— Очима Фрея Старлайта —
...
...
...
Я відчув, як у животі защеміло від хвилювання, коли мене поглинуло сліпуче світло.
Зображення перед очима безупинно змінювалися, аж поки поступово не стали чіткими.
З наступним кроком я вже вийшов із порталу. Раптова сильна мігрень пройняла голову, ніби мене викинуло з авто, що мчить 200 км/год.
Я впав на коліна, намагаючись оговтатись.
Коли нарешті зміг як слід озирнутися, то побачив себе посеред велетенського лісу. Височенні дерева здіймалися так високо, що повністю ховали небо.
Густі ліани, мов сплетені змії, в’юнились по землі, створюючи древню й моторошну атмосферу.
— Отже, це й є Землі Кошмарів...
Я зібрався з силами й підстрибнув, видираючись на одне з дерев. Вмостившись на товстій гілці велетенського стовбура, і дістав ноутбук із просторового персня.
Блукати безцільно Землями Кошмарів зараз було б найбільшою дурістю, яку я міг учинити.
Моя мета — дістатися секти Чун Ма, де зберігалася техніка «Десяти тисяч тіньових кроків».
Секта розташувалася на вершині чорної гори, що різко вирізнялася серед навколишніх хребтів, тож упізнати її було б неважко. Справжня ж проблема полягала в місці її знаходження. Територія, де я перебував, була неосяжною — у кращому випадку я натраплю на неї швидко, у гіршому ж — вона могла лежати за сотні кілометрів…
На щастя, у мене був власний «чит».
Я відкрив ноутбук і відразу увійшов у функцію «Порада Автора».
— Що обрати? Випадкову чи Пряму пораду?..
Випадкова порада (10 балів досягнень):
Надає туманні й загадкові підказки, які однак ведуть до найбезпечнішого шляху. Розшифрувати їх дуже складно.
Пряма порада (30 очок досягнень):
Прості та зрозумілі інструкції, ясні навіть дитині. Але хоч вони й ведуть прямо до мети, на цьому шляху завжди трапляється серйозна перешкода, тож обережніше! Ха-ха-ха!
— Може обрати випадкову?
Було дешевше, і хоч казали про «безпечніший» шлях, я сумнівався, що в Землях Кошмарів взагалі є щось безпечне.
— Ладно, хай буде.
Я обрав випадкову пораду — і воно одразу засвітилася.
«Випадкова порада! Придивляйся й намагайся зрозуміти — це може стати ключем до твого виживання!»
«Ніхто не знає, де початок — у ночі чи у дні?.. У сяйві, що перевершує всі кольори й часи… Коли знайдеш світанок, іди на північ, тоді на схід, потім на південь, тоді на захід. Повторюй, і коли відчуєш, що досягнув вершини, — знайдеш шлях.»
Я втупився в екран із порожнім виразом обличчя.
— Серйозно?.. Як я взагалі повинен це зрозуміти? Звідки система взяла цю нісенітницю? Б’юсь об заклад, що це нічого не означає і система просто знущається.
Я одразу відкинув випадкову пораду, зрозумівши, що нічого не зрозумію. У такому місці я не мав розкоші експериментувати.
Залишався лише один варіант — скористатися прямою порадою.
Пряма порада (30 очок досягнень).
Мої поточні очки: 610.
— Яка трата очок…
Не залишалося жодного іншого варіанту, тож я активував пряму пораду. Вона засвітилася так само, як і випадкова.
«Пряма порада: Іди на схід.»
Просто й зрозуміло. Жодних загадок, жодної поезії, без дурні.
Цій пораді, я міг слідувати. Хоча я все одно відчув легке занепокоєння через «перешкоду», яка неодмінно чекатиме мене.
Сховавши ноутбук назад у перстень, я дістав одну з гармат, які приготувала Ада.
