Ультраси — Стародавнє місто Ярнам
— Буум!
Ще один вибух забарвив землю багрянцем.
Жінка немов саме пекло, у золотому шоломі, з вогненно-рудим волоссям, що майоріло за спиною, розмахувала велетенським золотим клеймором довжиною понад два метри.
Вона косила все на своєму шляху — невпинна, нездоланна, скільки б ворогів не стояло перед нею. Тиск воїна SS-рангу виривався з її стрункого тіла, мов буря.
Це була віцедиректорка Храму, тиранічна володарка клеймора — Меліна Золотого Ордену.
Її лезо одне за одним зривало голови, не розрізняючи живих і мертвих, людей і демонів.
Це не мало значення.
Цей меч не зупинявся ніколи.
Уперед вийшов велетень — його масивне тіло було оголене під чорної безрукавкою, відкриваючи напнуті м’язи.
Танк, що трощив усе на своєму шляху.
Позаду нього, чоловік невисокого зросту, років п’ятдесяти, бив жахливим списом, який подовжувався з кожним ударом, здіймаючи вихори повітря.
Лише ці троє знищили ціле місто.
Руйнування були значно гіршими за те, що сталося в самому Храмі.
Цей загін не знав пощади. За лічені миті вони перетворили місто на руїни.
Позаду трійці, мовчки йшли ще троє.
— Вони й справді гучні, еге ж?
Чоловік років тридцяти заговорив. Він був разюче вродливим: золоті очі, світле волосся, традиційний одяг мага з елегантним капелюхом, що доповнював образ.
Якби хтось уважно придивився, то помітив би — саме він передавав усе, що тут відбувалося, назад до Імперії, аби це бачили громадяни.
— Це видовище… по-справжньому моторошне…
Цього разу заговорив чоловік із сніжно-білою бородою, схожий на стародавнього мудреця. Та його постава, міцна й пряма, мов спис, говорила про інше.
— Зосередьтесь. Це лише початок.
Позаду них причаївся ще один.
Його обличчя приховувала маска.
Ніхто навіть не відчув його присутності.
Якби вони не бачили його на власні очі, ніколи б не повірили, що він стоїть поруч.
Це був найсильніший асасин Імперії — Міст Умбра, асасин SS-рангу.
Від Церкви — один із Трьох Верховних Єпископів, SS-ранг, Раміель Каллістіс.
Поруч із Меліною — ще одна воїтелька SS-рангу.
Маг — Люк Валеріон, найсильніший чарівник Імператорського Палацу, SS-рангу.
Разом із «танком» — Адам Смешер, лідер Білої Драконячої Гільдії, одного з наймогутніших гільдій в історії, S+ ранг.
І нарешті — Айзек Клауд, Святий Спис та лідер Щитової Гільдії, S+ ранг.
Загін із шести осіб, відправлений Імперією, щоб відновити її честь.
Не більше, не менше.
Будь-які додаткові сили були б лише тягарем.
Адже сама їхня присутність, дорівнювала цілій армії.
І це вже було третє місто, що впало від їхніх рук.
Після знищення Стародавнього Ярнама шестеро зібралися разом.
Трансляція, яку вів Люк Валеріон, мала п’ятихвилинну затримку, тож він міг говорити що завгодно, не боячись, що його почують в Імперії. У разі чого — усе можна було стерти.
— Це дивно…
Той хто промовив Міст Умбра.
Щойно ці слова пролунали, Раміель Каллістіс хмикнув.
— А, то ти теж це помітив, «Людина Ста Облич»?
Інші мовчки кивнули.
Раміель продовжив:
— Ці міста… вони схожі на міста-примари. Справді. Ви бачили їхній стан? Ми вбили тисячі, але навіть якби не вбивали — вони й так були приречені.
Вони були кволі.
Слабкі.
Зламані.
Немов відпрацьовані раби, покинуті гнити.
— Тут щось явно не так.
У цьому всі були згодні.
За звичайних обставин вони вже давно пішли б, зрівнявши все з землею.
Цього було більш ніж достатньо, аби надіслати послання ворогам Імперії.
Але гордість елітних воїнів, зібраних тут, не дозволяла їм відступити.
