Розділ 151: Цілковитий хаос

— Очима Фрея Старлайта —

Яким же сюрреалістичним було — на власні очі бачити, як події, які я колись лише уявляв, розгортаються насправді.

З похмурим виразом обличчя я спостерігав повне знищення Старого Ярнама — того похмурого, проклятого міста.

Це було дивно… бачити, як усі ті невинні люди реагують на різанину, що розгорталася перед ними.

Я відчував внутрішній розлад, знаючи, що ховається за завісою — знаючи істини, яких інші навіть не могли почати осягати.

Земля Ультрасів…

Покинуте місце, де мораль давно припинила існувати.

Звірства на кшталт того, що спіткало колишнього Лорда Дому Мунлайт та його дітей, там не були шокуючими трагедіями.

Це було повсякдення.

А що ж громадяни Імперії?

Їхні голоси лунали в повітрі — вони раділи, кричали, вили.

Але чому саме?

Через голови, що котилися з кожною секундою трансляції?

Чомусь… глибоко в грудях оселилося почуття провини.

Зрештою, байдуже — народився ти в Імперії чи серед Ультрасів —

Це було лише везінням. Примхою долі.

Яка ж це жалюгідна історія.

Те, що сталося з Ярнамом… з Ультрасами…

І те, що незабаром станеться з самою Імперією.

І раптом—

Оглушливий рев стих, перетворившись на гул і приглушені шепоти, мов згасаюче відлуння велетенського стадіону.

Це було цілком природно. Трансляцію раптово обірвали.

Останнім, що показали, була команда Місти — саме в ту мить, коли вони вже збиралися повернутися.

Багато хто вирішив, що все скінчено.

Дехто навіть виглядав розчарованим, ніби хотів побачити більше.

Та все ж вони були задоволені.

Навіть якщо їхній голод не втамувався повністю, цього вистачило, аби змусити їх замовкнути — принаймні поки що.

Один за одним натовпи почали розходитись.

Але я залишився.

Дивився на екрани.

Бо я був єдиним, хто знав…

Вистава ніколи не закінчувалась.

Насправді вона ще навіть не почалася.

…

…

…

Ультраси — Старий Ярнам

— Це… не віщує нічого доброго, — пробурмотів Раміель Каллістіс, його обличчя похмурішало, коли він відчув, як надзвичайно потужна аура стрімко наближаюлася.

— Омбра… залишатися тут довше не—

Він не встиг договорити.

Щось пробило йому правий бік, миттєво змусивши замовкнути.

На його тілі зяяла величезна рана, з якої ринула кров.

Позаду нього стояв дивний юнак.

Його рука не була людською — її вкривало гігантське лезо, викуване не зі сталі, а з плоті та чорної крові.

Він виглядав радше звіром, ніж людиною.

Його обличчя було спотворене шрамами, запалі очі мали глибокий чорний відтінок, через що шкіра здавалася гнилою.

Його волосся було білосніжним, а вся його присутність випромінювала божевілля — особливо в тому, як він з хворобливим захватом кусав власні пальці.

— Занадто м’які… слабкі… слабкі…

Справді дивний чоловік.

Натомість Мерґо, побачивши його, ледь помітно всміхнувся.

— Ти таки забарився.

Старий п’яниця всерйоз замислювався над тим, щоб піти, якби все затягнулося ще трохи.

На жаль, вибору в нього не було.

Його присутність тут була наказом згори.

— Лорде Мерґо.

Біловолосий чоловік обернувся до нього, і його вираз обличчя миттєво змінився.

Ніби він дивився на того пошарпаного старця з благоговінням.

Він майже усміхнувся—

Аж раптом сліпучий промінь світла прошив його тіло, відкинувши далеко вдалечінь, крізь кілька будівель.

Позаду нього підвівся Раміель Каллістіс, його обличчя перекосилося від роздратування, ніби йому вже набрид увесь цей фарс.

Глибока рана в боці вже повністю зникла.

— Кого ти чорт бери назвав слабким, шмаркачу?

Я більше не хочу тут залишатися…

Аури навколо них ставали дедалі потужнішими, одна за одною, замикаючи кільце, мов зашморг навколо здобичі.

А під їхніми ногами—

Розповзлася колосальна тінь.

Із неї виринула потворна постать.

Величезний чоловік з єдиним рогом, що стирчав із чола, усе його тіло було обмотане чорними бинтами.

