щойно воно подумало, що зловило мене, я завдав удару з сліпого кута — клинок пронзив його наскрізь.

Мов шашлик на шампурі, я підняв його вгору. Воно шалено смикалося, намагаючись вирватися.

Кров бризкала на сніг, аж поки істота нарешті не стихла.

Я зняв труп з меча й витер клинок.

— Оце освіжило…

Вперше відтоді, як я потрапив у цю прокляту землю, мені не довелося тікати.

Вперше все минуло гладко.

Я розвернувся й рушив далі. Але в ту ж мить з’явилося нове створіння.

— Ще?

Я підняв меч.

А тоді з’явилася ще одна. І ще. А потім — десятки інших. Перш ніж я встиг порахувати, земля вже кишіла ними.

Я втупився в нескінченну орду, безвиразно.

— Ви знущаєтесь?

Не вагаючись, я розвернувся й кинувся тікати.

Я знову біг.

Серйозно? Ви справді очікували, що я битимуся з цілою армією?

Земля тремтіла під ногами, коли за мною мчала величезна хвиля гризунів.

Поодинці вони слабкі. Але коли їх стільки одразу? Неможливо.

Час від часу я знищував тих, хто підбирався занадто близько. Та їхня кількість не зменшувалася. Навпаки, вони лише прибували.

Справжній жах охопив мене, коли я усвідомив правду: якщо я впруся в глухий кут — мені кінець.

На щастя, стежка тягнулася вперед. Але тепер створіння були не тільки позаду — вони дерлися по урвищах, спускалися з вершини гори.

— Чорт…

Я не мав жодних масових атак — винищити їх усіх було нереально.

Серце зупинилося, коли шлях раптово обірвався.

А за цим краєм — гігантська прірва, що вела в надра гори.

— Печера?

Зайти туди — було авантюрою. Але вибору не існувало.

Я напружив усі сили, мчачи до печери, і покладаючись на «Око Яструба», орієнтувався в пітьмі.

Я біг, аж поки за спиною не пролунав гуркіт.

Озирнувшись, побачив, як створіння навалювалися на вхід, збиваючи одне одного в шалений клубок.

Але жодне з них не ступило всередину.

— Що за…?

Вони повністю перегородили вхід, та жодне не наважувалося рушити далі. Я підійшов ближче. Попри те, що між нами було лише кілька метрів, вони не робили ані кроку вперед.

Я перевів погляд у непроглядну чорну глиб печери.

Вони боялися.

А справжнє питання полягало в іншому — чого саме вони так злякалися?

Я важко ковтнув і обережно ступив уперед.

Я не хотів зустрічати те, що ховалося у нутрощах цієї печери.

Але вибору не було.

Або я піду далі…

Або стану їхньою здобиччю.

Беззвучно я прослизав у глиб, використовуючи «Фантомні кроки», щоб приховати звук рухів.

Темрява поглинала все довкола, обмежуючи навіть мій гострий зір.

І десь попереду, щось чекало на мене.

Тишу можна було різати ножем — настільки вона була гнітючою. Те, що я був один, лише погіршувало ситуацію.

Я довго йшов, аж поки нога не зачепила щось тверде. Коли глянув униз, одразу зрозумів, що це таке.

— Кістки?

Людські кістки.

З кожним кроком їх ставало більше.

— Бля…

Запалити світло тут, означало накликати смерть, але я не мав вибору. До того ж, я був у печері — тож не треба було турбуватися про істот назовні.

Я витягнув ліхтарик із просторового персня й освітив простір навколо себе.

Нарешті я міг бачити чітко.

Печера, тепер значно вужча, була вщент завалена людськими кістками. Я крокував обережно крізь це море останків, яке тяглося в темряву, без кінця й краю.

— Що тут сталося?

Заглиблений у думки, я здригнувся від раптового звуку позаду й миттєво розвернувся.

Але всупереч очікуванням, там не було нічого — лише кістки.

Я рухався повільно, насторожено, чекаючи на засідку.

Раптом я відчув, як щось торкнулося моєї ноги.

Інстинктивно я відскочив назад. Подивившись униз, побачив руку скелета, що лежала на землі.

— Клянуся, мене щось щойно щось торкнулося…

*Брязь.*

Звуки почали відлунювати довкола.

— Що, до біса, відбувається?

Нерви вже не витримували.

Я хаотично водив ліхтариком, але все що бачив це кістки.

— Зачекай… кістки?

Осяяння пронизало мене. Я мав забиратися звідси.

Та щойно я кинувся тікати, щось вирвалося з темряви й накинулося на мене.