Не зробивши чогось по-справжньому значущого.
Саме так думала більшість.
— Міста, ти тут головний. Вирішуй.
Асаcин очолював цей божевільний загін.
Гоуст залишався спокійним, розважливим.
Він знав — місію вже виконано.
Усе, що сталося сьогодні, було попередженням Імперії. Заявою про те, що вона готова до війни будь-якої миті.
Та він також розумів бажання тих, хто стояв поруч.
І все ж — він їх проігнорував.
— Ми відходимо.
Недарма Маекаре призначив Місту лідером цього загону.
Проігнорувавши чужі прагнення, він віддав наказ до відступу.
— Тц…
Раміель Каллістіс голосно засміявся, інші ж промовчали.
— Ти справді холодний, Міста Умбро… Хоч би атмосферу відчував.
— Моє рішення остаточне. Відходимо негайно.
Міста був абсолютно безжальним.
Тим часом маг Люк Валеріон, із притаманною йому лагідною усмішкою, почав готуватися.
— Тоді, я розгорну коло переносу.
Люк рухався швидко.
Сліпуче світло огорнуло їх, знаменуючи неминучий відхід.
Але раптом…
Наче крихке скло розлетілося на друзки — телепортаційне коло розсипалося, мов його ніколи й не було.
— О? Чого така квапливість?
У ту ж мить усі стали серйозними.
Холод пробіг спинами.
Ніхто не знав, звідки він з’явився, але перед ними сидів дивний старий, у лахмітті.
— Ой-ой…
Із втомленою усмішкою Мерґо зробив кілька великих ковтків зі свого напою.
— Яка жахлива компанія.
З огляду на імена присутніх, реакція була миттєвою.
Адам Смешер уже рвонув уперед, його кулак був огорнутий руйнівною аурою Земної Спорідненості.
Його могутній удар зупинився за кілька сантиметрів від обличчя Мерґо, вдарившись об невидимий бар’єр.
Сама сила атаки стерла все навколо.
— Який ти запальний чоловік.
Очі Мерґо на мить звузилися.
І в цю мить—
Данзо побачив смерть.
Це тривало лише секунду.
Але звук тертя металу й зіткнення клинків розірвав повітря, сколихнувши землю.
Адам не зрозумів, коли саме це сталося.
Та перед ним уже стояла Меліна, її велетенський клеймор блокував меч Мерґо — лезо, руху якого ніхто з них навіть не побачив.
Навіть сама Меліна, що зреагувала лише інстинктивно.
— Відійти.
Адам миттєво відскочив назад, Меліна теж зробила обережний крок.
У ту ж мить увесь загін оточив Мерґо.
Та старий лише обіймав свій меч і продовжував пити, наче нічого не сталося.
— Хто ти?
Запитала Меліна.
І так само — жоден із них не впізнав його до цього моменту.
— Ах… То це наша перша зустріч, чи не так?
Мерґо підняв свій напій.
— Я — Мерґо, Лорд Темного Вулика Ультрасів. Приємно познайомитися.
Його слова були кришталево чіткими.
Лорд!
Буум!
Місце, де Мерґо сидів лише мить тому, вибухнуло.
Клеймор Меліни врізався в землю, глибоко, саме туди, де він щойно був.
— Ну ж бо… я справді ненавиджу битися.
Мерґо з’явився в небі, без жодних зусиль ухилившись від удару.
Але наступна атака прийшла з-за спини — швидша за звук.
Удар кинджалом від Місти Умбри.
— Ой лишенько…
Удар!
Мерґо розвернувся, виконавши круговий розріз, що відбив атаку Місти.
У ту ж мить, перед ним вибухнув гігантський вогняний дракон.
Чудовисько широко роззявило пащу й проковтнуло його цілком.
Різ!
Менше ніж за мить—
Меч Мерґо розсік сам вогонь, повністю зруйнувавши закляття Люка Валеріона.
— Я бачу ви всі надто ворожі, еге ж?
У цю мить Меліна з усієї сили вдарила ногою в землю й злетіла вперед, немов дика золота зірка.
Коли їхні клинки зіткнулися, вони опинилися в дуелі зовсім іншого рівня.
