— Очима Фрея Старлайта —
За силу завжди доводиться платити.
У цьому світі ніщо не дається безкоштовно — навіть такому читеру, як я.
Немов реактивний двигун на межі запуску, я знову й знову видихав розпечене повітря, стоячи навколішки із розпростертими руками, поки в моєму тілі розгорталися трансформації.
Я відчував себе сильнішим, ніж будь-коли. Моє тіло вирувало сирою, первісною потугою.
Три безжальні дні… Сотні лікувальних зіль… Моє тіло ламалося сімнадцять разів і стільки ж разів відбудовувалося наново.
Лікувальні зілля більше не діяли на мене. Навіть якби й діяли — їхній ефект уже ніколи не був би колишнім.
Але натомість я отримав це.
Зміїне татуювання Балеріона розповзлося ще далі по шкірі, простягнувшись майже до самого плеча.
— Неймовірно… Ти справді це зробив.
Кармен важко було повірити в те, що вона бачила.
Прорватися до класу C менш ніж за пів місяця?
Навіть Сноу з його талантом рівня SSS не зміг би досягти такого за настільки короткий термін.
Це стало можливим лише завдяки унікальним здібностям, які я здобув у Секті Тіні.
І тепер, уперше, я мав реальний шанс битися — а не просто спостерігати збоку.
Сьогодні — останній день.
Що б не сталося, усе вирішиться сьогодні.
Час покінчити з цим.
…
…
…
Останній день у Замку Мунлайт.
Учні храму зібралися, щоб продемонструвати свій прогрес за минулий місяць перед наставниками.
Тренувальні майданчики родини Мунлайт були заповнені як ніколи.
Було очевидно, що воїни храму за цей час здобули дуже багато.
Серед них один першокурсник вирізнявся понад усіх.
Його наставником був боєць рангу A+ — далеко за межею того, кого він міг би перемогти.
І все ж рівень майстерності, який він демонстрував, був вражаючим для його віку.
Кулаки Данзо зливалися в розмиту пляму, коли він обрушував на супротивника сотні ударів, а його тіло сяяло сліпучим світлом.
Як і Фрей, він від моменту прибуття до Замку Мунлайт робив лише одне — тренувався.
Ніби стирав кожен слід своєї минулої наївності, прагнучи викувати з себе завершеного воїна.
Його зростання було по-справжньому вражаючим — народженим із невблаганної відданості і тілом, здатним витримати пекельні навантаження.
І все ж, попри весь прогрес… він виглядав незадоволеним.
Після фінального тренування Данзо не пішов. Натомість він окинув поглядом майданчики, шукаючи когось.
— Ось ти де.
Данзо знадобилася мить, щоб вирізнити Гоуста з натовпу.
Його присутність була настільки слабкою, що більшість людей навіть не помітили б його, пройди він повз.
Відчувши наближення набридливого типа, Гоуст зітхнув.
— Чого ти хочеш?
Їхні погляди на мить зчепилися, після чого Данзо одразу перейшов до суті.
— Де Фрей Старлайт?
— …
Гоуст легко ковзнув повз Данзо з хижою плавністю вбивці.
Він не збирався відповідати й просто пішов геть.
Гоуст був швидким. Але він завмер тієї ж миті, коли на його руку зімкнулася потужна хватка.
На мить Гоуста застали зненацька.
— Куди це ти зібрався?
Очі Данзо спалахнули яскравим білим світлом — він явно навчився відстежувати рухи Гоуста.
Місяць тому він навіть не побачив би його.
Гоуст різко смикнувся, змінюючи стійку.
Тепер він почав сприймати Данзо серйозно.
— Чому ти вирішив, що я знаю, де він? І навіть якщо знаю… чому я маю тобі це сказати?
— Облиш свої ігри, асасине. Я знаю, що ти тут найспостережливіший.
Данзо обернувся до безкраїх тренувальних майданчиків позаду.
— Зник не лише Фрей. Інструктор Краузер теж. Фрост… Лорд і його дружина… Ти справді вважаєш, що це збіг?
