— Очима Фрея Старлайта —
Мої думки накривали хвилею. Бій у межах Вікторіади, постійна пильність щодо будь-яких зовнішніх атак… усе це було надто важким тягарем.
Особливо на острові, де все, що відбуватиметься, транслюватимуть на весь світ — а отже, за територією вестиметься жорстке спостереження.
Це означало, що я, найімовірніше, взагалі не зможу використати Балеріона.
Я прокручував у голові різні сценарії, але потік думок урвався, коли переді мною з’явилася дівчина.
Вона дивилася просто на мене — довге фіолетове волосся, гострі очі, схожі на очі вихідців зі стародавньої Східної Азії. Для дівчини вона була незвично високою. Лише з вигляду я оцінив її на два-три роки старшою за мене. А за формою було зрозуміло — вона теж еліта, як і я.
— Фрей Старлайт.
— Це я.
Я відповів коротко, готовий до будь-чого.
Вона могла бути однією з тих, про кого мене попереджав Гоуст.
Але я помилився.
— Я Міссандей, еліта третього курсу. Я прийшла, щоб викликати тебе.
— За чиїм наказом?
— Принца Еґона Валеріона.
Дівчина відповіла миттєво.
— Принц бажає бачити тебе негайно.
Несподіване ім’я.
Зміїний принц хотів зі мною зустрітися.
Якщо чесно, я не був у захваті від цієї ідеї.
Може він вирішив, що я підтримую Сансу чи щось подібне?
Пробач… але мені це не цікаво.
— Вибач, я зараз зайнятий.
Я байдуже пройшов повз Міссандей.
Вона злегка насупилася, а тоді, навіть не обертаючись до мене, сказала:
— Х — той, хто вбив Кая Люка… Я не роблю пропозицію.
Я завмер.
Ні — мене скувало шоком.
— …Що ти щойно сказала?
Я обернувся до дівчини — Міссандей — не в змозі повірити почутому.
— Ти підеш зі мною зараз, Фрею Старлайт. Відмова неможлива.
Фіолетові очі Міссандей засяяли загрозливим світлом, готові вдарити будь-якої миті.
Але це вже не мало значення.
Еґон мене викрив — значно раніше, ніж я очікував.
Послати цю нещасну жінку битися зі мною? Ні, це не в його стилі. Він знав, що я впораюся з нею.
Еґон був не простим. Я був упевнений — він не послав її сюди для бою.
Ні… якщо я силоміць спровокую сутичку, може статися щось непередбачуване. Особливо поруч з іншими студентами Храму.
Знаючи справжню натуру Еґона, найкращим рішенням було—
Я підняв руки, здаючись.
— Немає потреби в такій агресії. Я піду з тобою, Міссандей.
Я повільно підійшов до неї.
— Веди.
…
…
…
І так я зіткнувся з проблемою — можливо, найбільшою з усіх досі.
Я підіймався сходами, що вели до знайомого місця.
Ми були в елітних покоях, на балконі з видом на сад.
Саме тут я колись розмовляв із принцом — саме тут ми пили чай.
Але цього разу на столі не було чаю.
Атмосфера була похмурою й гнітючою — дивною для цієї пори року, коли мала бути весна.
Він сидів там, поклавши руки на стіл, з тією ж звичною усмішкою.
— Еґоне…
Щойно ми підійшли, Міссандей уклонилася.
— Я привела його, мій принце.
Еґон відмахнувся від неї недбалим жестом.
— Гарна робота. Можеш іти.
Міссандей знову вклонилася й пішла.
На мить здавалося, що ми справді самі… але я знав, що це не так.
З ледь помітною усмішкою я глянув у бік, куди вона зникла, а тоді повернувся до Еґона.
— Не знав, що серед студентів у тебе такі віддані послідовники.
— Для людини мого становища це цілком природно. Хіба ні?
Еґон відповів так, ніби це було очевидно.
— Не заперечую.
— Бачиш? Ми зійшлися в чомусь. А тепер — сідай, Фрею Старлайте.
Він кивнув на стілець навпроти.
Я повільно відсунув його й сів, не втрачаючи пильності.
Переді мною був принц, а на столі лежала шахівниця — повністю розставлена.
Та дивним було те, що всі фігури були одного кольору.
— Цікаво? — спитав він, уважно стежачи за моїм виразом обличчя.
— Ти про шахівницю?
Еґон похитав головою.
— Ні. Я питаю — чи цікавить тебе стати гравцем?
— …Про що ти взагалі говориш?
Я справді не розумів, до чого він веде.
— Ти вислизнув, Фрею. Ти зійшов з дошки.
Він почав безладно рухати фігури. Придивившись, я помітив, що їх було значно більше, ніж у звичайних шахах, та й сама дошка була більшою.
— Я маю на увазі ось що: ти більше не фігура. Адже жодна фігура не рухається сама по собі. Тож я питаю тебе… ким ти є насправді?
Гравцем.
Тепер я зрозумів, що мав на увазі Еґон.
Називаючи мене гравцем, він визнавав того, хто може кинути йому виклик — рівного по той бік дошки.
Інакше кажучи, принц почав сприймати мене як ворога.
Я сухо засміявся, відкидаючи цю думку.
— Я лише блукаюча фігура, що слідує власним примхам, мій принце. Схоже, ти мене переоцінюєш.
— Такого не буває, Фрею. А навіть якщо твої слова правдиві… фігури, що рухаються самі, слід знищувати.
— Які ж моторошні слова.
— Моя сестра, Санса…
Еґон зупинився, недбало крутячись фігуру, схожу на королеву.
— Я чув, що ви з нею близькі.
— Не особливо.
— Тоді яка твоя позиція?
Я знав, що він має на увазі. Але й далі говорив крізь маску, яку не знімав від початку цієї розмови.
