На щастя, вона здається, не образилася.
— Я чув, що цього разу Вікторіад буде іншим.
Санса кивнула.
— Так. Зазвичай спершу проводяться відбіркові етапи, щоб визначити шістнадцять найкращих у кожному класі. Потім починаються поєдинки один на один аж до фіналу.
Так… це була стандартна схема — та, що я особисто придумав.
У фіналі, як і очікувалося, мали зустрітися Сноу і Гоуст, і Сноу, як і очікувалося, мав перемогти.
— А що саме зміниться цього разу?
Санса на мить задумалася, перш ніж відповісти.
— Я не знаю всіх деталей… але традиційні відбори скасовані. Натомість проведуть масовий тест, щоб визначити учасників.
— Тест?
— Так.
Вона кивнула і звернула увагу на важливу деталь.
— І роки будуть перетинатися.
— Що?!
Цього разу, я був щиро шокований.
Але глянувши на її обличчя, я зрозумів — Санса не жартує.
— Це стосується лише тесту. Але на відміну від попередніх років… цього разу ми зустрінемося зі старшими студентами.
Моє обличчя мимоволі змінилося від здивування.
Зазвичай Вікторіад проводять окремо для кожного навчального року, щоб усе було справедливо.
Але цього разу… якщо Санса права…
Мені доведеться битися проти другокурсників — а можливо, навіть старших.
Це була серйозна проблема.
Я не міг використовувати Балеоріон під час Вікторіаду… Навіть якби всі знали про його наявність, зброю такого рівня не дозволили б застосовувати.
Це буквально зруйнувало б більшість стратегій, які я так довго будував.
Протягом року я уявляв, як б’юся з однолітками — сотні, тисячі разів.
Але я ніколи не планував зустрічатися зі старшими студентами.
Мені довелося стримувати палаюче бажання проклясти цей світ і всі його абсурдні зміни.
— Ти виглядаєш… стривоженим.
І чому б мені не бути таким? Це питання життя і смерті.
— Судячи з цього жахливого виразу обличчя… що для тебе означає Вікторіад, Фрей?
На її питання я натягнув напружену усмішку і зустрів її погляд.
— Це означає все, Санса… абсолютно все.
Її обличчя трохи спотворилося, коли вона почула мою відповідь.
Мабуть, я виглядав одержимим маніяком… і чесно кажучи, мої слова були досить зрозумілими.
— Тобто, ти збираєшся перемогти у всьому.
— Саме так.
Санса здивовано моргнула, але її вираз швидко повернувся до нормального.
— Тоді… я бажаю тобі удачі.
Я засміявся на її відповідь.
— Ти не збираєшся говорити, що мені це неможливо?
— І чому я повинна таке казати?
Вона грала пальцями, продовжуючи.
— Я казала раніше — я можу читати емоції людей по їхніх обличчях. І я можу зрозуміти, наскільки ти серйозний. Казати щось на кшталт «ти не маєш шансів» означало б образити твою рішучість.
—…
Я замовк на мить, здивований її несподіваною відповіддю.
Раптом я згадав, що Санса повинна була померти давно. Тому я ніколи не знав, як з нею поводитися… я не міг її передбачити.
Можливо, через це зараз між нами стояла така дивна тиша.
Я спробував сказати щось, щоб розрядити атмосферу.
— Я правда виглядаю зараз таким страшним?
Я повторив її слова про «страшне» обличчя, і Санса зрозуміла, що я маю на увазі.
— Трохи… Ти виглядаєш як темний лорд з падшого королівства.
— Який химерний опис… Отже, між цим виглядом і попереднім, який тобі подобається більше?
— Хммм…
Санса серйозно задумалася, перш ніж відповісти.
— Чесно кажучи, не дуже змінилося. Твій старий вигляд теж був страшним… але він був… як би це сказати… трохи кумедним.
— Що?
— Але зараз ти виглядаєш більш дорослим. Мені здається, що нинішній вигляд кращий.
