— Очима Фрея Старлайта —
Проклятий.
Я дедалі більше схилявся до думки, що це — найточніший спосіб описати самого себе.
Наче іскра, яка куди б не впала, залишає по собі лише палаючу пожежу.
Моя напружена розмова з директором Іваром добігла кінця, і до того моменту, як я вийшов з адміністративної будівлі, небо вже встигло стемніти.
Втім, навіть якщо казати «стемніти», це було умовно — вогні Храму, що більше скидалися на окреме місто, осяювали кожен його закуток, скільки сягало око.
Студенти й далі метушилися всюди, здавалося сповнені енергії. Проходячи повз них, я чув уривки розмов.
Хтось просто дурів разом із друзями.
Інші ж обговорювали захопливі теми на кшталт майбутньої Вікторіади, яка за чутками, мала кардинально відрізнятися від усіх попередніх.
Також не можна було не помітити чимало пар, що насолоджувалися побаченнями в атмосфері, просоченій романтикою—
Попри те, що всі вони чудово усвідомлювали неминучість війни.
— Ці діти справді проживають свою юність на повну…
На відміну від мене, хто увійшов до Храму, сприймаючи це як питання життя і смерті… для них це був лише швидкоплинний розділ їхнього життя.
У якийсь момент я перестав їх розуміти — перестав жити так, як вони.
Важко зітхнувши, я продовжив іти.
— Так… ми з ними зовсім різні. І так і має бути.
Ми походимо з абсолютно різних світів. І ця істина не повинна похитнутися.
Зміцнивши свою рішучість, я звернув з головних вулиць і попрямував у бік студентських резиденцій.
…
…
…
На щастя, цього разу я не заблукав. Нещодавні перебудови не торкнулися Елітних Гуртожитків — після останньої атаки вони лишилися неушкодженими.
Пройшовши крізь залізні ворота, я повільно рушив далі, вдивляючись у навколишні пейзажі.
Тут панувала цілковита тиша. Ледь чутно було хоч якийсь звук — разючий контраст із рештою території Храму.
Мою увагу привернув дивний сад, що оточував Елітні Гуртожитки.
Очевидно, потреби в подальшому будівництві тут не було, тож сад вирішили оновити як своєрідну зміну обстановки.
Я бачив квіти найрізноманітніших кольорів — червоні, сині, жовті, та рожеві.
Я був певен, що кожна з них має власну назву.
Хоча я в цьому не тямив анітрохи.
Коли я наблизився до височенної будівлі, що вже деякий час маячила переді мною…
Квіти навколо поступово набули чисто-білого кольору. Їхні пелюстки тріпотіли в усі боки, підхоплені нічним вітром.
Видовище було настільки красивим, що на мить перехопило мій подих.
Коли я вирішив, що надивився сповна, то зібрався рушати далі. Зрештою, це була лише моя перша реакція.
Наступного разу, проходячи тут, я навіть не здригнуся.
Я зробив перший крок, щоб піти. Не хотів гаяти тут ані хвилини. Але тоді—
— Не думала, що ти з тих, хто любить квіти, Фрею.
Я різко відскочив, здригнувшись від голосу, що вимовив моє ім’я.
Він був неймовірно близько — насправді, вона сиділа зовсім поруч, граючись тими самими білими квітами.
Її золотаве волосся вирізнялося більше за все інше в цьому морі білого.
— Санса? Що ти…?
Принцеса.
Невже мої чуття настільки притупилися всього за місяць відсутності? Я не відчув нічого. Якби вона не заговорила, я б її навіть не помітив.
— Гей, Фрею… ти виглядаєш так, ніби побачив привида. Це такий вираз обличчя на нашу першу зустріч після стількох місяців?
Цей знайомий настрій… ця дивно сумна усмішка — це справді була Санса.
— Ні… радше це я маю спитати. Як довго ти тут сидиш?
Я поставив запитання, аби підтвердити свої підозри, і Санса байдуже відповіла:
— А це має значення? Я тут… може, на годину раніше за тебе? А може, на дві? Хто знає.
Її відповідь лише поглибила мої сумніви. Вона весь цей час була поруч зі мною, а я помітив її лише наприкінці?
Я б іще міг це прийняти, якби це був хтось на кшталт Гоуста — асасина. Але Контролер Хвиль, як Санса?
