— Очима Фрея Старлайта —
Мій зір затуманився, тіло почало здаватися — тягар досягнутого ліміту тиснув на мене з нещадною вагою.
Я був за крок від примусового викидання з Кривавої Форми. А коли це станеться, одразу ж обрушиться відкат. Якщо це трапиться… я більше не зможу битися.
— Він іде по мене…
Навіть поранивши його й відрубавши одну руку, Фрост усе ще міг воювати — особливо тепер, коли він повернув Ремшард.
І що тепер?
Кров не зупинялася.
Вона просочувалася навіть з кутиків моїх очей.
Я стояв на колінах, виснажений, повністю у його владі.
Погляд Фроста був холоднішим, ніж будь-коли, коли він навис наді мною, очевидно зважуючи, яким саме способом мене прикінчити.
Я відчував його ненависть навіть звідси — гостру, оголену, відверту.
— Непогано… Ти довів, що ти не просто щур, який нишпорить між нитками долі.
Він підняв спис просто перед моїм обличчям.
— Ні… ти огидний демон, що ховає безліч секретів у рукаві.
— Фрей Старлайт… твої дії, твоя сила, саме твоє існування — я ненавиджу в тобі все.
— Я не можу дозволити такому, як ти, жити. Не після того, як побачив, на що ти здатен.
Огида спотворила його риси, коли його аура спалахнула, готуючись покласти цьому край.
А я просто дивився на нього — без жодної емоції, обличчя залите кров’ю.
— Твоє існування було прокляттям для моєї родини від самого початку. І тут — усе закінчиться.
Ремшард блиснув.
Я був вражений.
Він збирався прикінчити мене одним ударом.
Кутики моїх губ смикнулися в усмішці. Хто б міг подумати, що пихатий Фрост не стане мене катувати?
Швидка страта…
Це звучало милосердно.
Крижано-блакитне світло його списа залило моє обличчя, освітлюючи незмінну усмішку.
— Гей… чому чорт забирай, ти все ще посміхаєшся?
Схоже, моя реакція роздратувала дорогенького Фроста.
— Нічого… просто…
Його очі розширилися, коли по моєму тілу почали розповзатися тріщини.
Під блідою шкірою пульсувало пекуче фіолетове світло — дике, некероване, збурюючи ауру всередині мене до шаленства.
Фрост зрозумів, що я збираюся щось утнути.
Без вагань він кинувся вперед на повній швидкості—
—але його спис зупинився просто перед моїм обличчям.
Сила, що вирвалася зсередини мене, зупинила його.
Повільно я підняв меч — тепер перетятий тими самими фіолетовими лініями — і навів його на Фроста.
З тією ж незворушною усмішкою, я промовив:
— Підпал.
---
Дуже давно, ще до того, як я переродився в цьому проклятому світі, я іноді читав історії про персонажів з абсурдними здібностями.
Якось я натрапив на історію про людину, що імітувала ядерні бомби… і якимось чином перетворилася на одну з них.
Лише цього було достатньо, щоб народилася ідея мого четвертого й останнього вміння…
Останнього козиря, який я планував використати проти Сноу на Вікторіаді.
Воно коштувало мені всього…
Усіх очок досягнень, які я зібрав. Тисячі.
Безліч жертв.
Але тепер, остаточний результат мав бути перевірений на практиці.
Від самого початку в мені був резерв аури рівня SSS.
Але мій низький рівень не дозволяв вивільнити навіть значну її частину.
Та що, якби я мав уміння…
Уміння, яке дозволяло б випустити колосальну кількість цієї аури одним-єдиним вирішальним ударом?
Інший тип бомби — такої, що знищує все.
Але сама ідея була нереалістичною. Адже це означало б…
Я буквально підірвав би самого себе.
Моє тіло було надто крихким, щоб витримати таке.
У кращому разі подібна атака знищила б мене ще до того, як зашкодила б ворогу.
Але що, якби підривав не я?
Що, якби носієм став хтось інший — хтось сильніший, хтось незламний?
І цим «чимось» міг бути лише Чорний Жах… Балеріон.
Можливо, тільки він був здатен витримати таку всепоглинаючу силу.
Один-єдиний удар…
Удар, що ніс вибухову міць колосальної аури рівня SSS.
Удар, після якого я більше не зможу битися.
Ось і все.
— Підпал.
Обличчя Фроста посерйознішало в ту ж мить, коли він це відчув.
Використавши останні миті Кривавої Форми, я вивільнив атаку, що перевершувала ранг S+, можливо, навіть заходила за його межі.
З леза Балеріона вирвався гігантський промінь темної аури — нищівний удар, що знищував усе на своєму шляху.