— Позиція Старлайтів чітка. Родина не стала ні на бік принца, ні на бік принцеси.
— Про нейтралітет Старлайтів я знаю. Мене цікавить твоя позиція… Фрею Старлайте.
…
Кілька секунд повисла тиша, перш ніж я відповів.
— Якщо чесно… мені байдуже.
— Цікава відповідь. Отже, тобі не цікаво, хто стане наступним Імператором…
— Саме так…
Я підтвердив його слова.
— Цього замало.
— Що?
Раптом холод пробіг хребтом — гостре відчуття небезпеки.
— Зовсім замало, Фрею Старлайте… Яку гарантію ти можеш дати, що не станеш перешкодою?
Перешкодою…
— Я ж сказав, мені не цікаво—
— Ні, ні… ти помиляєшся.
Еґон різко перебив мене. Його вираз обличчя змінився повністю.
Це вже не була витончена усмішка принца.
Вона стала викривленою — такою, що відображала його справжню сутність.
— Ти вже був перешкодою… Ти вже зірвав один із моїх планів і можеш зробити це знову. Така ймовірність існує. Ти — невідома фігура, яку я не можу прочитати. Пішак? Не сміши мене.
Еґон Валеріон ніколи б не дозволив чомусь, здатному загрожувати його задумам, залишитися живим.
Так, я щойно заявив, що не маю наміру йти проти нього — але для принца слова нічого не важили. Він їм не довіряв.
Без абсолютного доказу — стовідсоткової впевненості — що я не стану йому на заваді, саме моє існування було для нього надто великим ризиком.
Він розсміявся, сховавши обличчя між руками.
— Ох, Фрею… мій любий Фрею. Як би я не обмірковував, ти мусиш померти.
Він не стримувався — сказав це просто мені в обличчя.
Я усміхнувся у відповідь.
— Убити мене буде не так просто, чи не так?
Еґон кивнув.
— Авжеж…
Після останнього вторгнення він здобув чималу владу в межах Храму.
Але він і досі не знав, які козирі я ховаю в рукавах…
Особливо з огляду на те, що я пережив Різанину Мунлайтів.
Якби йому не вдалося мене вбити, а вся родина Старлайтів стала б проти нього, він ризикував би надто багато — і в боротьбі за трон, і в ширших планах.
Принаймні в межах Храму я сумнівався, що він наважиться на щось.
До того ж я не був упевнений, що він узагалі сприймав мене настільки серйозно. Якби так — я б уже був мертвий.
— Ти цікавий, Фрею. Я не знаю, що зараз у тебе в голові, але навіть коли я згадав про твою смерть, ти не здригнувся. Ха-ха… Фрею, ти й справді не боїшся смерті?
Смерті?
Сухий смішок вирвався з моїх грудей.
— Смерть, якщо чесно, звучить як непоганий варіант…
Було б значно спокійніше.
— Тоді як мені поводитися з таким, як ти? Твоя родина? Вона схоже, мало що для тебе значить. Та й дістатися до неї непросто.
Він не міг використати Аду проти мене — вона була поза його досяжністю, адже тепер саме вона була чинним Лордом Старлайт.
Еґон на мить замовк… а тоді широко всміхнувся.
— Знаєш, я уважно за тобою стежив, Фрею. Відтоді, як запідозрив, що ти — той самий «Х», якого я шукаю… Ти простий, без амбіцій, без явних слабкостей. Я не міг відібрати в тебе нічого… ані крихти.
Його перекручені слова викликали огиду, і я почав замислюватися, до чого він веде.
А тоді відповідь пролунала.
— Але є одна річ… одна-єдина, яка тобі по-справжньому небайдужа. Ти добре її приховуєш, але мова тіла не бреше.
— Про що ти говориш?
— Вікторіад.
У ту ж мить, коли це слово зірвалося з його вуст, мій вираз обличчя змінився — вперше настільки, навіть більше, ніж коли він заговорив про смерть.
— О-о… подивіться на себе, Фрею Старлайте. Ось воно, так?
— Еґоне, ти—
— А що, як я заберу це в тебе? Навіть якщо я сумніваюся, що ти її виграєш — що, як я позбавлю тебе єдиного, чого ти, схоже, прагнеш найбільше? Цікаво, який у тебе буде вираз обличчя, якщо—
БУУМ!!
Стіл вибухнув на друзки, шахівницю відкинуло вбік.
У мить ока моя ліва рука рвонулася, мов дикий змій, схопивши Еґона за горло з жахливою силою й піднявши його в повітря.
З перекрученою усмішкою, задихаючись, він прохрипів крізь стиснуті зуби:
— Не… вбивай його.
Я не знав, коли й як це сталося, але раптом…
Чотири клинки, вкриті аурою, вперлися мені в шию, навіть тоді, коли я все ще тримав принца, підвішеного за горло.
Мене оточили — чотири важкоозброєні лицарі, могутні й смертоносні.
Але мені було байдуже.
Уся моя увага була зосереджена лише на одній людині.
На принцові.
Він сміявся, дивлячись на мене, його обличчя синіло від тиску моєї руки.
Він захлинався, але продовжував сміятися.
Наші погляди зчепилися. Я ледве стримував себе.
— Цікаво… що саме змушує тебе… кх… робити таке обличчя просто зараз, Фрею…
Еґон хрипів, намагаючись дістатися до мене навіть у цю мить.
— Нічого. Я просто думаю, що буде швидше — моя рука, що розчавить твоє кляте горло, чи клинки твоїх лицарів, які розріжуть мені шию…
На мої слова мечі притиснулися ще сильніше. Тонкі цівки крові потекли вниз.
Це був повний хаос.
Розділ 165: Повний хаос
Том 1