Він був гігантським, його статура здавалася неприродно перекошеною.

Щойно він побачив тих, хто стояв перед ним, як вибухнув гучним сміхом.

— Оце так рідкісне видовище… таких гостей ми не щодня бачимо, еге ж?

Серед усіх присутніх саме Меліна дивилася на нього найпильніше.

Його зовнішність і статура ідеально відповідали опису, який давали учні Храму—

Чоловік, що з’явився нізвідки під час вторгнення.

Гвардіол.

Та щойно він прибув, над ними нависла ще одна присутність.

Набагато гнітючіша.

Чоловік у розкішному чорному костюмі та довгому пальті.

У його руках спочивав дивний меч.

І сама вага його присутності робила повітря нестерпно важким.

Міста першим його впізнав.

Зрештою, це було обличчя, яке він бачив під час минулої війни.

— Гевід Ліндман…

Позаду Гевіда стояв юнак з обличчям, прихованим маскою. Він не виходив уперед — лише спостерігав.

— Дивись уважно, Вінні… такі битви не трапляються щодня.

Виймаючи свій примарний, ефемерний клинок—

Гевід уже був готовий завдати удару.

— Зараз це перетвориться на цілковитий хаос… — серйозно зауважив чаклун Люк Валеріон, починаючи готувати закляття.

Усі… виграйте мені трохи часу.

Його голос пролунав у свідомості товаришів.

— Той старий — майстер телепортації. Він уже зруйнував моє закляття раніше… але цього разу я підготую значно потужніше. Щоправда, це займе час.

— Скільки тобі потрібно? — коротко запитав Міста до суті.

— Десять хвилин.

— Зрозуміло.

Усі почули його чітко й ясно.

Десять хвилин.

У ту ж мить Святий Спис, Айзек Клауд, стиснув свою зброю й увігнав її глибоко в землю.

— Дозвольте мені розчистити шлях.

З точки удару — і довкола них —

Вирвалися сотні, ні, тисячі величних списів, створюючи захопливе видовище, спрямоване на кожного ворога в полі зору.

Списи повністю розсіяли тінь Гвардіоли, та не становили справжньої загрози для Ультрасів, які з легкістю їх відбивали.

Мерґо ж узагалі не збирався ухилятися — списи розсипалися на дрібні уламки, щойно наближалися до нього.

Та метою було не завдати шкоди — а виграти час. І саме цього прагнув Айзек Клауд, вивільняючи настільки масштабну атаку, знаючи, що вона не завдасть реальної шкоди — адже він був лише рангу S+.

Посеред нескінченного дощу списів імперська сторона готувалася до наступного кроку.

— Це має дати нам трохи часу.

БУУМ!

Раптом у їхній бік вирвався сплеск темної аури.

Щось мчало до них із неймовірною швидкістю, люто верещачи—

Його ціллю був Святий Спис, Айзека Клауда.

— Рухайся!

Стаючи на шляху удару, Адам Смешер — броньований колос — зайняв позицію, щоб перехопити те, що наближалося.

З темряви виринув дивний біловолосий юнак, якого Каллістіс відкинув геть мить тому.

Але тепер—

Він був схожий на розлюченого звіра: його тіло вкривала затверділа, схожа на плоть броня, і він нісся вперед, трощачи все на своєму шляху.

— Болить! Болить! Болить! Болить!

Адам Смешер широко розставив ноги й витягнув обидві руки вперед.

— Розгортання щита!

Земля здригнулася, коли його масивну постать огорнув величний срібний щит, а навколо голови сформувався драконячий шолом.

Енергія, що випромінювалася від щита, була зовсім не жартом—

Це був найсильніший щит Імперії, Срібний Драконячий Щит — артефакт, який дозволяв Адаму Смешеру, воїну рангу S+, протистояти значно сильнішим за нього супротивникам.

І вже за мить—

Дві сили зійшлися.

Удар породив ударні хвилі, що прокотилися полем бою, змусивши землю тремтіти.

Один — закутий у чудовиську, залиту кров’ю броню.

Інший — у величну срібну луску.

Їхні аури люто зіштовхнулися, і обидва воїни вгрузли в землю, не в змозі здолати одне одного.

Тим часом решта поля бою потонула в суцільному хаосі.

Ніхто не міг прийти на допомогу — кожен уже був втягнутий у власний бій.

Мерґо та Гевід негайно перейшли в наступ, скувавши своїх супротивників.