Гоуст натягнув каптур.
— …Отже, ти не лише м’язи, так? Ні, це не збіг.
Гоуст пішов уперед, а Данзо рушив слідом.
— Скажи мені… що ти збираєшся з цим робити?
Мета родини Мунлайт не була таємницею, як і те, що вони націлилися на одного юнака.
Усі знали — хтось більше, хтось менше. Різниця була лише в тому, як кожен обирав реагувати.
Гоуст хотів знати, на чиєму боці стоїть Данзо.
Тим часом дівчина їхнього віку мовчки стояла в кутку, спостерігаючи за ними обома, перш ніж зрештою відвернутися.
Селіна щойно завершила останнє тренування й збиралася провести решту дня у своїй кімнаті.
Щойно вона пішла, її комунікатор задзвонив. Це був її єдиний однокласник із магічного відділення —
Ксав’єр.
— Як у вас там справи? — спитала Селіна байдужим тоном. Відповідь Ксав’єра пролунала негайно.
— Нічого особливого. Той Сноу Леонхарт — справжній монстр. Я не сумніваюся, що він виграє наступний Вікторіад — можливо, навіть і ту, що після неї. Він розібрався з п’ятьма четвертокурсниками, ніби це було ніщо.
— І що? Думаєш, це він той, кого ми шукаємо?
Ксав’єр похитав головою.
— Він був би ідеальним кандидатом… але в нього залізне алібі. Коли стався той інцидент, він бився зовсім в іншому місці. Я переконаний, що відповідь на твоєму боці.
Селіна сіла на ліжко й втомлено зітхнула.
— Мабуть так.
Запала тиша. Потім, після паузи, Ксав’єр заговорив знову.
— Чому Еґон вважає, що людина, яку він шукає, — першокурсник? Храм же величезний.
Це було логічне запитання.
Як Еґону вдалося звузити коло до якихось двадцяти першокурсників?
Як би абсурдно й неймовірно це не звучало… Селіна усвідомила, що він, можливо має рацію.
Від мізерного одного відсотка ймовірності все дійшло до цього.
Ця думка лише посилила її відчуття безпорадності.
На цьому етапі вона відмовилася від будь-яких ідей опиратися йому. Не кажучи вже про родину, яка вже була в його руках — що вона взагалі могла зробити проти нього?
Навіть її власний наставник не зміг до нього дістатися.
— У цього чоловіка є свої методи.
Вони обоє вирішили закрити цю тему.
Подальші розмови про Еґона лише додали б їм роздратування.
Деякий час вони говорили про різні дрібниці. Але зрештою Ксав’єр помітив дещо — Селіна не мала жодного наміру виходити зі своєї кімнати.
Його підозра зросла.
— Ти раніше сказала, що є велика ймовірність, що Х — це насправді Фрей Старлайт. Тепер, коли він ось-ось помре, хіба це не ідеальний момент, щоб підтвердити це, замість того щоб нічого не робити?
— А хто сказав, що я нічого не роблю?
— Що?
Селіна перевела погляд на вікно поруч із ліжком; її вираз був незчитуваний.
— Якщо він помре — значить це не той, кого я шукаю. Якщо виживе… цього буде більш ніж достатньо. Усе дуже просто.
…
…
…
— Очима Фрея Старлайта —
Ми з Кармен завершили останні приготування.
Ми обидва знали — буря ось-ось обрушиться.
Коли все було готово, я кивнув їй і глянув на виклик у своїй руці — офіційне повідомлення щодо моїх неодноразових пропусків тренувань.
Я збирався вирушати просто зараз.
Я не хвилювався. Я знав, що спершу мене не сприймуть серйозно.
Саме це я й збирався використати.
Перед тим як розійтися, я поставив Кармен останнє запитання.
— А що з Адою?
Вона похитала головою.
— Вона зникла сьогодні вранці.
Я тихо зітхнув.
Сьогодні всі робили свої ходи.
— Тоді побачимося пізніше.
Вийшовши з кімнати, я попрямував до призначеного місця.
