Розділ 153: Демон і Король

Далеко за межами кратера, заворушилися тіні.

З темряви виринув, Гавардіол видихнувши й хрипко хихикнувши, його губи розтяглися в усмішці.

— Ми ж там реально ледь не здохли, га? Хаха…

З порожнечі, вийшла ще одна постать — Ві.

Якби не здатність Гавардіола, зливатися з тінями, вони обидва загинули б.

— То ось вона… сила Порожніх. Вона зрівнюється з силою Лордів.

— …

У погляді тирана вирувала буря емоцій — неприхована жага бою.

Та він знав: різниця в силі була нездоланною.

А Ві, найслабший серед них, мовчав, лише міцніше стискаючи руків’я свого Місячного Клинка.

Поблизу з’явився Гевід Ліндман — його колись елегантний плащ був роздертий.

Попри неохайний вигляд, він не зазнав поранень.

Хоча його обличчя перекосилося від ледь стримуваної люті.

— Радий бачити, що ви всі вижили.

Невдовзі з’явився й Мерґо — цілком неушкоджений, з Лоренсом на плечі.

Оточений розтинаючим полем енергії, він не постраждав від Драбини Якова.

На протилежному боці кратера сили Імперії зібралися знову.

Більшість уникнула основного удару, а Раміель уже зцілював поранених.

Та Адам Смешер лежав на землі — його масивне тіло було відділене від обладунку.

— Гей, ти в порядку? — запитав Каллістіс, кинувши погляд, адже був певен, що вже зцілив його раніше.

Адам лише стис кулак і вгатив ним у землю, його обличчя скривилося від роздратування.

— Я в нормі… Просто зарано дійшов до межі. Без Срібної Драконячої Броні я б здох.

Погляд Раміеля ковзнув до тепер уже сплячого обладунку, що зменшився до простого знака у вигляді драконячої голови.

Жахливий артефакт — його справжній потенціал стримувався лише нестачею сили в Адама.

І все ж він витримав прямий удар Пробудженого SS-рангу.

Обидві сторони завмерли, готуючись до наступного кроку.

І раптом небо знову спалахнуло.

— Ще чого?!

Більшість вилаялися, побачивши, як круглі леза вкрили все небо…

Людвіґ збирався обрушити на них ще страшніші атаки.

Водночас Ультрас знову пішли в наступ.

— Цьому не буде кінця… — похмуро пробурмотів Раміель.

— Збий його, Клейморе.

Очі всіх розширилися, коли золотий меч Меліни неймовірно швидко витягнувся, перетворюючись на гігантський металевий промінь.

Вістря Клеймора пробило груди Людвіґа, коли той схопив лезо, та зброя продовжувала видовжуватися, вгативши його крізь одну з сусідніх гір.

— Що за…?!

Меч Меліни простягнувся більш ніж на тисячу метрів, створюючи приголомшливе видовище.

За мить він втягнувся з тією ж жахливою швидкістю, а Меліна рвонула вперед.

Тим часом гора, що поховала Людвіґа, вибухнула, і він ринув назад із шаленою швидкістю.

— Я прокладу шлях! Усі — відступайте!

— Га?!

Група остовпіла від заяви Меліни.

Бій зайшов у глухий кут, і незабаром усіх чекало знищення.

Меліна вирішила битися на повну, стримуючи ворогів, щоб дати союзникам шанс утекти.

Саме тому вона нарешті відкривала свою справжню силу.

— Мерґо, хіба вона не твій противник?! — закричав Ліндман, зіштовхуючись із Містою Умброю.

— Ах… Хіба вона? — старий хихикнув, явно бавлячись із ними.

Та клеймор Меліни рвонув до нього з моторошною швидкістю, змусивши реагувати. Він ледь встиг заблокувати удар своїм учіґатаною.

Не гаючи ні миті, Меліна втягнула меч і зійшлася з Людвіґом у ближньому бою.

— Ти збираєшся битися з нами обома водночас?

Меліна була готова вивільнити все.