Я не мав наміру вбивати Фроста. Він був моїм козирем, ключем до зняття прокляття, накладеного на мене.
Але вибору не було. Тут і зараз — я мусив його прикінчити.
— Згинь, пихатий лорд.
Навіть з могутнім списом Ремшард його шанси вижити під цим ударом дорівнювали нулю.
Усе було скінчено — або так мені здавалося.
Повільно, всередині темряви, почав формуватися лід.
Лід нестерпного холоду… ця сила…
Мої очі розширилися, коли я відчув щось неправильне.
Ця сила…
— Це був не Фрост.
Мою фінальну атаку якимось чином відбили — відштовхнули льодом настільки всепоглинаючим, що власна сила Фроста здавалася поряд з ним дитячою забавкою.
Я не мав жодного уявлення, коли саме він це зробив…
Але тепер крижана рука лежала на лезі Балеріона.
З темряви він вийшов — ставши між мною та Фростом.
Лезо Балеріона поступово замерзало під впливом сили цього чоловіка, а його холодний, пронизливий погляд уп’явся в мене.
— Чорт забирай…
Я вилаявся крізь зуби, усвідомивши, що щойно втратив свою останню зброю.
— Який жах…
Чоловік заговорив владним тоном, його присутність тиснула, коли він дивився на мене зверху вниз.
Це був ніхто інший, як Бейлор — нинішній лорд родини Мунлайт.
Одним простим рухом він відвів убік лезо Балеріона і штовхнув мене назад, залишивши мене приймати на себе відкат власної сили, захлинаючись у власній крові.
Мій розум був у повному хаосі.
Чому тут Бейлор?
Він спостерігав від самого початку?
Безперервна втрата крові, нестерпний відкат від одночасного використання всіх здібностей — я ледь міг думати, не те що рухатися.
Але навіть якби міг…
Що я взагалі міг зробити проти цього монстра?
Поки бій вирував, я чув, як угорі вибухає хаос.
Родина Мунлайт мала зараз бути в стані повного сум’яття.
То чому…
Чому в біса, саме зараз тут цей покидьок?!
— Ти виглядаєш здивованим, Фрей Старлайт.
Бейлор і далі дивився на мене тим самим всепридушливим поглядом.
— Якщо чесно… це я здивований.
Позаду нього Фрост дивився на спину батька з плутаниною емоцій на обличчі.
— Батьку… Я—
Фрост спробував щось сказати, але Бейлор не звернув на нього жодної уваги. Його фокус залишався лише на мені.
— Я здивований. У твоєму віці, з таким рівнем сили… ти випустив атаку, яка могла дістати навіть мене — з усіх можливих.
Він підняв долоню, показуючи тонку смужку крові.
Це була лише невелика рана, але мій фінальний удар таки зумів поранити Пробудженого рангу SS.
І це лише погіршувало моє становище.
Бейлор простягнув руку в мій бік, а його губи скривилися у вовчій усмішці — усмішці справжнього хижака.
— Яблуко від яблуні недалеко падає, чи не так?
Він говорив про Авраама Старлайта?
— Ти був чудовим інструментом, Фрей Старлайт. До цього моменту ти дуже мені допоміг… але ти вже не той наївний хлопчик, яким був раніше.
— Ти став звіром, якого неможливо приборкати. А отже, мій любий Фрею…
Бейлор на мить заплющив очі, згадуючи, як грався з дитиною, що стояла перед ним.
Як він маніпулював мною, змушуючи виконувати ролі у власних схемах.
Як змусив мене намагатися зґвалтувати Серіс Мунлайт.
Як через мене отримав важіль тиску на родину Старлайт.
Як я був ідеальним знаряддям.
Але тепер із цим було покінчено.
Повільно, Бейлор розплющив очі.
— Здохни, пихатий лорд.
Одне слово.
Воно знову і знову відлунювало в моїх вухах.
— Прокляття активовано.
Біль прострелив груди, серце шалено загупало, розганяючи по тілу нестерпну хвилю холоду.
Схопившись за груди, я впав, а мій крик розірвав поле бою — сирий, захлинутий кров’ю.
Біль був нестерпний. Муки, яких я не зазнавав ніколи раніше. Серце билося скажено, ніби крижане лезо різало його зсередини.
Холодні, уривчасті вдихи виривалися з моїх уст — один за одним, неконтрольовані.
Що робити?
Що, чорт, мені робити?!
Що мені бляха тепер робити?!
Увесь мій план тримався на тому, щоб захопити Фроста, його матір або Серіс — використати їх як важіль, аби зламати це прокляття.
Але він усе розгадав.
