— Очима Фрея Старлайта —
— Пройшло багато часу…
Зі змішаними відчуттями я стояв, розгублено вдивляючись у знайоме місце переді мною.
Храм.
Я називав його знайомим, але він дуже змінився.
Щойно я пройшов через головні ворота та подолав усі формальні перевірки безпеки… я знову опинився тут.
Різкий шум безлічі студентів, що метушилися у своїх справах, повернулися.
Без жодного попередження, Храм знову наповнився життям. Студенти повернулися після наслідків останньої атаки.
Все це було… досить невизначено.
Водночас я помітив кілька нових будівель, яких не було два місяці тому.
Архітектурні технології досягли рівня, що справді мене вразили — швидко, ефективно, елегантно.
Я відкинув волосся назад і злегка посміхнувся, рухаючись уперед.
Храм — не єдине, що змінилося.
Різниця між нинішнім Фреєм і тим Фреєм, який вперше ступив сюди кілька місяців тому, була вражаючою.
Йдучи до Елітних гуртожитків, я почув знайомий голос.
— Фрей Старлайт?
Я повільно обернувся до дивно звучного голосу біля вуха — і побачив коротку постать з білим волоссям, що піднімала на мене очі.
— Вау… ти справді змусив мене чекати, Старлайт.
— Еллен Вайт. Що ж, думав, що сама Президентка Ради Елітних студентів зустріне мене… Для мене честь.
Я зберіг спокій у голосі, попри здивування. Я не очікував побачити її тут — але здогадувався, чому.
Еллен посміхнулася і жестом показала йти за нею.
— Твоя поведінка не змінилася зовсім, навіть якщо твоє обличчя змінилося. Йди за мною, Старлайт.
— Можу я дізнатися, куди саме ви ведете мене?
Проходячи через різні корпуси Храму, я намагався випитати щось у дівчини попереду.
— Я мало знаю про тебе, Фрей, але сумніваюся, що ти настільки дурний, щоб не зрозуміти.
Я не заперечував її слова, лише бурмотів:
— Адміністрація… Кабінет Наставника? Або можливо сам Директор.
— Останнє.
Еллен зупинилася, посміхаючись із прихованим змістом.
— Нинішній Директор хоче зустрітися з тобою.
— …
Я очікував цього з моменту, коли дізнався про призначення нового Директора. Але хто б міг подумати, що він викличе мене одразу?
Мабуть, це пов’язано з моїм місячним зникненням під час відновлення… та тим, що сталося в родині Мунлайтів.
Я стискав кулак.
Я вже стільки разів повторював цей сценарій, що здавалося, ніби моє обличчя може злізти… і ось ми знову тут.
Поява нової змінної постала перед моїми очима.
Бладмейдер був усунений з посади Директора, а хтось інший зайняв його місце.
Цього не мало статися в оригінальній історії.
Бладмейдер мав залишатися на посаді до початку війни.
Але тепер ми тут. Хтось — або щось — втрутилося у майбутнє, яке я знав. І перше, що спало на думку… було те, що казала Ада.
Невідомий чоловік з блакитними очима.
Якимось чином здавалося, що я постійно веду перетягування канату з цією сутністю.
Мене не надто цікавили зміни сюжету. Все, що я хотів — виграти Вікторіад, а потім зникнути, коли дізнаюся, як повернутися у свій світ.
У цьому світі вже був свій герой — хоч і приречений на поразку, та все ж герой.
Проте нового Директора ігнорувати не можна. Він міг стати серйозною перешкодою для мене.
У будь-якому випадку… скоро я дізнаюся.
Бо прямо зараз, я збираюся зустріти нового Директора.
---
Еллен Вайт виконала свою роль, проводивши мене до кабінету Директора. Стоячи перед відносно великими дверима, я відчув тиск присутності чоловіка за ними.
Він навіть не намагався приховати свою силу або виявити хоч найменшу увагу до оточуючих. Статичний заряд у повітрі щипав шкіру, чим ближче я підходив.
Я чекав, що Еллен увійде першою — але очевидно, це не було її наміром.
— Я вже виконала свою роботу. Далі ти сам по собі, Старлайт.
Я зітхнув і потягнувся до ручки дверей.
— Могла б хоч трохи допомогти…
Еллен Вайт лише напів посміхнувшись, насолоджувалась моїм становищем.
— Удачі, Фрей. Це все, що я можу зробити.
— Дуже щедро від вас…
Не зволікаючи, я увійшов — і там був він.
Кімната була простою: два дивани з столиком поміж ними, а в кінці — стіл, завалений акуратно розкладеними документами та паперами.
За ним сидів чоловік із охайно розділеним блондинистим волоссям, у відмінно пошитій військовій формі з одною медаллю, що виглядала надто дорогоцінною, щоб бути звичайною.
Його обличчя було гострим, суворим — важко уявити, що він колись посміхався.
Нинішній Директор Храму — брат Імператора.
Івар Валеріон.
Найсильніший лучник Імперії.
Перед кимось таким я хотів усе закінчити якнайшвидше.
— Вибачте. Я Фрей Старлайт, елітний студент класу Б. Мені сказали, що ви хочете мене побачити.
Івар мовчав, продовжуючи роботу, не піднімаючи очей, але жестом показав сісти на один із диванів — я так і зробив.
Здавалося, він не планував говорити зі мною найближчим часом.
Я сидів, чекаючи, поки він впорядкує гору паперів. Чекання тягнулося.
Я відчував, що він намагається провести якусь психологічну гру — таку собі тактику залякування. Раніше це могло б спрацювати на мене, але тепер — занадто пізно.
Якщо б він наказав мені спати тут, я б мабуть, зміг. Не кажучи вже просто про сидіння на місці.
Минали хвилини. Потім години.
Але новий Директор відмовлявся рухатися.
Нарешті — після того, що здавалося вічністю — Івар зрушив.
Він відсунув останню стопку паперів і швидко підійшов до дивану навпроти мене.
Цього разу його золоті очі вперлися прямо в мої. Ні — крізь мої очі, радше.
Відчуття було таким, ніби я повністю оголений перед ним.
І без жодних прелюдій так званий Директор промовив перші слова:
— Фрей Старлайт… залиш Храм.
Його голос був чітким і ясним — я знав, що не помилився.
Та все ж мені довелося переконатися:
— Вибачте… але що ви щойно сказали?
Вираз обличчя Івара не змінився. Він просто повторив:
— Як ти й почув. Фрей Старлайт, залиш Храм.
Атмосфера в кімнаті змінилася повністю.
Розділ 156: Ще більше проблем попереду (1)
Том 1