Це мала бути моя основна зброя в подорожі — Walther P99 із глушником. Найменше чого я хотів, наробити галасу в Землях Кошмарів і привернути увагу численних істот, що тут чатували.
Я стрибнув із гілки, на якій сидів, перевірив місце розташування порталу — він зник кілька миттєвостей тому — і спробував синхронізувати його з ключем у руці. Він відреагував миттєво.
— Ідеально. Тепер не доведеться хвилюватися, як повернутися.
Я глибоко вдихнув, зібравшись із думками.
— Добре… Тепер у яку сторону знову схід?
Визначивши напрямок, я вирушив у подорож крізь Землі Кошмарів.
...
«Фантомні Кроки.»
Активувавши навичку, я рушив уперед — мої кроки стали абсолютно безшумними.
Краєвид довкола змінювався, та я й далі перебував у гущавині лісу. Куди не глянь — лише дерева й ліани, що вкривали землю.
Пробігши близько півгодини, я вперше зіткнувся з чимось тривожним — настільки, що довелося сповільнити рух і бути обережнішим.
У повітрі висів важкий запах крові, попереджаючи про небезпеку попереду.
Я не звик до цього смороду, але він був таким густим, що майже душив.
Рухаючись обачно й не видаючи жодного звуку завдяки «Фантомним Крокам», я нарешті побачив джерело смороду.
Попереду розкинулося відкрите узлісся без дерев. За кілька сотень метрів, звідти на землі лежала велетенська істота, напівз’їдена.
Звідси я бачив кілька фігур заввишки з людину, що схилилися над її тілом. Та відстань була занадто великою, аби розгледіти їхні риси — здалеку вони скидалися на мурах.
«Око Яструба.»
Активувавши другу навичку, я наблизив зображення — й мало не відсахнувся від огиди.
Це були потворні створіння з величезними головами й масивними тілами, вкритими щупальцями й жахливими кігтями. Десятки цих виродків шматували труп впалої потвори.
Сама ж жертва скидалася на химерну суміш орла й ворона— мабуть, одного з домінантних звірів цих земель, поки щось не вбило його.
А тепер ці виродки бенкетували на його тілі.
Я тихо змінив курс, прослизнувши поміж дерев. У мене не було ані сили, ані відваги зв’язуватися з цими створіннями.
Їхні кігті самі по собі здавалися здатними розітнути мене навпіл одним ударом.
Я зробив широкий обхід, аби уникнути зустрічі, і це вдалося — принаймні певний час мені ніщо не заважало.
Я продовжував бігти, покладаючись лише на «Фантомні Кроки», аби лишатися безшумним.
Та саме тоді, коли здавалося, що все йде добре, трапилося несподіване.
Зробивши крок уперед, я відчув щось дивне. То вже не був твердий ґрунт, до якого я звик — щось інше.
Покладаючись на інстинкти, я рвучко відскочив убік.
Там, де я стояв мить тому, в землю врізався гігантський кіготь.
Хоч би я вагався лише секунду — і він би мене проштрикнув.
З-під трави виповзла істота, схожа на тих, що я бачив раніше. Тепер я чітко бачив її риси. Голова, мов у гігантського краба, з трьома придатками з кожного боку.
Вона мала чотири велетенські клешні, проте дві з них були поламані, і створіння явно було поранене.
«Не змогло приєднатися до зграї через поранення — й натомість влаштувало тут засідку?»
Різкий вереск розітнув повітря, і потвора, сповнена голоду й відчаю, кинулася на мене.
Не вагаючись, я вихопив пістолет і, використавши «Око Яструба», вистрілив тричі менш ніж за секунду.
Усі кулі влучили, та виродка це не спинило. Він рвався вперед, одержимий бажанням убити мене будь-що.
Не дбаючи про захист, він метався з шаленою люттю, наносячи нестримні удари клешнями.
Завдяки «Окові Яструба» я передбачав його атаки й ухилявся, але різниця була мінімальною.
