Розділ 152: Порожній

— Мерґо! Ти клятий виродок, зроби щось зі своїм Емпіреаном!

Після щойно пережитого, Раміель Каллістіс був змушений діяти негайно.

Поле бою потонуло в суцільному хаосі.

Та старий Мерґо був у захваті.

— А навіщо мені? Хіба це не прекрасно? Подивись на цю чистоту… на це тіло…

Його посмішка була по-справжньому моторошною.

— Це і є справжня піднесена форма.

Раміель Каллістіс остаточно посерйознішав.

Навколо його кулаків спалахнула сяйлива свята сила — потужніша, ніж будь-коли раніше.

— Маса Аури.

Кожна рука несла в собі вагу тонни сирої сили.

— Ах… просто чудово…

Мерґо виглядав цілком задоволеним.

— Але досить.

Раптом він зник перед Меліною й тієї ж миті з’явився поруч із лютим біловолосим Емпіреаном.

Раміель Каллістіс зупинився одразу ж, щойно побачив його там.

Мерґо й справді був майстром просторового переміщення — і тепер стояв поруч зі своїм Емпіреаном.

Повільно він поклав долоню на голову юнака, зовсім не зважаючи на його шаленство.

— Цього досить, Лоренсе… Повертайся.

Прості слова — та вони подіяли, мов заспокійливе для біловолосого юнака — Лоренса.

Світло поступово повернулося в очі, і на його обличчі з’явився дивний вираз.

— Учителю… Мерґо…

Старий лагідно поплескав його по голові й повернувся до всіх спиною.

Меліна вже з’явилася позаду них, готуючись вдарити — і по старому, і по юнакові водночас.

Але раптом вираз обличчя Мерґо змінився.

БУУМ!

І Меліна, і Раміель Каллістіс завмерли, відчувши тиск, що розтрощив землю під ногами.

— Гей…

Джерелом був сам Мерґо. У своєму теперішньому стані Меліна бачила це чітко — ріг, що стирчав із потилиці його голови…

— Вибач, дівчинко… але якщо ти надумаєш торкнутися цього хлопця, я мабуть, стану серйознішим.

У словах Мерґо не було жартів — тиск був приголомшливим.

Та Меліна була не менш шаленою. Вона вивільнила всю свою силу, і її клеймор спалахнув божественним світлом.

Гей, гей, гей… вона що, справді збирається атакувати?!

Каллістіс був приголомшений її стійкою.

Ця жінка була безрозсудною. Вони мали лише стримувати ворога, доки Люк Валеріон завершить підготовку, а вона пірнала в бій дедалі глибше.

— Хахаха… Ну ж бо, йди до мене.

Вони були за мить від зіткнення.

Тим часом Люк Валеріон зітхнув.

— Я майже закінчив…

Незабаром він зможе телепортувати їх усіх.

Але раптом його вираз змінився — він відчув щось не так.

Дивна аура почала заважати його магії, розповзаючись по всій місцевості.

— Що це…?

У ту ж мить це відчули всі.

Первісна аура… холод, що стискав серця тривогою.

Відчуття, знайоме лише з Кошмарних Земель — краю, де сильні пожирають слабких.

Навіть Ультраси були захоплені зненацька.

У самому серці зруйнованого міста Ярнам, серед крові та уламків…

У тиші пролунали кроки.

Здалеку повільно з’явилася постать.

Він ніс гігантську зброю — косу, що водночас була сокирою.

Закутаний у чорне з голови до п’ят, з обличчям, прихованим під маскою, схожою на ті, які носили під час чуми.

На голові — стародавній капелюх.

Тиск істоти SS-класу, здатної змагатися навіть із Лордами, наповнив повітря.

Мерґо безглуздо розсміявся, тоді як Ліндман похмурів.

— Що тут робить один із Порожніх?

І не будь-хто…

— Я й не очікував, що цей хаос привабить його… Ту потвору, яку майже ніколи не бачать і якій байдуже навіть до демонів…

— Людвіґ… Син Космосу.

