Розділ 16: Ліс Страху

— Очима Фрея Старлайта —

...

...

...

«Бляха…»

Я вилаявся, коли моя нога загрузла в нутрощах одного з кошмарних створінь.

Слизькі кишки й нестерпний сморід атакували мої відчуття. Я ледве стримався, щоб не виблювати.

«Ебати мене, і весь цей клятий світ!..»

Кожен крок уперед був боротьбою, коли я спотикався об трупи крабоподібних потвор.

«Туманний Хижак добре тут попрацював…»

Важко було повірити, що одна істота могла влаштувати таку бійню.

Але я мав визнати… мені страшенно пощастило.

Ніхто ще не знав, як вижити після зустрічі з Туманним Хижаком.

Головний герой мав дізнатися про це лише значно пізніше, під час досліджень Земель Кошмару.

Але я був автором, тож, звісно, вже знав.

Усе просто — головне не дивитися на нього. Воно робитиме все, щоб змусити тебе подивитися. І в ту ж мить ти загинеш. Але якщо тримати очі заплющеними до кінця — виживеш.

Мені пощастило.

Переодягнувшись у чистий одяг, я продовжив свою подорож.

«Схід… Мені треба йти на схід».

Після кількох годин ходьби світло повністю зникло.

«Ніч…»

Темрява поглинула землю, і я мимоволі зупинився.

Я виліз на найвище дерево, яке зміг знайти, і вмостився на величезній гілці ближче до верхівки.

Лише дурні рухалися вночі — адже саме тоді виходили істоти страшніші за Туманного Хижака.

Навіть будучи автором, я й сам не знав, які жахи ховалися в Землях Кошмару.

Місце виявилося величезним.

Я щільніше загорнувся в плащ, залишивши лише очі, що слабо світяться в пітьмі.

Місяць висів наді мною. Я дивився на його сріблясте сяйво й міркував над усім, що сталося досі.

Я все ще був глибоко у величезному лісі, який навіть не збирався закінчуватися.

Єдиним орієнтиром для мене залишалися поради автора.

У мене не було вибору — лишалося тільки йти на схід.

Час тягнувся, поки я сидів на гілці. Я не міг дозволити собі заснути, боячись, що щось підкрадеться. Максимум що міг — час від часу на мить прикрити очі.

Я залишався так до тих пір, поки перші промені світанку не пробилися крізь обрій.

«Ранок…»

Раптом я згадав випадкову пораду… Щось про світанок…

«Ні, зараз нема сенсу думати про це».

Я стрибнув із дерева й продовжив свій шлях.

Я все ще користувався Фантомними Кроками. Спершу я думав, що ця Навичка виснажить мою ауру за короткий час, але, несподівано, я зовсім не відчував утоми.

Можливо, аура рангу SSS і справді була чимось особливим.

Але не час про це думати. Я відкинув зайві думки й зосередився на оточенні. Адже я не хотів знову потрапити в пастку.

Завдяки Фантомними Крокам і Оку Яструба все йшло доволі гладко.

Час від часу я натика́вся на чергових крабоподібних створінь, але легко їх оминав.

Завдяки кільцю виміру, яке підготувала Ада, я не турбувався про припаси — їх було достатньо на цілий рік.

І так я провів увесь день, рухаючись на схід, зрідка зупиняючись, щоб перепочити або змінити маршрут, аби уникнути кошмарних істот.

«Чорт…»

Я все ще не наблизився до виходу. Цей клятий ліс був безмежним.

Попри години бігу, краєвид лишався однаковим.

До настання ночі залишалося небагато.

«Йти далі? Чи знайти місце, щоб переночувати?»

У роздумах я почув дивний шум ліворуч.

«Що це?»

Здавалося, це були люди, які билися… величезними мечами.

Я тихо рушив на звук, і за кілька хвилин знайшов його джерело.

Самотня потвора билася проти великої зграї крабоподібних монстрів.

Попри чисельну перевагу, крабам нічого не вдавалося.

Її кінцівки були гігантськими серпами з неймовірною досяжністю. Вона стояла на восьми лапах, її тіло без шкіри було огидною масою рухомої плоті.

«Що за поєбота?»

Її голова нагадувала людську — лише без очей.

Кожен замах серпоподібних кінцівок розрубував ворогів навпіл.

Я відступив на кілька кроків.

Краще обійти цю істоту стороною. Я не мав жодного бажання мати з нею справу.

Я планував розбити табір неподалік, але передумав. Лишатися поруч із цим було надто небезпечно.

Я кинувся навтьоки, та незабаром мої кроки сповільнилися з простої причини.

