Один за одним студенти Храму залишали залу — на їхніх обличчях читалася суміш суперечливих емоцій.
— Лише вісім пройдуть…
Це сказав Данзо, ніби загублений у власних думках.
Можна було сказати, що кількість прохідних місць була неймовірно малою… і це мало сенс. Адже раніше проходили тридцять два.
Та цього разу вирішальними були не лише особиста сила й майстерність — свою роль відіграватимуть удача й, можливо, навіть зовнішні обставини.
Іспит був по-справжньому жорстоким, і ті вісім місць аж ніяк не були гарантованими.
Коли ми з Данзо вийшли із зали та ступили в широкий коридор, студенти швидко розійшлися.
Та раптом неподалік пролунали крики — знайомі голоси.
Наші погляди миттєво зустрілися, і, не промовивши ані слова, ми з Данзо рушили до джерела шуму.
І те, що постало перед нами… було дивним видовищем.
На підлозі лежали Кайл Волкер і Ян Довер — обидва наші однокласники — з чіткими слідами важких ударів на обличчях.
Хтось жорстоко їх побив, і здогадатися хто саме було неважко, особливо з огляду на людей, що стояли перед ними.
— Та форма…
Ті сині храмові мундири…
— Клас Безодні…
Оскільки класи Безодні та Еліти стояли вище за інших, у них була відмінна форма, щоб підкреслити статус.
Та що ближче ми підходили до побитих однокласників, то дивнішою ставала ситуація.
Спочатку ми подумали, що студенти Безодні просто накинулися гуртом на двох і побили їх.
Але придивившись уважніше…
Кайл і Ян були не єдиними, втиснутими в підлогу. Кілька студентів Безодні теж лежали побиті, тоді як решта стояли позаду — нерішучі й налякані, не зводячи очей з однієї-єдиної постаті перед ними.
Його статура була майже ідентичною Данзо. М’язи випирали навіть під формою. Платиново-біляве волосся і золоті очі говорили самі за себе. Риси обличчя були різкими — він нагадав мені когось, із ким я зустрічався не так давно.
Ця пихата постать саме збиралася вдарити Кайла, який уже давно був без свідомості.
Але в останню мить Данзо схопив його за зап’ясток і повністю заблокував удар.
— Гей, Досить.
Аура Данзо рвонула в кулак, стискаючись із силою, здатною розтрощити кістки звичайної людини.
Та юнак анітрохи не знітився. Він просто підняв погляд на того, хто став на його шляху.
— Забери від мене свою брудну руку.
— …Що?
Данзо був приголомшений його словами — але ще більше тим, що сталося далі.
Одним рухом руки юнак вирвався з його хватки й навіть змусив Данзо відступити на кілька кроків.
Данзо не міг цього зрозуміти. Або точніше, не міг усвідомити те, що щойно сталося.
— Я що… програв у чистій фізичній силі?
Данзо був відомий як найсильніший танк серед класів Еліти. І все ж його змусили відступити — хтось із Безодні.
Той лише зловтішно всміхнувся, побачивши, як Данзо зробив крок назад.
— Ти кращий за той інший мотлох. Я збирався відправити тебе в політ, але ти непогано тримався.
Раптом, із тіла юнака вибухнула потужна аура грозової блискавки.
— Ще раз?
На чолі Данзо проступили вени, коли його власна аура спалахнула у відповідь.
— Давай, покидьку.
Вони були за мить від зіткнення — аж поки я не кинувся між ними в останню секунду.
— Досить. Ти вже зробив більше ніж достатньо.
Я повернувся до білявого юнака.
— Деймон Валеріон.
Данзо здригнувся від мого голосу, тоді як на обличчі Деймона розпливлася хижа посмішка.
— А ти хто такий, щоб вирішувати, коли мені зупинятися… Фрей Старлайт?
Схоже, упізнати мене йому було неважко. І було очевидно — Деймон не збирався відступати.
— Відійди, Фрею. Цей тип хоче битися.
Данзо не мав нічого проти бійки, але я не міг цього допустити. Я вже знав, чим це закінчиться.
На відміну від дуелянтів на кшталт мене, танкам не потрібна була зброя. Їхніх кулаків було більш ніж достатньо. Вони завжди були готові вступити в бій будь-якої миті.
— Ні. Я вже сказав… досить.
Я вказав на студентів, що лежали без свідомості на підлозі.
Двоє з нашого боку і четверо з їхнього.
І варто було зауважити — судячи з поранень, це не була звичайна міжкласова бійка.
Деймон звалив їх усіх… самотужки.
Але я проігнорував цей факт.
— Люди з обох класів постраждали… закінчімо на цьому.
— Ти надто багато говориш, Старлайте. Хіба я тобі не сказав? Не тобі тут щось вирішувати.
Деймон хруснув пальцями.
— А тепер іди сюди. Спробуй протриматися довше за своїх жалюгідних друзів.
Я роздратовано зітхнув…
Схоже, вибору немає.
Я випустив свою ауру, і повільно в повітря почав просочуватися вбивчий намір, набутий у минулих випробуваннях.
Очі Деймона широко розкрилися від здивування — та його викривлена усмішка стала лише ширшою.
— О? А це цікаво, ха-ха… Схоже, ти можеш дати гарний бій.
