Розділ 15: Землі Кошмарів (3)

— Очима Фрея Старлайта —

...

...

...

Я рвонув уперед, стріляючи навмання, поки біг.

За мною ганялися десятки тих потворних крабоподібних істот.

Я не мав жодного шансу битися з ними — не після того, як ледве вбив одного, що вже був пошкоджений.

Я мчав, притискаючи поранене плече, важко хапаючи повітря.

Позаду долинало луною скреготіння зубів. Я навіть не наважувався оглянутися — не потрібно було: я й так знав, якої жахливої картини б побачив.

Вони були голодні, одержимі бажанням вчепитися в мене клешнями, так що ледь не врізалися один в одного у своїй нестримній люті.

Їхня кількість зростала. Відстань між нами скорочувалася. Їхні атаки вилітали, деякі мимохіть торкалися мене на відстані кількох дюймів.

Я знав, що довго так не протримаюся. У такому стані боротьба була неможлива.

Я гнав думки наввипередки, хапаючись за кожен шанс урятуватися. Але скільки б не ламав голову, як би не боровся — правда ставала все очевиднішою.

Я помру тут.

І наче злий жарт — ще й туман затьмарював мені видимість.

«Почекай… туман?»

Раптово повернувшись у реальність, я зрозумів, що вже деякий час біжу крізь туман.

Густий, задушливий туман — такий, що нічого не видно.

У ту мить моє серце похололо.

Я відразу зупинився і сховався за стовбуром дерева.

Обійняв себе руками і щільно стиснув очі.

Бо цей туман міг означати лише одне.

І я молився — молився кожною частинкою свого єства — аби помилятися.

Те, що істоти ще не розірвали мене на шматки, лише підтвердило найгірше.

Я не знав, коли ступив у його володіння, але тепер я був на території однієї з найсмертоносніших істот у Землях Кошмарів.

Туманний Хижак.

Я прикрив голову й згорнувся клубком, щільно тримаючи очі заплющеними.

Що б не трапилося… що б я не почув… я не повинен відкривати очей.

Це був єдиний шанс вижити.

Я сидів, мов вкопаний, слухаючи, як навколо відбувається різня.

Огидні звуки розриваного м’яса.

Страждання й виття потвор, що переслідували мене.

Тіла, що падають на землю. Кров, що бризкає. Відлітаючи кінцівки.

Це було, немов поле бою — справжня різанина.

Я стримував тваринний порив втекти, змушував себе бути нерухомим, світ навколо чорнів.

Поступово різанина вщухла. Потім — тиша.

Тиша тяглася, довга й задушлива. Хвилини тяглися годинами.

Я тримав очі заплющеними, серце шалено калатало, молився, щоб жах пройшов.

І ось, коли мені здалося, ніби все позаду, шепіт торкнувся мого вуха.

«Фрей…»

Дівочий голос. М’який. Ніжний. Майже… заспокійливий.

Делікатне дотик ледь торкнувся грудей. Але замість полегшення у грудях зчинився невимовний тягар.

«Фрей…»

Цього разу голос був знайомий. Ада.

Хтось шепотів мені голосом моєї сестри. Хтось торкався мене.

«Подивися на мене… Фрей.»

Голос обвивав мене, мов удав — наполегливий, запрошувальний.

Але навіть тоді — навіть коли тіло кричало мені, щоб я відреагував — я відмовився відкрити очі.

«Що трапилося? Ти вже не любиш мене, Фрей?»

Тепер це був інший голос.

Який був мені незнайомий.

Той, хто б шепотів, не мав наміру мене лишити.

Тепле, м’яке тіло притиснулося до моєї спини, обійнявши мене.

«Подивися на мене… Фрей.»

Чорт забирай. Геть від мене, ти смердюча потворо.

Я стис зуби, шипів у собі, молячись, щоб це торже хвороби скоріше минуло.

Голос затих на мить, та потім заговорив знову.

«Подивися на мене, ****.»

…Що?

Я насторожився. Це ім’я…

Ніхто не повинен знати цього імені.

Бо це було те ім’я, під яким мене кликали в моєму старому світі.

«Поглянь на мене, ****… Ти вже не любиш мене?»

У губах з’явилась тремтіння. Все тіло здригнулося.

Як могло бути інакше?

Це був голос моєї матері. Голос моєї справжньої матері.

Я стиснув щелепи так сильно, що відчув біль. Я знав — це лише ілюзія. Я знав це.

Але це… це було занадто.

Це був її голос.

«Відкрий очі, сину мій».

Голос мого батька.

«Ми сумували за тобою, брате…»

Голос мого брата.

