— Очима Фрея Старлайта —
---
— Фрей, ти в порядку?
Я побачив руку, що тягнулася до мого плеча, але вона різко відсмикнулася, щойно наші очі зустрілися.
— Я в порядку, Адо… Мені просто треба трохи побути наодинці.
— Гаразд, я підготую те, про що ми домовлялися… Незабаром повернуся.
Я лише кивнув, не вважаючи за потрібне щось відповідати.
Наразі я сидів на дивані, який дивним чином стояв посеред величезного залу.
Мене попросили почекати тут деякий час, і саме цим я й займався.
Я відчував десятки поглядів, спрямованих на мене здалеку, тож не наважувався робити щось необачне.
На щастя, чекати довелося недовго.
По залі пролунав цокіт високих підборів — моя супровідниця повернулася.
— Піднімайся, Фрею. Давай швидше з цим закінчимо.
Я кивнув і встав, рушивши за Кармен.
— Усе вже підготовано. Усередині ти можеш вибрати два вміння, але жодне не вище за ранг D. Вибач, але краще ти не отримаєш.
— Мене це влаштовує.
Мене мало цікавив сам ранг — важливішим було, яке саме вміння обрати. Адже будь-яке можна було розвинути з часом.
— Чорт забирай, і чому саме мені довелося няньчитися?
Відтоді, як їй доручили супроводжувати мене, Кармен час від часу бурчала саме так.
— Вибач.
— Не вибачайся. Це був мій вибір, тож я не маю права скаржитися…
— У будь-якому разі, твої справи кепські, малюк Фрей.
— Знаю, — зітхнув я. Моє становище в родині було ще гіршим, ніж я уявляв. Якби я якимось дивом не схилив Кармен на свій бік, то вже давно був би мертвий.
— Повір, усе ще гірше, ніж ти думаєш. Щойно обереш уміння, один із старійшин негайно відправить тебе до Земель Кошмарів.
— У тебе не буде часу щось підготувати… Опинишся там сам-один. Хіба це не смішно? Ти ж мав стати лордом сьогодні…
— Так, жалюгідно, — я силоміць усміхнувся. Відчуття зневаги й постійної мішені було для мене новим.
Я йшов шляхом, який неминуче приведе мене до смерті… Навіть старий Фрей бодай дожив би до початку Арки Храму.
Не вірилося, що мої рішення гірші чим у старого Фрея.
Але це вже не мало значення… Мені потрібна була кожна можлива причина ненавидіти цей світ.
Лише ця ненависть і тримала мене на ногах.
Кармен провела рукою по волоссю, на її обличчі застигла порожнеча.
— Але, малюк Фрею, може, ти й заслужив це, як думаєш? Я не дуже знаю справи твоєї родини, але ти наробив стільки дурниць, що навіть я про них чула. Можливо, небеса вирішили покарати тебе.
Я посміхнувся її словам.
— Мене вже покарано…
Відтоді, як мене закинули в цей світ.
— Добре, ми прийшли.
Перед нами височіли масивні двері з гігантським оком посередині. Око було спрямоване на нас і сяяло червоним.
Ніби з нізвідки пролунав механічний голос:
— Особу підтверджено. Ласкаво просимо назад, міс Кармен.
«Міс?»
Я помітив задоволену усмішку Кармен… Цій старій жінці було вже за вісімдесят, але вона й досі тішилася, коли її називали юною леді.
У будь-якому разі, двері відчинилися, і я ступив уперед.
— Пам’ятай, Фрею — два вміння, і жодне не вище за ранг D. Я чекатиму тут.
— Зрозумів.
Я увійшов усередину, а за мною зачинилися двері.
Отже… почнемо.
— Фрей, ти в порядку?
Я опинився всередині чогось на кшталт бібліотеки. Мені дозволили доступ лише до першого й другого поверхів, де зберігалися найслабші вміння.
Йдучи спокійно, я розглядав численні полиці.
Уміння та техніки зберігалися або у вигляді книг, або сувоїв. Щоб оволодіти вмінням, достатньо було вивчити правильну формулу, тож обирати слід було зважено.
У мене вже були кілька задумів — кожне з умінь, яке я обирав, мало стати противагою здібностям головного героя.
Я блукав кілька годин, поступово звужуючи вибір.
І нарешті, після, здавалося, цілої вічності, я прийняв рішення.