Та за її спиною очі Місти Умбри спалахнули зеленим крізь маску.

— Ми не можемо дозволити тобі загинути тут… Власниця Клеймора.

Тіло Умбри випромінювало силу, й Ліндман інстинктивно відступив.

— Пробачте мені… Усі… витримайте це.

Хто б міг подумати, що першим, хто вивільнить усю свою силу, стане найрозсудливіший із них?

— Що ти робиш?! — закричав Каллістіс, відчувши наближення небезпеки. Та Умбра не зупинився.

— Вища Техніка: Нульова Хвиля.

Вибухнула хвиля невидимої сили — нищівна звукова атака, що розійшлася в радіусі тисячі метрів.

Цього разу удар був надто швидким.

Усі потрапили під нього.

Руйнівна звукова хвиля вдарила просто по свідомості, розриваючи барабанні перетинки, з вух хлинула кров.

Тепер усі були дезорієнтовані — включно з Людвіґом; його аура, що заважала Люку Валеріону, раптово ослабла.

Люк, похитуючись, намагався втриматися, хапаючись за цей короткий шанс, аби телепортувати всіх, попри те що й сам зазнав удару.

Асасин накрив атакою всіх Ультрас, не даючи їм оговтатися.

Це був їхній останній шанс…

Найближча можливість…

Мерґо вже збирався діяти серйозно, побачивши їхню відчайдушну спробу. Але йому не довелося.

Бо в наступну ж мить усе змінилося.

Саме повітря здригнулося.

Наче небо потемніло…

Обличчя імперської сторони поблідли, коли на них обрушився гнітючий тиск.

Зловісна присутність… жахлива сутність…

Усі завмерли, скувані невимовним страхом.

Над ними, зависнувши в повітрі з місяцем за спиною…

— Яка відчайдушна боротьба…

Його голос був отруйним і різав слух.

Група з розбитими вухами не чула його слів.

Але вони його бачили.

Дивна істота з мертвою, сіруватою шкірою та очима з чорними, мов безодня, зіницями.

Пара страхітливих рогів здіймалася над головою, а довге густе біле волосся спадало вниз, віддаючи сивиною.

Подовжені руки закінчувалися чорними, гострими, мов леза, кігтями.

На ньому був лише чорний плащ, а з-за спини розгорнулися темні крила.

Можливо, вперше в житті вони бачили таке…

— Вищий Демон…

Сторона Ультрас поспіхом відступила, а Мерґо сховав свій меч.

Усе було скінчено.

Демон зійшов, щоб покласти край усьому власноруч.

Ранг 19… Астарот.

Сили Імперії зібралися разом, і Міста Умбра став попереду.

Поточна ситуація була цілковито непередбачуваною.

Астарот обвів їх поглядом — і вивільнив повний тиск своєї пікової сили SS+.

Сила, що втиснула їх глибоко в землю.

— То ось ті комахи, яких ви досі не змогли вбити?

Голос Астарота був глухим і байдужим, докірливим — зверненим до Мерґо та його супутників.

Його тиск накрив і їх також, і можна було сказати, що лише Мерґо витримував його більш-менш пристойно.

Та він нічого не сказав… лише мовчки всміхнувся.

— А чого ви чекали, коли послали комах розбиратися з комахами..

Астарот вказав пальцем на Місту Умбру та його групу.

— Яка прикрість… Можливо, ви могли б стати непоганими зразками на шляху до Суверенності. Але тепер ви — лише комахи на обробній дошці.

— Сильніші й яскравіші за інших жалюгідних… та все ж — нижчі істоти.

— Помріть.

З кінчика його пальця вирвалася химерна темна атака — немов чорнило, що забруднювало саму порожнечу.

Чорний стовп зійшов на них — значно могутніший за попередній удар Людвіґа.

Усі були ще надто приголомшені появою демона, надто розчавлені незвичним тиском — їхня реакція запізнилася.

Усі… крім одного.

Міста Умбра ступив уперед, вивільняючи всю свою силу назустріч руйнівному удару.