«Вже ніч…»

Мій зір обмежився кількома метрами попереду. Око Яструба майже не допомагало в цих умовах, особливо крізь густі дерева.

Я біг із пістолетом у руці, готовий до всього.

Раптом я відчув щось холодне на шкірі.

«Сніг?»

Холодні сніжинки почали торкатися мого обличчя, змусивши мене зупинитися від здивування.

Ще мить тому клімат був тропічним, що й мало сенс для цього лісу. А тепер — снігопад?

Це було дивно.

Але зачекай… Хіба це не означало, що я вже біля краю цього клятого лісу?

Ця думка миттєво розпалила моє виснажене тіло. Я побіг швидше.

— Я близько…

Хвиля збудження накотилася на мене. Я був певен — ось-ось усе закінчиться.

Та саме в той момент, коли я повірив у кінець цього жаху, з-за дерев щось довге раптово висунулося вперед.

Пітьма приховувала його до останньої секунди. Воно виникло нізвідки й кинулося прямо на мене — проклята крабоподібна тварюка.

— Нахуй!

Я вистрелив у виродка, але кулі залишили лише подряпини.

Миттєво створіння кинулося на мене. Я навіть не встиг зреагувати — воно вже нависло просто перед очима. Я підняв пістолет, але його клешня змахнула, вибиваючи зброю.

Я відскочив назад, та одразу ж відчув, як навколо мене обвилися щупальця, схожі на восьминогові.

Серце обірвалося.

— Серйозно?..

Потворний крабоподібний монстр здійняв величезну клешню, готуючись завдати смертельного удару.

Мій зір — надто гострий. Я бачив усе: голчасту клешню, що летіла просто мені в обличчя. Щупальця міцно стискали тіло. Я був безпорадний.

— Бля…

Тоді, щойно я подумав, що все скінчилося, сталося дещо несподіване. Серп раптово пронизав тіло створіння ззаду.

Його хватка навколо мене миттєво ослабла, і я повалився на землю.

Крабоподібну потвору підняло в повітря, перш ніж другий серп розпанахав її спину. Вона завила від болю, а я з жахом спостерігав, як два величезні серпи розітнули її тіло навпіл.

Багрова кров фонтаном бризнула на мене, заливаючи обличчя й одяг рештками створіння.

З розсіченого навпіл трупа вирвалося ще більш жахливе — безлике скупчення плоті з роззявленою пащею, що верещало, поки з нього стікала кров.

Мій розум туманів від жаху. Перш ніж я встиг щось усвідомити, мої ноги вже самі понесли мене геть.

Я мушу звідси вибратись! Втекти!

Контраст між пекучою кров’ю, що просочувала моє тіло, й крижаним снігом, який сипався на голову, пройняв мене до тремтіння, поки я біг, рятуючи власне життя.

Але й істота з серпами не збиралася відпускати. Чути було, як її вісім лап гуркотять, наздоганяючи мене.

Вона була швидка, надто швидка.

Пронизливий біль розірвав скроню. Я судомно шукав хоч якийсь спосіб вижити.

Битися з пістолетом? Ні, марно.

Меч? У мене немає навіть стилю бою… Бляха!

Я обернувся — і побачив його просто за спиною. Гігантський серп здіймався, щоб покінчити зі мною.

Інстинкт узяв гору. Я кинувся вперед, підсилюючи тіло аурою.

На мить мені здалося, що я встиг ухилитися. Але тоді, гострий, пекучий біль розпанахав спину.

Ледь уникнувши смертельного удару, я отримав глибоку рану, і хвиля болю скрутили мене.

Зціпивши зуби, я змусив себе бігти далі.

Треба думати. Швидко!

Я засунув руку в кільце-вимір і вихопив середню розміру пляшку, яку помітив раніше поміж інших припасів.

Вона була наповнена олією.

Не роздумуючи, я жбурнув її в потвору.

Я біг зигзагом поміж дерев, змушуючи серпи врізатися в стовбури, аби виграти кілька секунд.

Кинув іще пляшку, й ще — незабаром усе його тіло було залите олією.

— Спрацюй… будь ласка!

Це був єдиний план, що прийшов у голову в розпачі.

Я вихопив пістолет і почав палити без зупину по мокрій від олії істоті.

Кулі спалахнули іскрами, й полум’я охопило її тіло.

Стіну вогню здійняло довкола монстра. І вже наступної миті мене переслідував палаючий жах.

Попри те, що його пожирало полум’я, істота не зупинялася.

— Неможливо!.. Вогонь на нього не діє?!