На відміну від моїх очікувань, серед умінь рангу D траплялися досить непогані, тож вибір виявився нелегким.
Я глянув на два сувої у своїх руках:
[Фантомні Кроки] — Ранг D
Уміння, що підвищує швидкість користувача на 10% і робить його кроки безшумними — навіть під час бігу.
[Око Яструба] — Ранг D
Підвищує точність зору користувача та дозволяє бачити на великі відстані.
Чудово, цих має вистачити.
Я підійшов до дверей, і те саме око знову просканувало мене, цього разу перевіряючи сувої у моїх руках. Урешті-решт двері відчинилися, дозволяючи мені вийти.
Зовні я знайшов Кармен, що байдикувала на тому ж дивані, що й раніше. Чи вона нудьгувала?
Щойно вона відчула мою присутність, піднялася, і нудьга на її обличчі стала ще очевиднішою.
— Ну? Чого так довго? Що ти вибрав?
Вона вихопила сувої з моїх рук, швидко переглянула їх і відразу скривилася.
— «Фантомні Кроки»… Уміння, більше підходяще для вбивць, але марне у прямому бою. І «Око Яструба»… Уміння для снайперів.
— Фрею, нагадай-но, який у тебе клас?
Я відповів байдуже:
— Я мечник.
Її обличчя ще більше похмурішало.
— Чорт забирай. Якби ти сказав, що обирав навмання, я б повірила. Але ти стільки часу витратив, щоб вибрати вміння, які тобі навіть не підходять? Навіщо ти взагалі гаяв мій час?
Я знизав плечима.
— Вибачте, але саме ці мені потрібні.
— Гаразд, роби що хочеш.
Вона повернула мені сувої, і ми вирушили далі.
Вона могла вважати їх марними, та насправді… після тих змін, які я планував, ці уміння стануть природними контрзаходами проти однієї з головних здібностей героя.
Зрештою ми дійшли до окремої кімнати, і Кармен відступила убік.
— Давай закінчимо з цим швидко. Впусти свою силу в сувої, потім прочитай написане на них. Цього буде достатньо.
Я кивнув і зробив так, як вона сказала.
Фіолетова аура оточила мої руки, коли я передавав свою енергію у сувої.
Миттєво символи на них почали світитися. Я зачитав їх уголос і відчув, як щось ніби вигравіювалося в моєму тілі.
Я повторив процес із обома вміннями, аж поки написи не зникли повністю.
— Гаразд, закінчили.
Кармен вийшла, і я пішов за нею.
Тепер у мене було три вміння — хоча одне з них було абсолютно марним.
Час випробувати.
— «Око Яструба».
Я активував уміння, і миттєво мій правий зіниця змінився на вертикальну щілину.
Мій зір повністю змінився. Точність сприйняття навколо різко зросла, і я міг наближати далекі об’єкти.
Приголомшливо.
Це був перший раз, коли я по-справжньому випробував уміння…
— Ей, хлопче. Випробування залиш на потім.
Як і слід було очікувати від Кармен, вона відразу помітила, що я активував уміння.
— Зрозумів.
Я деактивував «Око Яструба» і знову рушив поруч із нею.
...
...
— Гаразд, ми прийшли.
Резиденція сім’ї нагадувала величезний лабіринт, тож перехід із місця на місце займав чимало часу.
Зараз ми стояли в невеликій кімнаті, наповненій надмірною кількістю аури. Я відчував її виразно — вона ніби колола мою шкіру.
Усередині стояв чоловік у масці, який, здавалося, чекав на нас уже деякий час.
Кармін кивнула йому, і він відповів тим самим.
— Дозволь представити. Це один зі старійшин сім’ї — його звати Халіфа.
— Не потрібно, Кармен. Далі я сам.
Його голос звучав хрипло з-під маски.
— Справді?
— Так, обіцяю. Жодних хитрощів.
— Побачимо.
Халіфа зробив кілька кроків у мій бік. Він був повністю закутий у чорне, що надавало йому ще більшої загадковості.
— Почнемо?
— Почнемо що? — запитав я розгублено.
— Моя здатність проста. Я використаю ауру цієї кімнати разом із власною силою, щоб відкрити портал. Він перенесе тебе туди, куди ти прагнеш.
— Але спершу мені потрібно знати, куди саме ти хочеш вирушити.