— Штормовий Щит!

Довкола всіх утворився щільний вітряний бар’єр, у який Умбра влив усе, що мав.

Сила Астарота жорстоко зіткнулася зі щитом, заливаючи землю пітьмою.

Умбра напружувався з останніх сил, стримуючи атаку; крізь щілини його маски сочилася кров.

Удар демона продовжував тиснути на бар’єр — ще мить, і він розлетівся б ущент.

— ТІКАЙТЕ!

— закричав Умбра.

Люк Валеріон негайно рушив, намагаючись урятувати бодай когось — але Астарот уже все побачив.

— Марні потуги…

Він збирався зупинити юного мага й покласти край усьому.

Та несподіванки ще не закінчилися.

Сам демон здригнувся.

Небо над ним розкололося.

Спис… блискавка…

Чим це було насправді?

Це не мало значення.

Мало значення лише те, що колосальний спис-блискавка стер місцевість, знову освітивши похмуре небо.

Він був неймовірно швидким — навіть Астарот помітив його надто пізно.

Гуркіт прокотився простором, коли блискавка пронизала все довкола.

І в ту мить вони чітко почули голос.

— Чому б тобі не стати проти когось свого розміру?

…

…

…

Кількома хвилинами раніше — в ту саму мить, коли з’явився Астарот…

Далеко від континенту Ультрас, за Демоновим Океаном, у межах Імперії…

Самотній чоловік стояв на вершині свого гігантського замку, володарюючи над усім із-середини.

Він був приголомшливим — сама його присутність тиснула.

Навколо безперервно спалахували електричні іскри.

Золоті очі сяяли силою, а світле волосся здіймалося вгору.

Поруч стояв Олівер Хан, спостерігаючи, що ось-ось зробить Імператор — Маекаре Валеріон.

Блискавка згущувалася, тиск зростав.

Слова Маекара пролунали повільно.

— Спис, могутніший за гірські вершини.

За лічені миті він сформував спис, що затьмарював увесь палац і зрівнювався з горами.

Кількість стиснутої аури блискавки в ньому була за межею розуміння.

І тоді, стиснувши спис однією рукою…

Найсильніший списоносец цього світу вивільнив нищівну атаку.

Його рука була немов ракетна установка — він жбурнув спис із неймовірною швидкістю, що стрясла землю й розколола небо навпіл.

Це був спис, здатний перетнути континент…

Він стирав усе на своєму шляху, перш ніж обрушитися на голову Астарота, який перебував далеко від місця, де стояв Імператор.

Одним ударом Маекаре стер відстань між двома континентами — і вразив Астарота.

БЗЗЗТ

БЗЗЗТ

Скориставшись миттю, створеною жахливим ударом Маекаре, Люк Валеріон скоординувався з магами Імператорського Палацу й телепортував усіх геть — поклавши край їхньому кошмару.

Водночас голос Маекаре пролунав у головах усіх, попри величезну відстань.

— Чому б тобі не стати проти когось свого розміру?

— Ха-ха… ха…

У відповідь із грозових хмар долинув сміх демона — неушкодженого.

— Які слова… То це нащадок того нікчемного, що колись зійшовся з вищими рангами, так? Валеріон?

Так само й слова Астарота досягли Маекаре…

У ту мить між людиною й демоном відбулася дивна розмова — між двома істотами, розділеними континентами.

І все ж вони бачили одне одного чітко.

Дістатися один до одного для них було дрібницею.

— Повертайся туди, звідки прийшов, мерзенна істото… Ця земля — не для твого роду.

Сміх Астарота став ще шаленішим у відповідь на людську зухвалість.

— Жалюгідна комахо… з одним-єдиним життям… Сильніша й яскравіша за решту, так… але все ж — незначна істота.

Астарот продовжував сміятися, бо нарешті знайшов людину, гідну стати перед ним.

— Нехай дні відлічуються… бо твоя смерть стане фінальним актом цієї жалюгідної вистави… Валеріон.

— …

Це все підтвердило.

Війна була неминучою.