— Кажуть… біда ніколи не приходять поодинці.
…
…
…
Усередині маєтку Мунлайтів…
Паніка ширилася серед членів знатної родини: вони поспіхом мчали величними залами, з тривогою на обличчях.
— Що чорт забирай відбувається?!
— Без поняття! Хтось влаштовує хаос по всьому маєтку!
— Кляття…
Коли вони наближалися до епіцентру заворушень, коридорами поповзли приглушені перешіптування.
— Спочатку ті підземні поштовхи… а тепер ще й це? Тут явно щось не так.
— Ну… я чув, що сьогодні вони мали це зробити. Ну, знаєш… того малого зі Старлайтів.
Один із них одразу насупив брови, почувши ці слова.
— Ти хочеш сказати… що весь цей хаос через того щеня?
Зрештою, він був не більше ніж C-рангом.
— Зачекайте.
Раптом на них обвалилася гнітюча сила, змусивши всіх завмерти на місці.
Їхні обличчя миттєво зблідли, страх промайнув у поглядах, коли вони впізнали постать перед собою. В унісон вони схилили голови.
— Лорде Хайзенберґ… Ми не очікували побачити вас тут.
Колос, що стояв перед ними, був не ким іншим, як Ґленном Мунлайтом, відомим як Хайзенберґ—
Третім за силою в родині.
Тим самим чоловіком, який не так давно ледь не вбив Фрея.
Хайзенберґ проігнорував їхні вітання і відразу перейшов до суті.
— Де мій син?
Один із чоловіків вийшов уперед — молодик із небесно-блакитним волоссям і окулярами. Гострі риси обличчя, доволі привабливий, а сила — цілком пристойна для B+ рангу.
— А, ви про лорда Зефіра Мунлайта? Якщо не помиляюся, його разом з іншими відправили виманити Фрея Старлайта. Він мав успішно завершити завдання й уже повернутися.
Щойно він договорив, неподалік прогримів ще один вибух.
— Знову?..
Окулярник скривився, але швидко взяв себе в руки перед Хайзенберґом.
— Мої вибачення. Схоже, хтось здіймає безлад усередині маєтку. Ми негайно цим займемося і—
— Не потрібно.
Голос Хайзенберґа розрізав повітря, мов лезо. Його погляд був спрямований у бік джерела заворушень, наче він бачив крізь стіни.
— Той хто здіймає цей галас, — не чужинець. Усього лише пташеня рівня C.
Не сказавши більше ані слова, Хайзенберґ розвернувся і рушив геть.
— Я сам з ним розберуся. Тепер, коли я підтвердив стан мого сина…
Спершу він ішов повільно, розміреним кроком — а вже за мить зник.
Його ціль була очевидною — джерело всього цього хаосу.
Данзо.
Третя особа, що втрутилася у справи Фрея.
Поки внизу вирувала битва, Данзо влаштовував руйнування нагорі.
І тепер на нього мчала невблаганна сила.
Хайзенберґ прийшов за своїм сином, з яким уже певний час не було зв’язку.
Його щойно запевнили, що Зефір у безпеці — і все ж десь глибоко в грудях ворушилося тривожне передчуття.
Наче клинок притискався до серця.
Щоб заглушити це відчуття, він зосередився на проблемі, що була перед ним.
Та правда була іншою…
Загін справді відправили, щоб виманити Фрея.
І все ж—Фрей зустрів лише одну людину.
Жінку.
Жінку, яку можна було описати лише одним словом — демон.
З огляду на те, хто став у них на шляху, неважко було здогадатися, що сталося з тим загоном.
З кожним кроком до місця, де перебував Данзо, присутність Хайзенберґа ставала дедалі важчою.
Але просто перед тим, як він дістався туди—
В одному з просторих коридорів маєтку—
Він раптово зупинився.
Його обличчя перекосилося.
Очі розширилися, кулаки стиснулися до хрускоту.
Перед ним—
Лежали мертві десятки його родичів.
А серед них—
Відтятий череп його сина, виставлений так, ніби це була химерна інсталяція божевільного митця.
Видовище настільки жахливе, що навіть у найстрашніших кошмарах він не міг уявити нічого подібного.
Під товстою шкірою здулися вени, і з його тіла вирвалося сире, нестримне єство—
Нищівна аура хлинула назовні, стрясаючи весь маєток до самих основ.
Усі всередині завмерли, скувані миттєвим паралічем.
І серед них — дехто впізнав цю чудовиську присутність.
— Гравітаційний тиск… лорд Хайзенберґ?!
Навіть у родині Мунлайтів небагато хто бачив Хайзенберґа на власні очі. Переважно він діяв з тіні.
Але гравітаційний тиск такої величини…
На таке був здатен лише хтось його рівня — SS- ранговий колос — хто міг створити таку приголомшливу силу.