— Ти дійсно більш серйозно це обдумала, ніж я очікував…
Чи справді я виглядав кумедно тоді?
Побачивши мій порожній вираз, Санса трохи змінила відповідь.
— Аа, якщо ти мав на увазі щось інше, тоді твій нинішній вигляд може стати популярним серед дівчат.
— Справді?
— Можливо?
Миттєва тиша пролягла між нами, поки ми дивилися одне одному в очі.
— А ти як?
— Я?
— Ага… який вигляд тобі більше подобається?
Санса опустила голову, відповідаючи ледь чутним голосом.
— Нинішній…
— Зрозумів…
Розмова прийняла дивний відтінок, але мені це не заважало. Вона допомогла зупинити потік негативних думок, які мучили мене після того, як я дізнався подробиці Вікторіаду.
Тож, я вирішив піти далі.
— Санса, можу я тебе щось запитати?
— Що саме?
— Ти і я… які у нас стосунки?
— …
Мовчанка тривала довго.
Принцеса завжди все перебирала у думках, тож її відповідь була детальною.
— Фрей… мабуть, був другом. Хоча він приходив лише, коли йому щось треба… Але я цінувала ті моменти. Він був достатньо наївним, щоб не мати прихованих мотивів, і з ним було легко спілкуватися. Так що так, мабуть, він був поганим другом.
Я тихо засміявся, почувши, як вона це сформулювала.
— Ха… Ти говориш так, ніби я і Фрей — це дві різні особи.
— Бо… мої стосунки з тобою відрізняються від тих, що були з Фреєм. Вони більш неоднозначні.
— Але я ж Фрей, знаєш…
— Можливо… але ти зовсім інший.
— Га?
Вона була надзвичайно прозорлива? Чи просто говорила перше, що спало на думку? У будь-якому разі, вона навіть не здогадувалася, наскільки вона права…
— Але…
Санса раптово замовкла, викликавши мою цікавість.
— Але що?
Цього разу вона посміхнулася — щиро, по-справжньому. Не так, як раніше.
— Мені здається… мені подобаються наші стосунки зараз.
…
Та посмішка — і її несподівані слова — застигли мене на мить. Але я швидко відійшов від цього.
— Це добре… мабуть.
…
Потім настала тиха пауза. Ми занурилися у власні думки, розуміючи, що ця легка бесіда завершилася.
— …Час іти.
— Так.
Ми одночасно піднялися і пішли до Елітних гуртожитків.
Будівля залишалася незмінною, не зачепленою змінами зовні.
Коли ми дійшли до першого поверху, кімната Санси була другою по коридору.
Як тільки ми підійшли до дверей… ми зупинилися.
— Побачимося пізніше.
— Ага…
Я коротко відповів, а потім жартома додав:
— Сподіваюся, я не зустрінуся з тобою на Вікторіаді… Тоді ти зрозумієш, що страшна у мене не тільки зовнішність.
— Так ти розмовляєш з молодою леді як я? Як грубо.
Санса засміялася, але її посмішка трохи згасла.
— На жаль, цього не станеться. Навіть якщо я складу тест… я не братиму участі.
— О? І чому ж?
Розмова йшла так гладко, що я запитав не замислюючись. Але Санса вагалася.
Вона схрестила руки і трохи опустила голову.
— Емм… я досі не можу повністю контролювати свої сили.
Бачачи, наскільки делікатно вона реагує, я не став заглиблюватися. Це була межа, яку дозволяли наші стосунки.
— Зрозумів… Тобто моя дорога трохи легша, так?
— Ага…
…
— Побачимося завтра.
— Так… добраніч.
— І тобі добраніч.
Після кількох останніх слів Санса зайшла у свою кімнату, а я рушив до своєї.
Задумавшись про її слова…
Золоті очі Санси сьогодні не сяяли, як зазвичай.
Вона виглядала…
«темнішою».
Розділ 159: Між Реальністю та Ілюзією (2)
Том 1
