Розділ 164: В оточенні ворогів

— Очима Фрея Старлайта —

— Давно не бачились… Фрею.

— І справді давно…

Я потиснув руку Сноу. У ту ж мить, коли наші долоні торкнулися, я відчув загрубілі мозолі, що з’явилися після місяців невпинних тренувань із мечем.

Протагоніст, якого я так ретельно створював, ставав сильнішим — можливо, навіть швидше, ніж розвивався сам сюжет.

Чесно кажучи, це мене зовсім не тішило… але вибору не було — доводилося приймати реальність.

Після нещодавніх подій зібралися елітні студенти. Були не всі, але я побачив чимало знайомих облич.

Прийшла більшість класу B, тоді як із класу A — лише кілька людей.

Найпомітнішими серед них були Сноу та Гоуст.

Була тут і Клана Старлайт — моя кузина. Між нами все було… напружено. Вона здригалася щоразу, коли наші погляди зустрічалися.

Я намагався не звертати на це уваги. Я прекрасно знав, чому вона так поводиться.

Серіс і принца я не бачив. Селіна теж була відсутня.

Говорили небагато — більшість розмов зосереджувалася навколо майбутньої події:

Острівного випробування.

— Цього разу, тест буде комплексним. Це будуть не просто дуелі один на один — нам доведеться зіткнутися зі старшими курсами.

Клана Старлайт виклала факти.

— А щодо, як сформувати команду? Ну знаєте… хоча б між нами, першокурсниками. Так у нас буде більше шансів проти старших.

Її слова явно були спрямовані до Санси та Сноу.

Перша — неофіційна принцеса класу B — мовчки тримала однокурсників у кулаці завдяки впливу й зв’язкам. А Сноу беззаперечно був найсильнішим серед першокурсників. За відсутності Еґона саме його присутність мала найбільшу вагу.

Сноу твердо похитав головою.

— Вибач… але я проти цієї ідеї.

Клана можливо й очікувала заперечень, але точно не прямої відмови. Тож вона наполягла.

— Чому? Старшокурсники мають над нами величезну перевагу. Хіба нас не зітруть, якщо ми битимемось поодинці?

У її словах була логіка — але не повністю.

— Ти помиляєшся з двох причин… Клано Старлайт.

Цього разу відповіла не Сноу, а Санса.

— Твоя пропозиція логічна, я цього не заперечую. Але вона марна, коли йдеться про елітні класи.

Найкмітливіші вже зрозуміли, що вона мала на увазі.

Данзо кивнув на знак згоди.

— Повністю згоден. Для звичайних студентів це могло б мати сенс — тим, кому потрібно об’єднуватися, щоб мати шанс проти старших. Але ми — еліта.

Він стиснув кулаки, а в очах спалахнув вогонь.

— Я хочу побачити, як далеко зможу зайти проти них… другокурсників і третьокурсників.

Більшість присутніх поділяла його настрій.

Сноу більше нічого не сказав — але його мовчання говорило саме за себе: він уже планував кинути виклик еліті старших курсів.

Санса кивнула й додала:

— Це була твоя перша помилка. Друга ж у тому, що це — Вікторіад. Вона створена для того, щоб сяяли окремі особистості. Формування команди не має сенсу, адже врешті-решт усі змагатимуться за бали.

Хто завдасть останнього удару — той і отримає бали. Можна було легко уявити, до яких конфліктів це призведе.

І так ідея команди заглухла, не встигнувши навіть розвинутися. Клані більше не було чого сказати.

До речі… я помітив тінь розчарування на обличчі Адріани — вона явно підтримувала цей план. Спостерігати за тим, як змінюється її вираз обличчя, було дивно цікаво.

Зрештою всі розійшлися, і позиція еліти першого курсу стала очевидною:

«Кожен б’ється сам за себе».

Ми навіть не стали чекати думки принца чи інших, хто не з’явився. Їхня позиція була зрозумілою від самого початку — вони теж були проти.