Лють вирувала під його шкірою, коли його чуття розширилися, охоплюючи весь маєток за одну мить.
Він бачив їх усіх.
Тисячі присутностей, кожну деталь, кожен рух…
Усіх — окрім однієї.
Далеко звідси…
Дівчина рухалася безшумно, ковзаючи крізь хаос непоміченою.
Та як би глибоко він не проникав своїми відчуттями—
Він не міг визначити її рівень.
Не міг простежити її походження.
Цього було достатньо.
Достатньо, щоб Хайзенберґ дійшов висновку.
Це була вона.
Саме вона це зробила.
Без жодних вагань він рвонув уперед, проламуючи все на своєму шляху — стіни, коридори, фундаменти — перетворюючи їх на уламки, стрімко скорочуючи відстань.
Маєток Мунлайтів, Парадізо, був неприступною фортецею, чий фундамент було вирізьблено з вічного льоду Першого Лорда — Семіраміс Мунлайт.
Ззовні він був майже незнищенним—
але зсередини його структурна цілісність була значно крихкішою.
Для такого чудовиська, як Хайзенберґ, пробитися крізь нього було справою миті.
І ось вона.
Дивна дівчина, що неквапно прогулювалася, наче насолоджуючись руйнуванням навколо.
На вигляд — років сімнадцять: біле волосся, блакитні очі, ледь помітний рум’янець на щоках.
Звичайна дівчина з родини Мунлайтів.
Але тоді—
Вона злегка нахилила голову, ніби щось відчула.
— Хм?~
Перш ніж вона встигла зреагувати—
Кулак, що ніс у собі всю, без жодних обмежень міць Хайзенберґа, врізався в неї.
Удар відкинув її назад, вгативши в стіну й вирізавши в ній величезний кратер.
Він не зупинився.
Хайзенберґ кинувся знову.
Йому було байдуже, чи помилявся він—
Його інстинкти ніколи не підводили.
А зараз його кров кипіла від люті.
Кулак за кулаком сипалися вниз—
Десятки, ні, сотні нищівних ударів.
Він проривався крізь стіни маєтку, кожним ударом знищуючи ще один шар каменю, вдавлюючи її в руїни під шаленим тиском свого безперервного нападу.
Одностороння різанина.
Спостерігачі завмерли в повному приголомшенні.
Чому Верховний генерал Хайзенберґ так безжально трощить, здавалося б, крихку дівчину?
Але вони не знали правди.
Коли руйнування нарешті вщухли, Хайзенберґ видихнув, випустивши з ніздрів густу хмару гарячої пари.
Він стояв серед уламків, його гострий погляд був прикутий до місця, де він поховав дівчину під завалами.
Без емоцій.
Без полегшення.
Лише холодна, розрахункова тиша.
Одностороння різанина?
Дурниці.
Він знав.
Наближалася катастрофа.
Бо з самого першого удару—
Крізь кожен поштовх землетрусу—
Не пролилося ані краплі крові.
— О, любий… ох, любий~
Його пальці стиснулися в кулак.
Вона була жива.
Дівчина вийшла з-під уламків—
Але щось було не так.
Верхню половину її обличчя було повністю зірвано, одяг розірваний на шмаття—
І все ж…
Під здертою шкірою відкрилася її справжня форма.
Мертвотно-бліда плоть.
Єдине багряне око блиснуло з-під зруйнованої маски, вп’явшись у Хайзенберґа—
Холодний озноб пробіг спиною велета.
— Що таке?~
Її голос був солодким, дражливим — мов у хижака, що грається зі своєю здобиччю.
— Моя присутність… якось тобі заважає?
Тихенький сміх.
Вона рушила вперед, легко ступаючи, зовсім не переймаючись.
— Або може… ти просто злишся?~
Її сміх наростав, викривлена мелодія насолоди.
— Або ж… ти просто мене кохаєш? ♥
Хайзенберґ відповів миттєво.
Розставивши ноги, він грюкнув кулаками один об один, його погляд палав убивчим наміром.
— Здохни.
За його наказом вирвався сконцентрований вибух гравітаційної сили, що знищував усе на своєму шляху.
Прозора хвиля енергії прокотилася вперед, перетворюючи камінь на пил.
У відповідь навколо дівчини спалахнула зловісна чорна аура, сформувавши щит проти катаклізмічного удару.
Удар розніс увесь коридор—
І все ж, вона залишилася.
Неушкоджена.
Побачивши це…
Найгірші страхи Хайзенберґа почали набирати чітких обрисів.
— На біса ти тут, Мадам А?!
Рев Хайзенберґа стряс руїни, зуби скреготіли від люті.
Його супротивниця—
Одна з Чотирьох Лордів Ультрасів.
Найвища влада їхнього вічного ворога.