Різкий біль прошив плече. Я підвів очі — переді мною стояв скелет із палаючими червоним порожніми очницями, що верещав мені в обличчя.

Я змахнув мечем, розтрощивши мерця на уламки.

Похитуючись, підвівся, стискаючи поранене плече, — й раптом уся печера затремтіла.

— Що тепер?!

Довкола кістки почали самі складатися докупи. Одна за одною постаті піднімалися з землі. Якби я залишився, мене б оточили.

— Серйозно? Ви знущаєтесь?!

І знову я тікав, рятуючи власне життя, переслідуваний армією кістяків.

— Скільки ще? Скільки часу ці кляті створіння ганятимуться за мною?!

Куди б я не йшов, як далеко б не тікав — щось завжди намагалося мене вбити.

Краб-монстр, Туманний Хижак, Істота з косою, гризуни — і тепер оце!

Невже весь світ прагнув мене пожерти? Я ж лише худорлявий хлопець! Що, чорт забирай, вони могли б отримати, пожираючи мене?!

Зціпивши зуби, я біг далі.

Скелети нападали з усіх боків — спереду, ззаду, збоку. Їм не було числа.

— Ходіть же, наволоч!

Я розмахував мечем, трощачи одного за одним, прокладаючи собі шлях уперед.

— Невже ви не можете залишитися мертвими?! Для чого ви взагалі повстали?!

Тіло пекло від виснаження. Бій здавався безкінечним.

Атаки не стихали, особливо від скелетів зі зброєю. Навіть із моїм «Оком Яструба» я не міг ухилятися від усього, і рани почали накопичуватися на тілі.

Спершу я не звертав на них уваги — адреналін затьмарював біль. Але тепер моє тіло було вкрите порізами — дрібними, проте їх було надто багато.

Я все бився, збиваючи їх, водночас отримуючи удари у відповідь.

Минуло більше години, а скелети все не закінчувалися.

Рани виснажували мене, робили рухи дедалі повільнішими.

Потрібно було діяти.

І після тієї вічності я нарешті вирвався з вузької печери й опинився перед величезним мотузяним мостом із дерева та шпагату.

Інший бік був далеко, але в цю мить мене осяяла думка.

Я миттєво витягнув пістолет із персня, і скориставшись «Оком Яструба», навівся на опори мосту.

Кілька точних пострілів рознесли кріплення, і міст рушив униз у прірву. Водночас я стрибнув уперед, хапаючись за один із канатів.

Позаду армія скелетів теж кинулася вперед — просто у безодню.

Я вчепився щосили, спостерігаючи, як інший бік мосту стрімко наближається.

— Це буде боляче.

Я врізався у протилежний виступ, біль вибухнув по всьому тілу.

На щастя, я втримався на мотузках.

— Здається, щось зламав…

Озирнувшись, я побачив, як скелети безглуздо падали в глибину, усе ще намагаючись до мене дістатися.

— Дебіли.

Я дозволив їм зникнути й почав дертися по обірваному мосту, доки не дістався іншого боку.

Вибравшись на тверду землю, я впав, намагаючись перевести подих.

Пекучий біль розливався по всьому тілу. Скільки ж разів мене вже поранили відтоді, як я ступив у цю прокляту землю?

Змушуючи себе піднятися, я рушив до виходу.

Коли мої ноги торкнулися вкритої снігом землі зовні, я зрозумів, що нарешті вибрався з гори.

Небо осявав місяць.

Попереду розкинулася безмежна низка гірських вершин.

Та мій погляд був прикований лише до однієї.

До чорної гори, що височіла над усіма, мов король серед інших.

Сльози навернулися на очах.

— Нарешті… нарешті…!

Мета була просто переді мною. Після всіх страждань я таки дістався сюди.

Я кинувся до чорної гори, сподіваючись на кінець цієї проклятої подорожі.

Та зробивши лише кілька кроків, я завмер на місці.

Він стояв там.

Безлика тварюка з величезними косами, що виростали з його рук.

— Та ви знущаєтесь…

Істота з косою.

Я зціпив зуби від люті.

— Навіть тепер… навіть у самому фіналі ви, покидьки, не дасте мені спокою!

Істота з косою помітила мене й видала оглушливий вереск, ринувши вперед.

— Бля.

Я вихопив меч, а в голові промайнуло безліч думок.

— Що тепер?

Фінішна пряма була переді мною, але цей клятий Жнець-диявол не збирався дати мені пройти.

Це воно — остання битва.

Або я, або він.

— Давай покінчимо з цим.