Він зруйнував усе.
Пекучий біль, що роз’їдав мене зсередини, був доказом — я близько.
Близько до смерті.
— Бейлоре!
Сліпучий промінь світла врізався в землю, струснувши саме повітря.
Кармен прибула.
Осяяна пекучим сяйвом зорі, вона палала нестримною люттю. Вона прийшла сюди одразу після перемоги над Елеонорою Мунлайт — сліди того бою ще були на ній.
— Кармен… Отже, ти прорвалася.
Обличчя Бейлора залишалося моторошно спокійним, навіть коли лють Кармен вибухала перед ним.
— Забери свої брудні руки від нього!
Без жодних вагань вона вивільнила шквал гігантських кулаків, викуваних зі зоряної сили, — кожен із них ніс нищівний удар у бік Бейлора.
Кармен не стримувалася.
— Ви, люди… ніколи не перестаєте мене дивувати.
Бейлор підняв іншу руку назустріч її атаці.
У ту ж мить колосальні кулаки застигли в повітрі, скувані непереборною силою.
Задушливий тиск всієї могутності Бейлора вирвалася назовні, затопивши поле бою нищівною перевагою.
— Альфа-Першопочаток.
Єдиним рухом нескінченна хвиля льоду ринула вперед, поглинаючи Кармен цілком.
Вісім зірок, що палали в її грудях, люто заревіли, намагаючись випалити навколишній мороз.
Та навіть із рангом SS і її переважаючою технікою Зоряного Пилу вона не змогла вирватися.
Скута.
Поглинута нерухомою масою льоду.
— Чорт забирай… Фрею!!!
Її заморожена рука потягнулася до мене.
Але я міг лише дивитися.
Агонія в грудях перейшла межу болю — це було щось набагато гірше.
Я продовжував кричати, і з кожним уривчастим видихом з моїх уст виривалося все більше білого туману.
Моя шкіра блідла з кожною секундою — доки не набула хворобливого синюватого відтінку.
Моя кров замерзла.
Світло в очах тьмяніло, мерехтіло.
Моє довге чорне волосся — повільно, невблаганно — почало біліти.
Усе… закінчувалося.
Зрештою, я зазнав поразки. Я програв.
Бейлор Мунлайт.
Людина, що стояла за всім.
Той, хто мучив Фрея більше за будь-кого іншого.
Він повністю, беззаперечно переміг мене.
— Я… програв.
Коли останні рештки моєї сили згасли, волосся стало повністю білим.
Моє тіло — бліде, безживне — перетворилося лише на заморожений труп.
Бейлор дивився до самого кінця.
Він стояв там, спостерігаючи мою повільну, болісну загибель — смакуючи кожну мить моїх страждань.
Упевнений, що все скінчено.
І тоді—
Пронизливий крик розірвав тишу.
Два крики.
Голова Бейлора різко повернулася.
Фрост.
Його син корчився в агонії, судомився, чорні вени проступали під шкірою, коли він кашляв кров’ю, а тіло тремтіло.
— Що за…?!
Шок промайнув на обличчі Бейлора.
Він негайно рушив, опускаючись на коліно поруч із Фростом.
— Батьку… Б-Батьку?! Що зі мною відбувається?!
Кров безупинно сочилася з пор Фроста.
І він був не один.
Неподалік Серіс Мунлайт зазнавала тієї ж долі.
Її крики перепліталися з криками Фроста, луною розносячись полем бою.
— Що це таке?! Що чорт забирай відбувається?!
Уперше — Бейлор Мунлайт, людина, що бачила незліченні жахи за своє життя, — завмер у нерішучості.
Він не розумів.
А потім—
Його вираз змінився.
Очі звузилися.
— Це… це Прокляття «Іліади».
Прокляття родини Старлайт.
— Але від кого…?
Щойно слова зірвалися з його вуст, у далечині пролунали повільні, чіткі кроки.
На поле бою увійшла ще одна постать.
Бейлор обернувся.
І навіть я — ледве чіпляючись за життя, з вислизаючою свідомістю — перевів погляд на неї.
Вона була смертельно бліда. Виснажена. Але безпомилково — це була вона.
— Ада Старлайт.
Бейлор пробурмотів її ім’я, коли вона зупинилася перед ним.
— Покінчімо з цим фарсом, лорде Мунлайт.
Ада підняла обидві руки.
Над кожною з них, з’явився багряний сигіл.
Кожен — навантажений вагою прокляття.
Її холодний, незворушний голос прокотився полем бою:
— Саме тут ти й твоя огидна родина зустрінете свій кінець.
Розділ 133: Прокляття «Іліади»
Том 1