Шлях попереду був моторошно порожній — жодних ознак життя.
І раптом тінь на стіні здригнулася, плавно злившись із моєю власною.
— Запізнився.
Із глибини моєї тіні спливла пара світлих очей.
— Деякі справи виникли.
Гоуст нарешті знову був зі мною.
— Нічого страшного. Ми от-от почнемо.
Наразі, я був повністю готовий.
Імовірність нападу зараз була небезпечно високою…
І все ж, скільки б я не йшов, нічого не відбувалося.
На мить я справді подумав, що дістануся місця зустрічі без жодних перешкод. Та тоді мене пронизало моторошне усвідомлення —
— Цей шлях завжди був таким довгим?
Я йшов уже досить довго…
— Як думаєш, Гоуст?
Тиша.
— Гоуст?
Відсутність відповіді змусила холод пробігти хребтом. Ця тиша була не просто тривожною — вона душила.
І тоді до мене дійшло.
Хтось грався з моїми відчуттями.
— Око Яструба.
Я активував навичку рангу A, намагаючись прорватися крізь те, що затьмарювало моє сприйняття, — але марно.
Це означало лише одне.
Той, хто стояв за цим, був сильнішим.
Холодна, повзуча тривога оселилася в мені.
І в ту мить короткого відволікання я не помітив фігуру, що стояла просто переді мною.
— Приві-і-іт ~
Легкими, навмисно повільними кроками до мене наблизилася дівчина.
Вона була мені незнайома, але біле волосся й гострі риси не залишали сумнівів — Мунлайт.
Інстинктивно я спробував рушити.
Не зміг.
— То ти й є той хлопчик, навколо якого всі здійняли такий галас?
Вона скоротила відстань між нами, доки нас не розділяв лише подих.
— Не треба так напружуватися. Я не збираюся тобі шкодити. Насправді я навіть маю подякувати тобі — саме завдяки тобі я отримала цю чудову нагоду ~
Це погано.
Ні — «погано» навіть близько не описувало ситуацію.
Я не міг рухатися.
Холодний піт повільно стікав спиною.
Ця дівчина… ні, це створіння… було сильним.
Надто сильним.
Але хто вона така?
У родині Мунлайт не було жодного запису про когось із таким рівнем сили. Я просто не міг не знати про подібну постать.
— Хмм… ти все ще дитина. Навряд чи вартий гри.
Вона розглядала мене так, ніби я був експонатом.
Дитина?
Як не дивися, ми були одного віку.
Хіба що —
Мене пронизала жахлива думка.
Вона була замаскована.
— А ти нічого так, симпатичний ~
Кожне її слово накочувало хвилю запаморочення. Зір плив.
Страшне усвідомлення почало проростати в моїй свідомості.
Я знав, хто вона.
— Чому ти такий наляканий?
На мить її райдужки спалахнули —
Сині.
Потім червоні.
Мить, настільки коротка… але я бачив це чітко.
— Ти виглядаєш так, ніби побачив привида.
Чому вона тут?
І що важливіше, де Гоуст?
Усе виходило з-під контролю.
— Ну що ж, байдуже. Думаю, я трохи з тобою пограюся ~
Перш ніж я встиг зреагувати, вона вже була поруч.
Її рука вчепилася в моє обличчя, різко притягуючи мене до себе.
А потім —
Її губи торкнулися моїх.
Із місця дотику під шкірою рвонули темні жили, повзаючи, мов жива проклята сутність, заражаючи мене зсередини.
Я відчув, як сила покидає мене, як тіні пожирають мене зсередини.
Коли вона нарешті відсторонилася, то задоволено муркнула й легко клацнула мене пальцем по лобі.
Зазвичай я просто похитнувся б назад.
Але цього разу —
Я падав.
Падав із жахливої висоти.
А зверху вона спостерігала за мною з розважливою усмішкою.
— Щасти. Не розчаруй мене ~♥
Темрява повністю поглинула мене.
Ах…
Я програв ще до того, як бій узагалі почався.
Розділ 121: Останній День
Том 1