Я кусав губу до крові — вона стікала по підборіддю.

Моя сім’я.

Пекуча туга накрила мене — невблаганна, задушлива.

Я ледь не здався.

Я відчував їхнє тепло — обійми, яких мені так бракувало. Хотів простягнути руки. Хотів утримати.

Але я знав…

Щойно відкрию очі — усе скінчиться.

У розпалі цієї внутрішньої боротьби тепло зникло. Лагідний дотик зник.

Натомість нависло щось інше.

Щось величезне. Щось нелюдське.

«Відкрий очі, ти мерзото!»

Шепіт зник.

Перетворене на щось монструозне.

Голос настільки кошмарний, нелюдський, що мій розум породив найстрашнішого демона, якого лише міг уявити.

«Поглянь на мене, ти нікчемний виродок».

Голос дряпав мою свідомість, наче нігті по склу.

Боротьба в моїй голові тягнулася без кінця — болісна й невпинна.

Я й не помічав, скільки пройшло часу. Хвилини. Години. Дні.

Та я залишався тут. Заплющив очі міцно.

Я тримався за біль, відмовляючись відпустити, відмовляючись лишитися в ілюзії.

І раптом —

Це зникло.

Присутність випарувалася. Голоси стихли.

Тиша.

Але я досі не рухався.

Години минали одна за одною. І я все ще лежав нерухомо.

Лише коли впевнився, що це справді скінчилося, я повільно, обережно відкрив очі.

На мить зір замигтів — очам важко було пристосуватися від темряви до світла.

Та потім ясність повернулася.

Туман зник.

І навколо —

Десятки. Ні, сотні трупів.

Відрубані кінцівки крабоподібних створінь усипали землю, немов порожні панцирі.

Це поле бою. Різанина.

Одностороннє винищення.

Я боронився від нудоти й сидів зовсім вимотаний.

— У який тип пекла я потрапив?

...

...

...

Гори Оклаc – Цитадель родини Старлайт

Сидячи за своїм величним столом, безсмертний лев Леонідас Старлайт переглядав стос документів, його пальці машинально перегортали сторінки. Попереду чекала ще одна гора паперів.

Його робота здавалася безкінечною.

Перед ним стояла постать у масці, закутана в елегантний чорний плащ. Він залишався нерухомим, не наважуючись потривожити Леонідаса, терпляче чекаючи своєї черги заговорити.

Минуло кілька годин, перш ніж Леонідас нарешті підвів очі й зустрів погляд чоловіка в масці.

— Ти швидко повернувся… Халіфа.

Халіфа схилив голову.

— Авжеж.

— Припускаю, що ти маєш новини.

— Ви припускаєте правильно.

Халіфа затримався на мить, а тоді продовжив:

— Фрей Старлайт загинув у Землях Кошмару.

— Гм… Ти сам його вбив?

— На жаль, ні. Але я можу підтвердити його смерть.

Леонідас трохи нахилив голову.

— І як ти можеш бути таким певним?

— Все просто. Я бачив, як він увійшов у володіння одного з найжахливіших створінь Кошмарів… Туманного Хижака.

Очі Леонідаса звузилися.

Саме ім’я Туманного Хижака мало величезну вагу.

Адже це чудовисько було жахливою істотою, і навіть сам Леонідас не був певен у власних шансах на виживання, якби опинився в його володіннях.

Воно було могутнім, але ще гіршим було те, що його атаки вражали розум, роблячи сутичку з ним абсолютним кошмаром.

За свої 150 років життя Леонідас жодного разу не чув про спосіб втекти від цієї істоти, потрапивши в його туман.

Отож так, Фрей був мертвий — без жодних сумнівів.

— Тобі слід було забрати його тіло… або бодай те, що від нього лишилося.

— Мої вибачення, лорде Леонідасе, але навіть із моїми здібностями телепортації я не наважився б ступити в той туман.

Видих…

Леонідас зітхнув.

— Неважливо. Ти добре впорався… Можеш іти.

— Як накажете.

З тихим шурхотом розсіченого повітря Халіфа зник, не залишивши й сліду.

Леонідас відкинувся на спинку розкішного крісла.

— Отже, все закінчилося саме так… Аврааме, ти помилявся. Твій син ніколи не був обраним.

Він заплющив очі, пригадуючи ту фатальну ніч… колосальну битву, в якій уся родина билася під проводом Авраама Старлайта.

Вони перемогли врешті-решт, але ціною. Тієї ночі Авраам лежав у калюжі власної крові, а його останні слова були лише про сина.

А тепер…той син був мертвий.