Після короткого зіткнення між найсильнішими силами Континенту Ультрасів та Імперією, монументальна подія нарешті добігла кінця — Маекар і Астарот обмінялися кількома словами.
І відтоді війна стала неминучою. Обидві сторони повільно мобілізували свої сили — чи то Імперія, чи Ультраси, усі вони були втягнуті в складні розрахунки великомасштабної війни.
Але одне було беззаперечним — той, хто завдасть першого удару, офіційно запалить полум’я війни.
Питання було лише одне…
Хто зробить перший крок?
Тільки час дасть відповідь.
І Маекар, і Астарот уже втягнули свої аури. Демон збирався піти… аж раптом зупинився, вп’явшись поглядом у божевільного, що мчав до нього небом.
Мерґо та інші Ультраси спостерігали за сценою з розкритими ротами.
— Ну й ну… Ви тільки гляньте на це.
Людвіґ Проклятий виявився саме таким безумцем, як про нього говорили — без кайданів контрактів, не прив’язаний до демонів.
І він справді насмілився навести свою зброю на Астарота.
— О, як мило.
— Розсічення! —
Людвіґ замахнувся косою на голову Астарота, але той спіймав страхітливу зброю однією рукою.
Без жодних вагань Людвіґ вклав у напад усю свою силу, випустивши сотні нищівних ударів, що стрясали саму тканину простору.
Та Астарот блокував їх усі — однією рукою.
— Жалюгідне цуценя… Я зневажаю скажених псів на кшталт тебе.
Астарот насмішкувато скривився й підніс долоню до обличчя Людвіґа.
— Згинь.
Струмінь глибокої чорної енергії вирвався вперед, розчавив Людвіґа й вбив його в землю.
Той ледве витримав атаку, його коса стала єдиним захистом.
Астарот спостерігав за ним мить, аж раптом темрява в його руках почала люто вирувати.
— Вивільнення Блута.
Раптово темрява змінилася — чорні блискавки затріщали вздовж рук Астарота.
— Це…
Очі глядачів розширилися.
Чорна блискавка.
Безжально Астарот обрушив шквал ударів на Людвіґа, який ледь устигав усвідомити, що відбувається.
— Ти занадто зазнався лише тому, що ти всього лиш Порожній.
Чорні блискавки спадали одна за одною.
Людвіґ не заблокував жодного удару.
Різниця в силі між верхніми рангами була по-справжньому неподоланною.
Смерть була близько.
Відчувши її наближення…
Людвіґ уперше видав звук.
Виття.
Глухе, хрипке — мов поранений звір у передсмертній агонії.
Його крик був таким гучним, що всі на мить завмерли.
— Що він робить?
Усі подумали, що це плач приреченого тирана.
Але ні.
— Хм?
Астарот насупився, відчувши опір.
— Що відбувається?
Людвіґ не міг чинити спротив комусь на піку рангу SS+.
Та за кілька секунд Астарот усвідомив.
Той, хто його зупинив…
Був не Людвіг.
— Що це за безодня?
Над Людвігом…
Постала постать.
Привид… Чудовисько?
Що це було?
Видовище жахнуло всіх — потвора виглядала огиднішою навіть за самого Астарота.
Примарна сутність із кошмарною пащею, схожою на кінську. Її неприродно видовжені руки торкалися землі, огортаючи Людвіґа моторошними обіймами.
І тоді створіння заревіло.
Його крик ударною хвилею понісся на Астарота.
Демон підняв руку, щоб заблокувати атаку.
Позаду нього десятки гір миттєво розсипалися, а далекі хмари розсіялися.
Астарот шоковано озирнувся через плече, потім поглянув на свою руку — вона частково заніміла.
Повільна, зловісна усмішка розтягнулася на його обличчі.
— Тепер ти наробив справ…
Серед присутніх лише Мерґо та Гевід Ліндман упізнали цю сутність.
— Це…
Мерґо кивнув.