Це був шторм — безперервний ураган сталі, що не знав пауз.
Перевага завжди була на боці Меліни. Довжина й бритвено-гостре лезо її легендарного клеймора, одного із Семи Міфічних Клинків, давали їй відчутний плюс.
Та Мерґо залишався незворушним.
Його меч — срібна катана з чорними краями — рухалась з приголомшливою швидкістю.
Навколо леза витала дивна аура, ніби саме повітря стало ріжучим краєм.
— Хіба не можна битися трохи ніжніше? Я ненавиджу зайву роботу.
— Згинь!
Наповнений світлом клеймор спалахнув, коли Меліна рвонула вперед, вивільняючи нищівний удар, що осяяв ніч.
Її очі широко розкрилися.
Кінчик її леза з абсолютною точністю вперся в кінчик катани Мерґо, зупинений із моторошною досконалістю.
— Обережніше.
— Ти дивний старий.
Позаду, з’явився Раміель Каллістіс.
Хвиля священного сяйва вибухнула, заливаючи простір божественним світлом.
— Пече.
Різ!
Він цього не побачив.
Але Раміель Каллістіс відчув.
Удар — настільки швидкий, що його майже неможливо було усвідомити.
— Розсічення.
Буум!
Сотні ран у мить розітнули тіло Раміеля, кривава, моторошна картина.
— Болить.
Та святе світло огорнуло його, миттєво відновлюючи тіло, ніби нічого й не сталося. На його обличчі читалося щире роздратування.
— Той меч… він ненормальний.
— Вірно.
Мерґо тихо засміявся, поки все навколо поринало в хаос.
Поле бою вибухнуло.
Кожен удар ніс у собі міць Пробудженого SS-рангу.
І всі вони сипалися на Мерґо.
Але ще до того, як бодай один міг його торкнутися—
Кожна атака була розсічена.
Меліна вела наступ.
Міста атакував із «сліпих зон».
Раміель і Люк били здалеку.
Це було схоже на грандіозний феєрверк — чудовиська, що сходилися проти одного старого.
Та старець залишався абсолютно спокійним.
Його меч відбивав усе, що в них було.
Ніхто з них не знав, що ця зношена катана була сьомою із Семи Міфічних Клинків—
Ушіґатана.
Вона могла розрізати будь-що — ще до того, як торкалася цього.
А в руках Мерґо, цього моторошного старого, результат був за межею жаху.
З тилу, Міста сконцентрував атаку зі стисненого звуку.
Сама сила спотворювала простір навколо.
Удар був спрямований прямо в голову Мерґо.
Але ще до того, як він досяг цілі—
Мерґо притис пальці до вух, розриваючи власні барабанні перетинки.
Він зробив себе глухим, щоби уникнути атаки Місти.
П’яний старий продовжив бій, повністю байдужий до втрати слуху.
— Ах… тепер я чую лише власні думки. Яке дивне відчуття.
Навіть не викладаючись на повну, ніхто з них не міг прорватися крізь Мерґо.
І він не виглядав навіть трохи напруженим.
Це було ненормально.
Що це за Лорд такий?
Він був значно сильніший за Мадам А чи Гевід Ліндман — вороги минулої війни.
І все ж інтенсивність його аури ніколи не перевищувала SS-ранг.
Стоячи серед них, Мерґо розсміявся.
— Вибачайте, друзі… але ви нікуди не підете.
Його барабанні перетинки миттєво відновилися.
— Ти занадто самовпевнений, старий.
Роздратування Раміеля було очевидним.
Тим часом Мерґо лише посміхнувся.
— Авжеж. Адже…
Його голос був спокійним.
— Я — найсильніший Лорд.
Мадам А.
Ліндман.
Навіть Тиран, Ґадфрей.
Перед Лордом Темного Вулика—
Ніхто не міг сягнути вершини цього меча.
Мерґо задоволено видихнув.
— Гадаю, я затримав вас достатньо.
У ту ж мить—
Моторошний тиск обрушився на них, струшуючи поле бою.
Наближалася незліченна потужна аура.
Розділ 150: Удар помсти
Том 1