Я ледве ухилився від удару, але цього разу його серп розпанахав мій бік.

Крик вирвався з грудей. Тіло хитнулося від болю.

Тепер воно виглядало ще страшніше — полум’я освітлювало його, наче живого демона.

Притискаючи руку до рани, я біг далі. Мої кроки повільнішали, сили зникали.

У такому темпі мені кінець.

Але тоді, я помітив щось.

— Зачекай… воно теж сповільнюється?

Вогонь не вбивав його відразу, проте безсумнівно шкодив. Саме це усвідомлення додало мені нових сил. Ще є надія!

Я змусив себе бігти далі, хоч тіло й кричало від болю.

І тоді я побачив його — край лісу.

— Майже… там!

Вирвавшись із лап дерев, я опинився на відкритому гірському хребті, залитому сяйвом місяця.

Я мчав сніговим покровом, а за мною гнався палаючий монстр — сцена, схожа на кошмарний сон.

Та щойно в моєму серці почала прокидатися надія, я побачив їх — цілу орду крабоподібних істот, що летіли мені назустріч.

Їх було десятки.

Ні…

Я був повністю оточений.

Я зупинився. Позаду нависало вогненне створіння з серпами. Попереду мій шлях перегороджувала орда чудовиськ.

Тікати було нікуди.

Я заплющив очі, готуючись прийняти перший удар.

Але він так і не настав.

Коли я розплющив повіки, побачив, що крабоподібні істоти цілком ігнорують мене.

Натомість вони ринули на палаючого монстра.

Той розмахував своїми серпами, розрубуючи їх навпіл, але вони не зупинялися. Вони шматували його, шалені й невблаганні.

— Що за…?

Вони зовсім не цікавилися мною — їхньою здобиччю було палаюче чудовисько.

Полум’я послабило його настільки, що краби могли завдати шкоди.

— Стривай… Вогонь… Світло!

Як я міг забути таку елементарну істину?

Істот у Землі Кошмарів притягували лише дві речі — звук і світло!

З новою рішучістю я потягнув своє поранене тіло до гірського схилу.

Крабоподібні чудовиська займали монстра з серпами — це був мій єдиний шанс утекти.

Стежка різко підіймалася вгору, і я почав дертися з надзусиллями.

Холодне повітря пекло легені, ускладнюючи підйом.

Але я продовжував бігти. Страх гнав мене далі.

Я не обертався. Лише дерся.

Я мав вижити. Будь-якою ціною.

Чим вище я підіймався, тим крутішим ставав схил. Зрештою я вже повз по крижаній поверхні.

Згодом довелося силою лізти майже вертикально.

Пальці розпухли, з-під нігтів виступала кров. Морозний вітер пронизував моє поранене тіло, холод пробирав до кісток.

Свідомість тьмарилася, та я відмовлявся здаватися.

Я знав: якщо зірвуся — помру.

Декілька годин я дерся на колосальну гору, тримаючись лише на силі волі та аурі, що інстинктивно підтримувала моє тіло.

Нарешті я дістався першого плато.

До вершини було ще далеко, та висота вже вражала.

Я впав у сніг, жадібно ковтаючи повітря.

Земля була крижана, тіло майже не слухалося.

Мої пальці посиніли від безжального підйому. Рани пульсували болем, посилаючи хвилі муки крізь череп.

Я й сам не розумів, як зумів піднятися в такому стані.

Лежачи на мерзлій землі, я витягнув кілька цілющих еліксирів з персня. Затерплі руки ледве втримували флакони, та я все ж вилив теплу рідину до рота.

Потім я знепритомнів на крижаній поверхні. Устиг лише витягти з кільця товстий плащ і накритися, щоб не замерзнути до смерті.

Беззахисний, я лише сподівався, що мені пощастить і жодна тварюка не нападе уві сні.

---

Не знаю, скільки пройшло часу, та коли я розплющив очі — вже було ранку.

Рани зцілилися завдяки еліксирам, хоча біль досі нагадував про себе.

Я переодягнувся у зимовий одяг і вперше за довгий час відчув справжнє тепло.

Підійшовши до краю плато, я глянув униз.

Я піднявся неймовірно високо.

Земля залишилася далеко-далеко внизу.

Переді мною простягався безкрайній білий краєвид… принаймні так здавалося.

Придивившись, побачив щось, що рухалося.

Монстр із серпами все ще був там — блукав унизу.

— Отже… він таки вижив.

Наче відчувши мій погляд, істота підняла голову.

Очей у неї не було, та я знав — воно бачило мене.

Я відвернувся миттєво.

— Мені треба забиратися звідси.