Це було дивно…
Можливо, мої чуття справді притупилися… або ж—
Я відкинув ці думки й знову зосередився на теперішньому.
— Справді давно не бачились. Ти весь цей час була тут, у Храмі?
Санса м’яко похитала головою.
— Не зовсім… але можна сказати, що більшість часу я проводжу тут. А додому… повертаюся лише зрідка.
— Зрозумів…
Вона вагалася, коли називала Імператорський палац домом.
І чесно кажучи, я розумів чому. Її батько ніколи не навідувався до палацу, в якому вона жила. Мати померла давним-давно, а стосунки з братом були, м’яко кажучи, ворожими — тож компанію їй складали лише слуги.
Важко назвати таке місце домом… Я відчував те саме щодо родини Старлайтів, коли вперше потрапив у цей світ.
— Ти не збираєшся заходити всередину? Тут звісно, гарно… але я сумніваюся, що зміг би сидіти тут годинами, як ти.
— Усе гаразд. Я знаходжу в цьому місці спокій.
— Серед цих сяйливих квітів?
Буквально сяйливих — ці білі квіти були схожі на маленькі ліхтарики, випромінюючи м’яке сріблясте світло.
Санса зірвала одну з квіток поруч із собою й підняла її, показуючи мені.
— Її називають «Леді Срібної Лілії».
— Що?
— Ці квіти, які ти постійно називаєш «сяйливими»… так їх називають.
— Ага…
Я ніколи особливо не цікавився квітами, але Санса явно перейшла в режим лекції.
— Спочатку лілії були звичайними квітами. Але природне середовище цих земель давно змінилося. Атмосфера наситилася аурою, і цей різновид лілій почав поглинати навколишню енергію.
Вона ніжно перебирала пелюстки своїми тонкими пальцями, продовжуючи ботанічний монолог.
— У результаті вони почали так світитися… випромінюючи це унікальне срібне сяйво.
І раптом, вона вказала на мене.
— Прямо як твоє біле волосся.
— Оу…
Я мимоволі підняв руку й торкнувся волосся. Я іноді про це забуваю…
— Ти явно багато через що пройшов.
— Так чи інакше…
Наші погляди зустрілися, і на мить ми просто мовчки дивилися одне на одного.
Було легко зрозуміти, що тут відбувається. Ця принцеса… відчайдушно прагнула з кимось поговорити.
Я вже зчитав усі її тонкі натяки.
Але мені зовсім не хотілося знову слухати лекцію про квіти, тож я вирішив тихенько зникнути. Так… це здавалося найкращим варіантом.
— Скажи, Фрею… можливо, ти не хотів би підійти й посидіти трохи зі мною?
Я завмер.
Цього разу вона не натякала — вона сказала це прямо.
До мене, з усіх людей… Фрею.
Ні. Можливо, саме тому вона сказала це саме зараз — бо я Фрей.
Я буквально збирався вислизнути ще кілька секунд тому, але раз уже до цього дійшло… відмовити їй було б занадто, зважаючи ще й на її статус.
Та хай там що. Можливо, й справді краще сісти й поговорити з нею. Я може, зможу витягти з неї якусь корисну інформацію… а кращої кандидатури для цього годі й шукати.
Важко зітхнувши, я ступив уперед, у квіткове поле.
— Гаразд… я йду.
Санса усміхнулася й трохи посунулася, залишаючи місце поруч із собою.
— І… постарайся не потоптати квіти дорогою.
Якщо вона так про це хвилюється, то навіщо взагалі тут сидіти?
— Не хвилюйся.
Швидкими й спритними кроками я з легкістю оминув усі квіти довкола — завдяки «Оку Яструба» і «Фантомним Крокам» це було сміховинно легко.
Санса всміхнулася, щойно я сів поруч із нею.
— Хто б міг подумати? Фрей, головний порушник спокою Імперії, обережно обходить кілька квіток, аби їх не зіпсувати.
— Може, мені тоді повернутися й розчавити їх усі?
— Не будь грубим… це був жарт.
— Ага, ага…
З тієї миті, як я сів поруч із нею, я намагався якомога більше очистити думки й говорити з нею природно.
Навіть роблячи це, я ловив себе на тому, що ставлю запитання про те, що відбувалося в Храмі — підсвідомо намагаючись докопатися до інформації.
Розділ 158: Між Реальністю та Ілюзією (1)
Том 1
