Серед усіх присутніх, той маразматичний старий — попри свій вигляд — був наймайстернішим у просторових маніпуляціях завдяки своїм здібностям.
Телепортувати Мадам А з її позиції для нього було б справою миті.
І все ж він похитав головою.
— Вибач, але я не можу перенести її сюди. Навколо неї надто багато сильних Пробуджених. У ту ж мить, коли я спробую, вони відчують мене й негайно обірвуть зв’язок.
Просторова телепортація була простішою, ніж здавалося.
Це був лише акт поєднання двох точок і створення між ними мосту.
Для цього йому потрібно було надіслати свою ауру до місця перебування цілі.
Але коли там були такі, як Олівер Хан… його сигнал перехопили б миттєво.
Телепортувати її було неможливо.
— Хмм.
Раптом і Ліндман, і старий завмерли, почувши глухе дзижчання.
Цей звук…
Він не був людським.
— Чому… ви, люди, завжди так поспішаєте назустріч смерті?
— …
— Ваша слабкість — причина, чому Верховний Суверен так довго ігнорував це місце. Огидні створіння… крихкі й ламкі. Чому саме мене обрали, щоб осквернити таке місце?
Очевидно, ця істота говорила сама до себе, тож ніхто не став відповідати.
Ліндмана це особливо дратувало, але він знав, що нічого не може вдіяти проти такої сутності.
А старого… у цей момент найбільше хвилювало те, що його випивка щойно закінчилася.
Сутність продовжувала бурмотіти, але недовго.
— Такий фрагмент не можна втратити… Ні, його не можна втратити…
Воно прийняло рішення.
— Мерґо… Лорде Темного Вулика.
У ту ж мить, коли було вимовлено його ім’я, старий скорився.
— Як накажете.
— Врятуй її.
Прямий, беззаперечний наказ.
З легкою усмішкою старий, Мерґо, почухав потилицю.
— Ну… щодо цього…
— Ти не можеш?
— Я такого не казав.
Мерґо зітхнув і продовжив:
— Я не зможу перенести її сюди… але натомість можу зробити протилежне.
Його слова були цілком ясними.
— Я можу надіслати до неї одну людину на підмогу. І одразу уточню — піду не я. Я залишуся тим, хто забезпечить сам перенос.
Брехня.
Хто при здоровому глузді добровільно зголосився б на таке важке завдання?
Старий був хитрим.
— Тож… нам потрібен хтось, хто піде і—
— Я піду.
Цього разу пролунав четвертий голос.
Глибокий, резонансний.
Супроводжуваний важким дзенькотом зсунених броньованих пластин.
Фігура весь цей час тихо сиділа в кутку, але щойно зайшла мова про бій—
Він заворушився.
Підіймаючись в повний зріст — понад чотири метри — він подивився на всіх згори вниз.
Його грізне тіло, закуте в чорно-золоту броню, було беззаперечним доказом його нищівної сили.
Ніхто не заперечив.
Як можна зупинити голодного звіра, що вирушає на полювання?
Тим часом у маєтку Мунлайт, небо над головами раптово спалахнуло яскравим світлом.
— Хмм?
Першим це помітив брат Імператора — Івар.
Те світло…
Воно зростало.
— Я скину тебе прямо над ними.
Світло повністю поглинуло колосального воїна.
— Пам’ятай… ти йдеш туди не битися. Твоє завдання — виграти мені час, щоб я зміг повернути вас усіх назад.
— …
Мерґо не отримав відповіді.
Він знав, що його слова марні, тож лише зітхнув і продовжив працювати.
— Просто роби те, що вмієш найкраще, Лорде Ґадфрей.
Над маєтком Мунлайт—
Потемніле небо стало свідком народження зорі.
Усі погляди звернулися вгору.
З небес, що розступилися—
Охоплений полум’ям—
— Метеорит?
Це була єдина думка, на яку спромоглися ті, хто був унизу.
Чудовисько падало на них, мов палаюча комета.
— Лайно…
Івар ледь устиг ухилитися від удару, тоді як Олівер Хан стрімко відскочив убік.
У мить, коли фігура торкнулася землі, вибух сколихнув увесь Вінтерфелл.
Він приземлився просто перед Мадам А.
Олівер Хан був найближче — і саме йому випало зустріти його першим.
Тіло заввишки понад чотири метри.
Повністю закуте в броню, з довгим білим волоссям, що спадало з-під шолома у формі черепа.
Але найдивнішим у ньому…
Були чорні роги, що стирчали з голови.
Вони не були просто прикрасою.
Олівер Хан його не впізнав.
— Ти…
Королівський Охоронець повільно рушив уперед.
Чудовисько перед ним тримало два гігантські кинджали — настільки величезні, що це виглядало майже абсурдно.
— Що ти таке?
Олівер Хан знав усіх чотирьох лордів Ультрас. І цього серед них точно не було.