Я повільно відступав разом із Данзо.

Знаючи характери еліти, я розумів, що це рішення стосуватиметься не всіх однаково.

Лише час покаже, наскільки точними були мої припущення.

Коли ми відійшли достатньо далеко, я зупинився й опустив погляд.

— Час показатися… Гоусте.

Данзо спершу виглядав розгубленим, а потім у жаху відскочив назад, коли темрява підо мною поглибилася і з неї повільно виринув Гоуст.

— Чорт забирай! Що це за хрінь?!

Він не усвідомлював, що Гоуст був так близько — його реакція була щирою.

— …Не думав, що мене помітять.

Гоуст говорив своїм звичним спокійним тоном, повністю ігноруючи крики Данзо.

— Аа… я тебе не відчув, але здогадувався, що ти з’явишся саме так.

Я одразу виправив непорозуміння. Найменше нам було потрібно, щоб майбутній найвеличніший асасин почав сумніватися у власних навичках.

— Гоусте, ти виродку! Невже не можеш з’являтися як нормальна людина хоч раз?!

Схоже Данзо не збирався так просто це залишати.

Його палаючі очі зчепилися з мертвим, позбавленим емоцій поглядом Гоуста.

Дивний контраст.

— …Навіщо?

На лобі Данзо сіпнулася вена від цієї спокійної відповіді.

— Щоб у мене серце не ставало, коли ти вилазиш із тіні Фрея, Тупий ідіот!

— Я не можу дозволити, щоб такі ідіоти, як ти, помічали мене, коли я наближаюся. Це зводить нанівець увесь сенс.

Мене не здивував ворожий тон Гоуста — більше вразило те, що він говорив так, не змінюючи виразу обличчя ані на мить.

— Отримай в морду, виродку!

Данзо вже збирався вдарити, але я вчасно його стримав, схопивши ззаду.

— Заспокойся, Данзо… він має рацію.

Мої слова одразу неправильно зрозуміли — Данзо загорлав ще голосніше.

— Ти що таке мелеш, ганчірко?!

Зітх…

— Та послухай! Він прийшов так, бо те, що він хоче сказати, не призначене для чужих вух!

Нарешті, після недовгих роздумів Данзо трохи заспокоївся.

Я зітхнув, усвідомивши, скільки шуму ми щойно наробили.

— Схоже, всі твої старання пішли нанівець, Гоусте.

Він похитав головою.

— Нічого страшного. Я очікував такої реакції, тож заздалегідь розгорнув тінь і заглушив звук.

Між мною та Гоустом, Данзо вже не знав, як реагувати.

Це було… доволі кумедно. Спершу я передбачив Гоуста. Потім Гоуст передбачив Данзо.

Ця динаміка ставала дедалі дивнішою.

Повернімося до справи.

— Отже, Гоусте… гадаю, ти прийшов через те, що сталося з родиною Мунлайтів, так?

Мовчазний асасин кивнув. Він цього не показував, але я відчував, що йому подобається, як плавно я веду розмову.

— Моє ім’я разом із іменем цього клоуна стерли з офіційних записів. Припускаю, це зробили, щоб захистити нас від підозр або цілеспрямованих атак.

Схоже, Гоуст добре покопався.

Я розумів, чому їх із Данзо приховали. Якби їхні імена залишилися в документах, люди могли б запідозрити їх у зв’язках з Ультрас — особливо після того, як правду перекрутили й заявили, що Бейлор просто зник під час бою.

Гоуст продовжив — спокійно, але його погляд мав вагу.

— Але твоє ім’я там залишилось, Фрею. Скажімо так… ти зараз у вкрай невигідному становищі.

— Що ти маєш на увазі? Вони думають, що це він стояв за нападом?

Данзо запитав, явно не в силах із цим змиритися.

Те, що сталося в Паладізо, було суцільним хаосом.

