— Очима Фрея Старлайта —
…
Жоден день у цьому світі не закінчується нормально.
Перешкоди й невідомі змінні з’являються одна за одною, без жодних винятків.
На цьому етапі… який сенс у тому, що я — автор?
Хіба не я створив цей світ?
Хіба Агарот не сказав це сам? Що саме я його створив?
Тоді чому…
Чому ці дивні речі знову й знову спливають на поверхню?
Наче…
Наче це вже не моя історія.
Хтось, хто знає майбутнє…
Можливо, він пов’язаний із тим, що відбувається зі мною.
Це була лише одна з багатьох можливостей.
У той момент я заглибився в думки, тоді як Кармен засипала Аду всілякими запитаннями про того загадкового чужинця.
Ада ж, утім, вирішила не розповідати про дивний артефакт, який той чоловік їй передав.
Ніби час говорити про це ще не настав.
Після довгих розмов у кімнаті запала тиша.
Особливо з мого боку.
Я розумів, що відтепер значна частина подій буде поза моїм контролем.
Лише ті, хто був поруч, могли бачити порожній вираз на моєму обличчі.
— Гей.
Голос сестри пролунав у мене у вухах.
— Що?
— Твоє волосся… з цим треба щось зробити.
Ада намагалася розрядити атмосферу. Я відповів легкою усмішкою.
— Чому? Хіба тепер я не виглядаю як справжній Старлайт?
Нарешті я позбувся чорного волосся, яке завжди нагадувало людям, що я — син чоловіка з бічної гілки роду.
Хоча мені ніколи не було до цього діла.
— Ні… ти просто виглядаєш трохи моторошно.
Біле волосся, запалі чорні очі, шкіра така бліда, ніби в мерця…
— Усе гаразд. Саме цього я й хочу.
Відтепер я справді стану лиходієм.
Я вийшов із кімнати, прямуючи завершувати підготовку.
Кармен дивилася мені вслід до самого кінця.
Коли я зник, вона роздратовано почухала голову — і тут же скривилася від болю, торкнувшись пораненого місця.
— Кляття… він нагадує мені його.
У цю мить у пам’яті Кармен спливли спогади — про одного юнака, з яким вона ділила кров.
…
…
…
Мені знадобилося всього два дні.
— Тобі справді треба їхати зараз?
Стоячи біля воріт замку Старлайтів, навпроти Ади й Кармен, я був готовий вирушати.
З ледь помітною усмішкою, я попрощався із сестрою.
— Вибач, але мене й так не було занадто довго. Якщо залишуся ще, мене можуть просто вигнати з храму.
Ада більше нічого не сказала.
Вона лише міцно обійняла мене. Я відповів тим самим, відчуваючи контраст між своїм холодним тілом — досі ураженим залишками прокляття — і її теплом.
— Я прийду подивитися. Ну, на Вікторіад.
— Чекатиму.
Коли Ада відступила, уперед вийшла Кармен і легко вдарила мене кулаком у груди.
— Не підведи нас.
З тією ж усмішкою я кивнув.
— Я переможу.
Щось у моєму голосі змусило Кармен завмерти.
Непохитна рішучість, якої раніше не було.
Я розвернувся й рушив геть, махнувши їм рукою.
— Не вагайтеся дзвонити мені, якщо щось станеться.
— О?
Кармен усміхнулася, почувши ці слова.
Хто б міг подумати, що хлопець, який колись бився самотужки, якого їй доводилося рятувати раз за разом…
Стане їхнім козирем… їхнім янголом охоронцем…
Або ж…
Їхнім демоном охоронцем.
— Не хвилюйся, малий… просто зосередься на тому, що попереду. Ми завжди будемо позаду тебе.
Вона пішла геть із тією ж усмішкою.
— Я в цьому не сумніваюся.
Наступний місяць я повністю забуду про Старлайтів і зосереджуся на тому, що чекає попереду.
Я не мав жодних сумнівів — Кармен і Ада розчавлять Леонідаса та його людей.
Я був у цьому впевнений. Зрештою, той старий так низько впав після проваленої спроби вбивства в Мунлайтів, що я більше не вважав його загрозою.
Попереду, біля карети, чекав Вулкан — старий слуга, готовий відвезти мене до брами.
Кивнувши, я сів усередину, і наша подорож почалася.
На мені був довгий чорний плащ, шкіряні рукавички та високі зимові чоботи.
Завдяки вимірювальному персню на пальці я більше не турбувався про багаж — усе було сховане всередині.