І тоді—

Тіні знову розповзлися під їхніми ногами.

Гвардіол причаївся, чекаючи ідеальної миті для удару.

Суцільний хаос.

Єдиним, хто не рушив із місця, був Раміель Каллістіс — він залишався поруч із Люком Валеріоном, охороняючи його.

— Чорт… моєї віри недостатньо, щоб розгрібати весь цей мотлох.

Я хочу додому.

Раміель буркотів, не зводячи погляду з хаосу перед собою.

Меліна зійшлася в бою з Мерґо, тоді як Гевід Ліндман бився проти Місти Умбри.

Раміель повільно аналізував поле бою.

Гевід Ліндман… древній лорд.

А ще той дивний старий…

Я ніколи про нього не чув.

Навіть та напасть, Меліна, ледве з ним справлялася.

І, судячи з усього—

Він навіть не викладався на повну.

— Що взагалі не так з цими Ультрасами…?

Поки Раміель усе це осмислював, у нього з жахливою швидкістю полетіли масивні чорні залізні голови.

Та єпископ легко їх відбив — миттєво здійнявши бар’єр зі святої енергії.

— Те щеня нападає з тіней і тримає дистанцію… але він слабший за Ліндмана й того старого. Поки що проігнорую його.

БУУМ!

Оглушливий вибух змусив його різко обернутися назад.

Адам Смешер і Айзек Клауд усе ще билися з тим шаленим чудовиськом.

Крики ставали дедалі гучнішими.

Біловолосий чоловік вив у безумстві, його тіло викривлялося —

Повільно перетворюючись на щось химерне.

— Айзек!

Адам Смешер досі стримував його, але безперервне зростання сили супротивника давало зрозуміти одне—

Затягувати цей бій було фатальною помилкою.

Позаду біловолосого берсерка з’явився Айзек Клауд, його спис сяяв лютими вітрами, коли він зайняв ідеальну бойову стійку.

— Небесний стиль списа: Плазмовий вибух!

З вістря списа, Айзек вивільнив нищівний удар, прошивши спину берсерка.

Пряме влучання.

Ціль навіть не намагалася захищатися.

Цього мало б вистачити, щоб покінчити з ним.

Але в ту ж мить—

Усе змінилося.

Крики біловолосого чоловіка стихли.

А потім—

Пролунав огидний, нутряний звук: плоть нашаровувалася на плоть, кістки зливалися з кістками, а його тіло гротескно роздувалося, збільшуючись у розмірах.

— Святий боже… що це за прокляття таке?

Жахливе породження — прокляте до самого ядра — вирвалося назовні, схопивши Адама Смешера однією гігантською рукою.

Сама лише вага його аури вбила б Адама миттєво—

Якби не щит, що його захищав.

Та це було лише питанням часу, коли щит досягне своєї межі.

Усі погляди прикувалися до їхнього зіткнення.

Тиск, що випромінював біловолосий берсерк, злетів до рівня SS.

— Адаме!

Спис, сліпуче швидкий, пробив руку берсерка, змусивши його випустити Адама Смешера, який негайно відступив.

Водночас Айзек Клауд також поспіхом відійшов.

Їхній ворог повністю перевершив їх.

— Помри… боляче… матінко… я… біль… помри… чому… чому… я… матінко… смерть… біль…

Чисте безумство.

— ЧОМУ?!!!

Крик люті—

Масивне, чудовиське тіло розірвало саме себе, оголивши первісну форму біловолосого чоловіка, тепер укритого бронеподібною плоттю, зі швидкістю, яку неможливо було осягнути.

Лише одна мить—

— Стережися, Кла—

ШНК!

— Я ж казав… це боляче!

Усі завмерли.

Рука…

Рука біловолосого берсерка пройшла навиліт крізь груди Айзека Клауда.

На мить сам Айзек навіть не усвідомив, що сталося.

— Ні!

Святий Спис спробував схопити свою зброю—

Але—

БУУМ!

Сплеск темної енергії вибухнув із руки берсерка, перетворивши верхню половину тіла Айзека Клауда на порох.

Земля здригнулася під ногами біловолосого чоловіка.

Ніхто більше не міг збагнути, що відбувається.

— Він же ще кілька хвилин тому був людиною…

А тепер—

— Він перетворюється на щось… на…

Ця сила—

— Демона.

Його крики ставали дедалі шаленішими.

Виття.

Агонія.

Безумство.

Абсолютне божевілля.