— Космос… Один із Трьох Володарів Кошмару.
Монстр, що правив південними Землями Кошмару — істота рангу SS+.
Жахлива екзистенція. Бридка мерзота, до якої ніхто не насмілювався наблизитися.
І вочевидь… саме з нею Людвіґ уклав контракт — джерело його дивної аури.
Астарот створив гігантську хвилю чорної блискавки, намагаючись знищити мерзоту. Та Космос згорнувся в себе, захищаючи і Людвіґа, і себе, його тіло спалахнуло сліпучим сяйвом.
У ту ж мить Космос заревів, коли удар Астарота обрушився на нього.
Та за лічені секунди він зник — разом із Людвіґом — ніби їх ніколи й не існувало, залишивши всіх у розгубленості.
Серед них лише Астарот і Мерґо змогли простежити шлях аури, якою Космос утік.
Астарот насупився, стискаючи кулак.
— Схоже, настирливих паразитів останнім часом побільшало…
Можливо, ця земля приховувала більше, ніж він спершу врахував.
Із зловісною усмішкою демон згорнувся в темряву й зник.
— Можливо, я прийшов сюди не дарма…
Можливо, це його шанс…
Здобути ще більшу силу. Піднестися за межі свого нинішнього рангу.
— О, мій володарю Агароте… Стань свідком моєї долі й веди мене шляхом…
— Щоб поховати всіх цих жалюгідних створінь.
Астарот зник, а разом із ним і його послідовники.
Нарешті завіса впала над цією жорстокою битвою.
…
…
…
Фігури сходилися одна з одною.
Їх було надто багато.
Маекар і його син Еґон спостерігали здалеку з ледь помітною усмішкою.
Церква та Володар Світла.
Ультраси й демони.
Шляхетні родини — і Фрей, загублений у глибинах храму.
Надто багато фігур, розкиданих по цій величезній шахівниці.
Хто залишиться стояти наприкінці?
Усі вони жили своєю приголомшливою силою й власними амбіціями.
Та з самого початку вони були лише фігурами — рухомими невидимими руками по дошці.
Це відбивалося в його скляно-блакитних очах.
Глибоко в домені Ультрасів…
Ні еліта Імперії, ні самі Ультраси…
Навіть Астарот…
Ніхто з них його не помітив.
Дивна постать, вбрана в чорне з голови до п’ят.
Видимими залишалися лише його скляно-блакитні очі — й повна відсутність присутності.
Лиш тінь, що пливла з місця на місце.
І тепер він прибув у серце Старого Ярнама — міста, повністю стертого з існування.
Літописець історії повільно рушив уперед, оглядаючи наслідки страхітливої битви.
Він перевірив усе. Переконався, що кожна фігура на своєму місці.
Дошка була розставлена.
Тепер йому слід було продовжити свою роботу.
Запалити ще…
Ще більше іскор, щоб народилася завершальна картина.
Чоловік із блакитними очима на мить завмер. У його погляді хаотично мерехтіли образи — аж поки раптово не зупинилися.
З його вуст вирвався глибокий голос.
— Отже… ти прийшов.
Позаду нього вже стояла інша постать — також у чорному.
Той повільно підвів голову, відкриваючи обличчя й відкидаючи каптур.
Старий. Древній, із глибокими подряпинами та жахливими шрамами, що перетинали його очі.
Він був сліпий.
І якщо придивитися уважніше, можна було впізнати його — це був той самий старий, що нещодавно навідував Бладмейдера.
Старий люто насупився, повільно наближаючись до чоловіка з блакитними очима.
— Ти навіть не уявляєш… як довго я тебе шукав.
Атмосфера змінилася.
— Стільки років… відтоді як ти показав мені те кляте майбутнє… ті оманливі видіння…
Старий кипів від люті.
— Тут і зараз ти відкриєш мені все, жалюгідний шахраю.
Розділ 154: За Завісою (1)
Том 1