Сьогодні мені надали привілей скористатися брамою, щоб напряму потрапити до столиці, Белграда, і увійти до храму.
Разючий шлях скорочення, який заощаджував виснажливу подорож.
Перед величною брамою, збудованою древніми, я ступив уперед як VIP.
Інші чекали б місяцями, щоб отримати такий шанс.
— Удачі, Лорде Фрей.
Я махнув слузі рукою й рушив далі, не озираючись.
— Подбай про мою сестру.
Старий низько вклонився.
— Клянуся життям.
…
Я більше нічого не сказав і покрокував до брами.
У цей момент до мене підійшов чоловік середніх років.
— Лорд Фрей Старлайт, так?
Я кивнув.
— Саме так.
— Прошу, сюди.
Я пішов за охоронцем і зупинився перед сяйливим порталом, готуючись увійти.
— Ви можете відчути легке запаморочення, але воно триватиме недовго… Заходьте, коли будете готові.
— Дякую.
Без жодних вагань я ступив усередину — і миттєво мій світ перевернувся, коли мене поглинуло сліпуче біле світло.
За кілька секунд у вуха вдарив рев величезного натовпу, різке відлуння розкотилося навколо.
Столиця, Белград.
Я на мить зупинився, щоб позбутися запаморочення й оглянутися.
— Ці брами гірші, ніж я думав…
Коли чуття повернулися, оглушливий шум став чіткішим—
Крики. Оплески. Свист.
— Свято?
Просуваючись уперед, я зрозумів, що ситуація набагато масштабніша, ніж я припускав. Натовп густішав із кожним кроком, доки я ледь міг рухатися.
— Вікторіад уже почався?
Це було божевілля. Здавалося, тут зібралася вся столиця.
Тоді я помітив їх — гігантські екрани, що височіли над усім, домінуючи в небі.
Вони щось транслювали.
Це виглядало як фільм. Натовп реагував на кожну мить, вибухаючи криками й вигуками.
— Що в біса, тут відбувається?
Мій голос загубився в хаосі.
— Хай живе Імперія!
— Хай живе Імператор!
Шум був оглушливим — мої барабанні перетинки були на межі розриву.
Око Яструба.
Я активував Око Яструба, загостривши зір.
І в ту ж мить, я зрозумів.
На екранах показували пряму трансляцію…
Різанину.
Щоб упевнитися, я звернувся до когось поруч.
— Га? Ти що, з глибинки чи щось таке? Ми відповідаємо ударом! Імперські війська відплачують цим брудним Ультрасам!
Його слова все підтвердили.
Отже, час настав, так?
Перша відповідь Імперії після того, як Ультраси штурмували храм і знищили палац родини Мунлайтів.
На екрані загін усього з шести осіб розносив одне з міст Ультрасів.
Картина вогню й крові.
…
…
…
Далеко від хаосу Імперії, у відлюдному закутку палацу родини Старлайтів…
Старий чоловік сидів на самоті, стискаючи голову, з очима налитими кров’ю, і люто кусав губи.
Цим чоловіком був не хто інший, як Леонідас, Безсмертний Лев.
Життя не проявило до нього жодної милості — він упав ниць, втративши все за одну ніч.
Його союз із родиною Мунлайтів привів до краху. Гірше того — його план провалився. Він не зміг убити Фрея.
— Чому? Чому він відмовляється помирати?!
Леонідас заревів, ударивши кулаком у стіну поруч, розбивши її.
Цей хлопець…
— Часу майже не залишилося…
Тіло Леонідаса здригнулося, коли його думки повернулися до того фатального дня—
Дня, коли він з’явився.
Чоловік у масці з пронизливими блакитними очима показав йому фрагмент майбутнього.
Похмуре, жахливе видіння—
Він сам, захлинаючись у власній крові, з поламаним тілом. А над ним — юнак, що стискав моторошний чорний меч і дивився вниз із чистою зневагою.
Леонідас бачив свою смерть.
І тим, хто стояв над його трупом…
Був Фрей Старлайт.
Коли чоловік із блакитними очима показав йому те майбутнє, Леонідас утратив розум.
Він зациклився на Фреї, роблячи все можливе, щоб убити його, відчайдушно намагаючись уникнути неминучої долі.
Але його дії, його безумство…
Були не більш ніж грою, зрежисованою тим чоловіком.
Загадковою постаттю, що смикала за нитки з тіні…
Розділ 149: Наступний етап
Том 1