Порожні — так називали вкрай рідкісних істот. Простими словами, це були ті, кому колись пропонували титул Лорда… але хто відмовився.

Неймовірно сильні — і водночас самітники.

Це був один із них…

Людвіґ Проклятий.

Він тримав ту гігантську косу…

Одним-єдиним змахом—

Матеріалізувалися жахливі дуги, що закрутилися, мов леза.

Вони розсікли саму землю, атакуючи всіх без розбору—

І Ультрас, і сили Імперії.

— О, боже…

Ці удари були не жартом —

Достатньо сильні, щоб розсікти Пробудженого SS-рангу одним ударом. Усі мусили блокувати їх на межі можливостей.

Відбивши їх грубою силою, Мерґо вибухнув сміхом.

— Це вже виходить з-під контролю…

Людвіґ Проклятий мовчав. Казали, що він ніколи не розмовляє.

Подейкували, що його виростили в Кошмарних Землях—

Що він жив там, виживав і ставав сильнішим у тій безжальній реальності.

Шепотіли, що його батько…

…був однією з найогидніших і наймогутніших істот Кошмарних Земель.

Існувало багато історій.

Але одне було безсумнівним—

Ця потвора прийшла полювати, байдуже до того, хто перед нею — друг чи ворог.

…

…

…

Дехто вірив, що всі народжуються рівними—

Що життя починається з однієї точки, а відмінності з’являються згодом.

Інші ж вважали, що справжня рівність настає лише в смерті.

Але між цими переконаннями були душі — безцінні душі, що стояли на краю загибелі.

У спустошеному Ярнамі загін Імперії вже втратив одного з бійців від рук Ультрас.

І тепер на поле бою ступив Людвіґ Проклятий — ворог для всіх.

Він мовчав.

Говорила лише його коса, розтинаючи повітря безжальними дугами, кожен змах народжував чудовиськ-лез, що прагнули забрати життя без розбору.

Хтось блокував. Хтось ухилявся.

— Цей покидьок…

Меліна рвонула вперед, її меч сяяв божественним світлом, спрямований просто до шиї Людвіґа.

Та в останню мить вона змінила траєкторію—

Відчувши, як Мерґо наближається ззаду.

— Куди це ти зібралася?

БУУМ!

Вони зійшлися—

Меліна, з лютим поглядом.

Мерґо, з усмішкою.

— Твій противник — тут.

Їхній бій загострився, тиснучи одне на одного, доки Людвіґ не атакував обох, повністю ігноруючи будь-які союзи.

Радіус його коси не поступався клеймору Меліни—

Один широкий змах відкинув їх обох, прошивши кілька будівель.

— Хаха… Йому справді байдуже, кого різати.

Мерґо вибрався з уламків, обтрушуючись, і його вираз обличчя змінився.

Може, просто вбити його?

РІЗ!

У його бік полетіли нові хвилі — гострі, мов бритви.

Мить — і Мерґо зник, його телепортація робила ухилення беззусильним.

Тьфу… ще один безлад, з яким мені доведеться розбиратися.

Поле бою занурювалося в іще глибший хаос.

Міста Умбра ледь стримував Гевіда Ліндмана.

Асасин пожертвував своєю найбільшою перевагою в ту мить, коли розкрив себе — та навіть так він залишався смертельно небезпечним.

За слушної нагоди Міста Умбра міг убити будь-кого.

Але сьогодні цієї нагоди не було.

— Немає сенсу пручатися, асасине.

— …

Примарний клинок Гевіда був стрімким—

Тіло Умбри вкрили кілька нових порізів.

— Сьогодні ви всі помрете.

— Побачимо.

Міста Умбра пішов у контратаку.

Його рани затягувалися так само швидко, як і з’являлися — тіло миттєво відновлювалося.

Усе це — завдяки архієпископу Рамієлю Каллістісу, який безперервно зцілював союзників і водночас заважав тим, хто користувався демонічною силою.

Недарма саме він був опорою всієї команди.

— Гей, маг! Скільки ще чекати?!