— Оу, ясно.
Я не знав точного місця, де зберігалася техніка Десять тисяч кроків у тіні, проте мав загальні координати регіону.
Після того як я поділився тим, що знав, Халіфа відразу взявся до роботи.
— Дуже добре. Я почну.
Енергія в кімнаті почала вирувати навколо нього, формуючи портал перед нашими очима.
— Зазвичай мені не довелося б використовувати ауру цього місця, але те, куди ти хочеш потрапити, надто далеко.
Всупереч своїй загрозливій зовнішності, старійшина виявився напрочуд балакучим.
Варто згадати, що він був пробудженим воїном S-класу.
Довго чекати не довелося — менш ніж за годину перед нами спалахнув срібний портал.
Халіфа відступив назад, його рука світилася тим самим сріблястим сяйвом.
— Простягни руку, Фрей.
Я вагався й глянув на Кармен, але побачивши, що вона не заперечує, зробив, як він сказав.
У ту ж мить аура перейшла до моєї правої руки.
Я різко відсмикнув її й подивився: срібна аура утворила геометричне коло з дивними символами.
— Не хвилюйся. Ця мітка завжди вкаже тобі шлях назад до порталу.
— Тепер ти — господар цієї брами. Це коло на твоїй руці є ключем і дороговказом.
— Зрозумів. Дякую вам.
Отже, це мій єдиний шлях назад…
Халіфа кивнув.
— Моя робота закінчена. Коли будеш готовий — ступи в портал. Тоді опинишся у Східних Землях Кошмарів.
Я глибоко вдихнув. Це воно… Ймовірно, я крокую назустріч власній смерті.
Сумніви підкралися в останню мить, але, на жаль—
Повернення вже не було.
— Фрей.
Знайомий жіночий голос покликав мене.
Я обернувся й побачив Аду.
— Ти запізнилася… Адо. Я якраз збирався йти.
Вона не відповіла. Просто підійшла й узяла мою ліву руку, надівши на палець перстень.
Я поглянув на срібний обруч.
— Це?
— Це Просторовий Перстень.
— Оу.
Отже, один із тих сховищ-артефактів із кишеньковим виміром усередині.
— Цей перстень — найкраще, що я змогла знайти. Усередині я приготувала достатньо їжі та води на цілий рік.
— Я також поклала багато одягу. Є різна зброя, включно з усіма рушницями, про які ти просив, і десятьма тисячами куль, насичених аурою.
— Я додала трохи броні та різноманітних тренувальних еліксирів: зілля відновлення здоров’я, лікувальні сироватки та багато іншого, і ще—
Я дивився на Аду, яка все перераховувала, і відчув тепло всередині — вона нагадувала мені мою матір.
Я тихо засміявся й обережно зупинив її.
— Досить, Адо. Ти зробила більш ніж достатньо… Дякую тобі.
Вона на мить замовкла, потім ледь похитала головою.
— Я просто виконала свою частину угоди.
— Так, знаю.
Я обернувся до срібного порталу, що чекав на мене.
Зняв рюкзак із плеча й поклав його всередину персня.
У тому рюкзаку був мій ноутбук — добре, що я завжди носив його із собою.
Зробивши кілька розтяжок, я глибоко вдихнув.
Я збирався ступити у Землі Кошмарів.
Кармен, обіпершись на стіну, спостерігала за мною.
— Фрей… Чесно кажучи, я не думаю, що ти виживеш. Але все ж — щасти. Вона тобі знадобиться.
— Я знаю… Дякую за все, міс Кармен.
Я зробив перший крок уперед—
Але чиясь тонка рука схопила мене за зап’ястя.
Це була Ада.
— Фрей… Хіба не можна інакше? Чи обов’язково тобі йти саме в Землі Кошмарів?
Я лагідно прибрав її руку.
— Так. Мушу.
— Але—
— Все гаразд… Адо, навіть якщо я помру, ніхто не буде перейматися. Це те, що я повинен зробити.
Важкими кроками я рушив до порталу.
Ада дивилася мені вслід із сумом в очах.
Дивлячись на тендітні плечі свого брата, вона відчула гіркоту в душі.
Вона простягнула руку до нього—
Але це було марно.
Його вже не було.
Фрей Старлайт ступив у Землі Кошмарів.
На самоті.