Саме в мить, коли Деймон досяг піку збудження, усі завмерли — різка хвиля звуку вдарила по вухах.
— Скажи мені… ти зможеш утримати позицію?
Позаду нас з’явився один-єдиний юнак, за яким ішло кілька знайомих облич.
— Сноу…
Сноу Леонхарт. Засунувши руки в кишені, із золотими очима, що сяяли яскравіше за все довкола, він виглядав наче падший принц забутого королівства.
Але тиск, який він випромінював… був зовсім не жартом.
У відповідь нерішучі студенти Безодні нарешті відступили на кілька кроків — але не Деймон.
— То це і є той так званий геній, про якого всі торочать?
Деймон зробив крок уперед.
— Давай. Навіть якби ти не з’явився, я б сам тебе знайшов.
Є межа того, наскільки безумною може бути людина в бою — але Деймон був чимось зовсім іншим.
Здавалося, він збирався виступити проти всього класу Еліти самотужки.
Я повільно відступив, усвідомлюючи, що цей фарс нарешті добігає кінця…
— Ніхто не рухається. Стояти на місці.
Цього разу голос, що розітнув повітря, належав людині зовсім іншого рівня — президентові Студентської ради.
Еллен Вайт.
Поруч із нею стояли знайомі постаті, зокрема кандидатка в святі — Уріель Платіні.
— Бляха…
Деймон прошипів крізь зуби, але навіть він не наважився опиратися Еллен — людині, якій було байдуже до будь-якого походження, коли вона діяла.
— Якщо вам так кортить битися… робіть це на Випробуванні на острові, покидьки. Не в Храмі.
Еллен довго зітхнула, явно роздратована.
— Ваші ідіотські вчинки кидають тінь на мене. Ви — мов скалка в моїй дупі. А тепер… хтось чорт забирай поясніть, що тут сталося?
Після короткого з’ясування обставин…
На мій подив, уперед вийшов ніхто інший, як мій кузен — Емонд Старлайт, третій за рейтингом серед студентів Безодні.
Спостерігаючи, як він грає роль донощика на власний клас, я не зміг стримати смішка.
Це було жалюгідно. Але завдяки йому правда виплила назовні.
Раніше між класом Безодні та Яном Довером і Кайлом Волкером сталася сутичка — ті насміхалися з них.
Згодом з’явився Деймон Валеріон. Побачивши, як вони гризуться, мов старі діди, він просто спровокував бійку.
А коли вони не відреагували так, як йому хотілося, він сам увірвався й побив усіх.
Вислухавши повну історію, Еллен потягла Деймона геть — попри його спроби вирватися й буянити, мов скажений, — а ми лишилися дивитися.
— Справжній головний біль з’явився…
пробурмотів Данзо, дивлячись услід Деймону.
— Тобі варто було дозволити мені розтрощити йому пику.
Я повернувся до Данзо й похитав головою.
— Будь обережний, коли зіткнешся з ним… Данзо, він не простий суперник.
Правду кажучи, якби вони справді билися, Данзо був би знищений.
Він підняв брову, відповідаючи на моє застереження.
— Я чув, як ти назвав його прізвище… Валеріон. Але навіть якщо він із імперської родини, хіба він не просто ще один клоун із Безодні?
Данзо був не зовсім неправий. Клас Безодні славився тим, що туди потрапляли студенти без приголомшливого таланту, як в Еліті, але які перевершували інших завдяки наполегливій праці.
Таке було загальне уявлення — але Деймон був особливим випадком.
І пояснив це не я.
— Деймона не можна відносити до Безодні.
Ми з Данзо обернулися до дівчини, що підійшла ззаду…
Принцеса Санса.
— Санса…
Данзо виглядав трохи розгубленим, не знаючи, чи варто йому вклонитися, але вона лише махнула рукою, даючи зрозуміти, щоб він розслабився.
У будь-якому разі Санса продовжила:
— Деймон — син нинішнього ректора, Івара Валеріона… а отже, мій кузен. Оскільки класи Еліти були поділені між мною та моїм братом Еґоном, це природно переросло в політичне протистояння.
Боротьбу за трон.
— Саме тому визначити його до класу A або B було неможливо. Це означало б, що він підтримує одну зі сторін. А як член імперської родини, він зобов’язаний зберігати нейтралітет.
— Єдиним можливим рішенням… було зарахувати його до Безодні.
Я кивнув, повністю погоджуючись із поясненням Санси.
Вона мала рацію. Деймон був звіром у кожному сенсі цього слова. Сам його талант міг забезпечити йому місце на вершині класів Еліти — поруч зі Сноу.
Він був танком із приголомшливою силою, здатним володіти вогнем, блискавкою та вітром водночас.
Воїном, який міг битися в будь-якій ролі, на будь-якому фронті.
Чесно кажучи… якби я не прописав йому півфінал Вікторіади проти Сноу, він би дійшов до фіналу без жодних зусиль.
Такий, як він, безсумнівно був однією з найбільших загроз між мною та перемогою.
І якщо вже про загрози…
— Давно не бачились, Фрею.
Найбільша з них зробила крок уперед із усмішкою —
Сноу Леонхарт.
— І справді… а ти все такий же сяючий, Сноу.
Цього разу…
Мій фінальний опонент був не ворогом.
Він був другом.
Розділ 163: Деймон Валеріон
Том 1