Роздратування Каллістіса наростало—

У всій цій ситуації було щось глибоко неправильне.

Люк Валеріон відчував те саме.

— Цей клятий Порожній усе зіпсував… що це взагалі за проклята аура?

Він спробував проаналізувати енергію Людвіґа—

Вона не була ані людською, ані демонічною.

Це було щось зовсім інше.

Те, що він не міг придушити.

Обличчя Люка потемніло, довкола нього почали формуватися складні магічні кола.

— Гей, ти…

Каллістіс здригнувся, побачивши, як той готує бойову магію.

Люк не став марнувати слів — його голос пролунав у головах усіх.

— Слухайте. Обставини змінилися.

Поки цей покидьок тут — ми не втечемо.

Немає часу на пояснення.

Або ми його знищимо—

Або виженемо!

Його слова вдарили, мов молот.

Інші скривилися—

Вони й так билися на межі можливостей.

А тепер ще й Порожній?

Високо в небі Люк Валеріон розкинув руки—

І вивільнив ревуче полум’я.

— Магія Полум’я: Пекло Титана.

Небо спалахнуло—

Океан вогню зірвався вниз катастрофічним потоком.

Людвіґ повільно підняв погляд.

Порожній не зрушив з місця.

Він лише змахнув косою—

Одна-єдина дуга розсікла полум’я, розділивши пекло навпіл.

А потім одним стрибком він опинився позаду Люка.

Надто швидко.

І одним чистим ударом—

Він розсік мага навпіл.

Та тіло Люка розсипалося блискавкою—

Сліпучий спалах ударив у Людвіґа, і довкола з’явилася ціла зграя однакових постатей.

— Вища Техніка: Фестиваль Стихій.

Кожен клон вивільнив іншу стихію, обстрілюючи Людвіґа з усіх боків шквалом руйнівних атак.

Вибухи розірвали поле бою, осяюючи темне небо спалахами хаотичної енергії.

— Схоже, він нарешті став серйозним.

Атака Люка Валеріона була зовсім не жартом.

І все ж — з якоїсь причини — вона не мала жодного ефекту.

Проклятий Порожній виглядав помітно роздратованим.

Цілей для вбивства в нього було вдосталь.

У ту ж мить усі почули це — чіткий скрегіт зубів під маскою Людвіґа, а за ним — сплеск аури такої сили, що поле бою ніби потонуло під її тягарем.

Обличчя всіх похмуріли.

— Не може… він що, справді збирається це зробити?

Аура Людвіґа продовжувала розростатися, формуючи довкола нього моторошний, древній годинниковий сигіл, схожий на стародавній Римський хронометр.

Повільно стрілки почали рухатися.

— Ха… Порожні й справді божевільні.

Мерґо напружився.

Вони всі були елітою, але не могли битися на повну силу, коли союзники так близько.

Вивільняти ультимативну атаку за таких умов — чисте божевілля.

Та Людвіґу було байдуже.

І тепер той зловісний годинник накрив увесь Ярнам.

Голос Люка Валеріона зірвався на крик.

— Усі, геть звідси! ЗАРАЗ!

Зависнувши в небі, Людвіґ змахнув косою, вивільняючи атаку.

— Драбина Якова.

Здалеку можна було побачити справжній жах того, що спадало з небес —

Руйнівний стовп знищення, що лився згори.

Він розкинувся на кілометри, стрясаючи землю, зрівнюючи гори.

Стародавній Ярнам… був стертий.

Протягом кількох хвилин Драбина Якова продовжувала сходити, а небесний годинник обертався в моторошному ритмі.

Та безмежна, згубна енергія перетворила все на попіл, обірвавши багатовікову історію міста одним ударом.

А потім, настала тиша.

Коли годинник зупинився — зупинилося й руйнування.

Там, де колись стояв Ярнам, залишився лише величезний, зяючий кратер — ніби в землю врізався метеор.

Зависнувши в небі, Людвіґ своїми порожніми, бездушними очима оглянув наслідки.