Я котився по землі, створюючи дистанцію, водночас стріляючи навмання — мої постріли вже не були такими точними через рух.
Він не зупинявся, шаленів ще дужче. Його клешні розтинали повітря одна за одною, і кожне ухиляння ставало дедалі важчим.
Створіння, що кидається без жодної думки про самозбереження… Що, чорт забирай, воно таке?!
Я мусив покінчити з ним якнайшвидше. Я не знав його слабких місць, але якщо воно подібне до решти живих істот, то найуразливіша точка — голова.
Щоб гарантовано влучити, довелося ризикнути й підійти ближче.
Користуючись тим, що воно могло застосовувати лише дві з чотирьох клешень, я проскочив крізь його атаки й вистрілив просто між очі.
Спрацювало — потвора відкотилася назад, похитнувшись від удару.
На мить я подумав, що переміг.
Але ця наївна думка розлетілася вщент у ту ж секунду.
Збагнувши, що опинилося в скруті, створіння шалено розлютилося, почало метатися навсібіч.
І я був занадто близько.
«Око Яструба» дозволяло бачити траєкторії ударів, але ухиляння стало безглуздим — воно було надто швидке, надто непередбачуване.
Я спробував відступити… ухилився від першого удару, потім від другого.
Я змусив тіло працювати понад межі, рвучи його на швидкість, якої ще ніколи не досягав.
Але для виживання мало самих навичок — потрібна була й удача.
А моя щойно зрадила мене.
Єдина хибна мить.
Біль вибухнув у мені, коли щось роздерло ліве плече. Я опустив погляд і майже не усвідомив — крізь мене наскрізь пройшла гігантська клешня, її кінчик стирчав із мого хребта.
Пекельний вогонь вирвався з рани — такого болю я не відчував ніколи.
Гаряча кров вільно лилася, заливаючи одяг. І в ту мить щось усередині мене зламалося.
Я втратив контроль.
Я відкрив шалений вогонь, нашпиговуючи тіло потвори безліччю дір, вирізаючи в ньому кратер за кратером.
— Боляче! Боляче, боляче, суко ти така!!!
Мої крики змішалися з виттям створіння — моторошна симфонія болю та люті.
Монстр давно вже здох, його тіло валилося додолу під моїми кулями, але я був надто поглинутий стражданням, аби це помітити. Я продовжував натискати на спусковий гачок, наче божевільний.
Лише коли настала тиша, я збагнув — борюся вже сам із собою.
Задихаючись, я опустив зброю й потягнувся до клешні, що стирчала з мого плеча.
Та щойно спробував висмикнути її, нова хвиля пекельного болю пройшла крізь усе тіло, ніби мене шматували зсередини.
З горла вирвався крик, а за ним — усі наймерзенніші прокльони, які тільки знав.
Для того, хто все життя провів у мирному світі, це було чисте пекло.
Коли нарешті вдалося вирвати клешню, масштаб поранення став по-справжньому жахливим. З рани лилася кров у страшних об’ємах.
Я намацав лікувальне зілля й випив його залпом.
Потім, якось перебинтувавши плече, знесилено впав спиною до стовбура найближчого дерева.
Зілля подіяло швидко — тіло вже почало затягувати рану. Але жодне відновлення не могло втамувати біль.
Коли свідомість прояснилася, мене вразила тривожна думка.
Я ще не був у безпеці.
— Треба рухатись.
Стиснувши зуби, я змусив своє побите тіло рухатися вперед, хиткаючися на кожному кроці.
Поміж моїми криками та смертельними вересками тієї істоти, галас, який ми здійняли, неминуче привертав ще більше жахіть.
Я намагався вирватися з цього місця, але доля вирішила ще погратися зі мною.
Із темряви між дерев почали виповзати інші — такі самі гігантські краби. Вони змикали коло спереду й з тилу.
На відміну від того, якого я ледве здолав… ці були неушкоджені.
— Мені пизда…