І все ж жахлива правда була очевидною — він безсумнівно був сильнішим за Мадам А.
У ту ж мить велетенський воїн вирвався в бойовий крик такої сили, що навіть Олівер Хан був змушений затулити вуха.
— Запам’ятай моє ім’я — Ґадфрей!
Над ним вибухнула блискавка, коли він нагострив свої кинджали, а гравітація спотворила землю під його ногами.
— Лорд Ультрас — і той, хто вб’є тебе!
Немов таран, Ґадфрей рвонув уперед зі швидкістю, що заперечувала його масивні розміри.
— Стережись, Олівере!
Його кинджали врізалися в землю там, де щойно стояв Олівер, вивільнивши і блискавку, і нищівну гравітаційну силу.
Черговий землетрус струсонув поле бою.
Але він не влучив ні в що.
— Кого ти сказав…
Над Ґадфреєм матеріалізувався Олівер — його тіло сяяло чистою білою аурою.
— Ти збирався вбивати, покидьку?
Олівер засяяв так яскраво, що розігнав нічну пітьму.
Тепер він знав — цей супротивник був не жартом.
Тож він одразу відповів, вивільнивши всю свою силу.
Тим часом Ґадфрей лише широко вишкірився.
— Давай!
І в ту ж мить спалахнув бій — такий, який ніхто з тих, хто його побачив і вижив, не зміг би забути.
…
…
…
— Очима Фрея Старлайта —
Серед темряви…
Нескінченна тиша.
Нічого.
Я нічого не відчував.
Я нічого не бачив і нічого не чув.
— Що сталося?
Я там помер?
У маєтку Мунлайт — у місці, яке завжди прагнуло моєї смерті?
Невже це був кінець моєї відчайдушної боротьби?
Рік страждань, безцільного дрейфування…
Замкнений у тілі, яке всі хотіли бачити мертвим, зазнаючи всіх можливих фізичних і душевних мук…
Невже тепер усе скінчено?
Це не було смішним.
Це було несправедливо.
Навіть, жалюгідно.
— Невже це справді… кінець?
Раптом, біля мого вуха я почув ледь вловимий голос.
Він був спотворений, майже нерозбірливий.
Коли я простежив за ним… я побачив примарну постать когось, хто дивився на мене з темряви.
— Хто… ти?
…
— Ще не час.
Раптом, я побачив світло.
— Повернися… туди, де твоє місце.
В одну мить примарна постать повністю зникла—
І світло поглинуло мене.
За мить я розплющив очі—
І одразу відчув, як на мене падає щось знайоме.
— Га?
Я ледве спромігся підвести верхню половину тіла.
Усе моє тіло було перемотане бинтами.
Краєвид довкола… був знайомим.
Величезне ліжко — чи радше, ліжко розміром зі стадіон?
Я повернувся.
— Туди, де все почалося…
Кімната Фрея.
Я був на території Старлайтів.
Поруч зі мною, я побачив знайому постать.
— Адо…
Вона спала поруч зі мною.
— Гей…
— Ммм…
— Прокидайся.
Аді знадобилося лише кілька секунд, аби повністю отямитися.
Побачивши, якою розгубленою вона була, я з усіх сил спробував усміхнутися.
— Доброго ранку.
— Фрею! Ти нарешті прокинувся!
Несподівано моя сестра запанікувала на повну.
Хоча якщо чесно, я цього очікував.
Вона почала гарячково мене оглядати, наче дивилася на привида.
Її реакція була… трохи перебільшеною.
— Як довго я був без свідомості?
Чомусь, мені дуже хотілося знати відповідь.
Побачивши, як важко Аді дається відповідь, я зрозумів — цього разу я був на самій межі.
Вона опустила голову, міцно стискаючи обидві мої руки.
— Я думала, ти ніколи не прокинешся… Я не знала, що робити…
— …
— Я думала, що в мене вистачить сил урятувати тебе… але я лише змусила тебе страждати ще більше. Пробач… мені дуже шкода, Фрею…
— Адо…
Бачачи, яка вона нестійка, я стис її руку ще міцніше.
— Я живий. І я б не вижив без тебе там. Я не хочу зараз чути від тебе такі слова.
— Ммм…
— Скажи мені… як довго я був непритомний?
Ада кілька секунд мовчала, перш ніж відповісти.
— Місяць.
— Га?!
Я був без свідомості цілий місяць?!
— Мені не почулося?
Вона зовсім не виглядала так, ніби жартує.
Якщо це правда…
— Чорт забирай!
Я миттю зіскочив з ліжка.
— Це означає, що залишився лише один місяць!
Я відчував, як у мені закипає кров.
— До Вікторіади!
…
…
…
A.Н:
Так завершується довга Арка Мунлайт. І з цього моменту ми офіційно вступаємо у фінальну арку Першого тому — Вікторіад.
Розділ 144: Завершення Катастрофи (2)
Том 1