Просто так склалося, що Мадам А зробила свій хід саме в той момент, коли я був замкнений у бою з Бейлором та його родиною.

Накладання подій і створило цю плутанину.

Чесно кажучи, якби Бейлора не викрили як зрадника, у співпраці з Ультрас, могли б звинуватити всю родину Старлайтів — включно зі мною.

Та все ж, здається, удача ще не остаточно відвернулася від мене.

— Є якісь імена, на які мені варто звернути особливу увагу?

Я спитав серйозно, і Гоуст відповів без вагань.

— Їх багато… але більшість — це звичайні студенти або радикально налаштований персонал. Той, кого тобі справді слід остерігатися… — це професор.

Він схрестив руки, пригадуючи ім’я.

— Кайзер Мунлайт. Інструктор S-рангу — і нещодавнє поповнення академії.

Кайзер Мунлайт… Я спробував згадати, чи бачив його під час події.

— Це той у чорному костюмі, який пояснював деталі випробування… важко його забути — як і ті дурнуваті окуляри.

Завдяки нагадуванню Данзо, я миттєво його уявив.

Отже, професор S-рангу може полювати на мене, хах…

Тепер я починав розуміти, чому Директор Івар наполягав, щоб я пішов.

І це було лише те, що з’ясував Гоуст… хто знає, скільки ще людей чекають у тіні на мене?

— Я просто не розумію, як думають ті зверху… Фрей Старлайте, з якою ж проклятою долею ти народився, якщо притягуєш стільки ворогів?

Данзо буркнув, намагаючись уявити, як це — бути на моєму місці.

— …Без коментарів.

Ось що означало жити як Фрей Старлайт — витримувати безперервний тиск до самого кінця.

— Я спробую дізнатися решту, щойно зможу, — сказав Гоуст.

— Я допоможу, — додав Данзо.

Можливо, вони відчували свою причетність, бо вже допомагали мені раніше.

А можливо, вони робили це без жодної причини.

Я це цінував… але—

— Зачекайте.

Я зупинив їх обох.

— Я вдячний за все, що ви вже зробили — Гоусте… і ти теж, Данзо. Але я був би вдячний, якби відтепер ви трималися подалі від цієї справи.

— Що ти чорт забирай, зараз верзеш у такому стані?!

Реакція Данзо була очікуваною. Гоуст же залишився мовчазним.

— Раз ваші імена більше не фігурують… дозвольте мені розібратися з цим по-своєму. Не втягуйтесь глибше. Я сам упораюся зі своїми проблемами. Тож вам обом більше нічого робити не потрібно.

— Що ти—

— Припини що робиш, Гоусте. Ти вже достатньо ризикнув, зайшовши так далеко проти когось S-рангу. Цей рівень… не для вас.

— О? А для тебе він підходить, Фрей Старлайте?

Цього разу вперед ступив Гоуст і запитав.

Вони не були на тому рівні, щоб протистояти загрозі S-рангу — вони були лише першокурсниками Храму.

І я теж.

Через це мої аргументи здавалися абсолютно порожніми.

Я натягнуто всміхнувся, коли це усвідомлення дійшло до мене.

— Знайди інше світло, за яким підеш, Гоусте. Я не та людина, під чиїм світлом варто битися.

Я повільно пішов геть, віддаляючись від них.

— Адже… я вже значно глибше в темряві, ніж ти.

— Гей, стій!

Ігноруючи крик Данзо, я покинув це місце, залишивши їх позаду.

Так було краще.

Гоуст не повинен обирати мене — він має обрати Сноу.

Данзо не повинен ще більше в’язнути зі мною… інакше на нього чекатиме лише смерть.

Я не хотів псувати історію ще більше, ніж уже встиг. Саме тому мусив іти вперед сам.

До того ж ці зв’язки… вони були мов наркотик.

Позбутися їх було необхідно, поки вони не пустили коріння надто глибоко.

— Так… це на краще.

З цими словами я переконував себе, блукаючи серед студентів Храму.