Розділ 120: Різанина Вогню і Крові

Коли різні фракції нишпорили на полі бою, готуючись до неминучого шторму хаосу — того, що вже зовсім скоро мав похитнути самий фундамент імперії…

Одна самотня дівчина стояла вдалині, мовчки спостерігаючи за бурею, яка ось-ось вибухне.

Із похмурим виразом обличчя вона дивилася вперед, її думки тонули у спогадах про ту фатальну ніч — ніч, що перевернула її життя й назавжди прив’язала до волі того чоловіка.

Принца Еґона Валеріона.

Монстра в людській подобі.

Заплющивши очі, вона знову й знову переживала події тієї ночі — яскраві, невблаганні, ніби це сталося лише вчора.

---

Місяць тому…

У ту саму мить, коли напад на храм завершився і Кай Люк упав…

У тіні вже розгорталася інша змова — така, про яку ніхто навіть не здогадувався.

---

— Очима Селіни Хемсворт —

— Га?..

Я повільно прокинулася, відчуваючи себе так, ніби загубилася у безкінечному сні.

Товсті мотузки стягували мої зап’ястя й босі щиколотки.

Тіло було мокре, волосся — сплутане й брудне.

Минуло лише кілька секунд, перш ніж туман у голові розвіявся.

Я була прив’язана до вузького дерев’яного стільця. Але я була не одна.

До моїх вух долинали приглушені ридання й стримані крики, від яких по спині пробіг холод.

Я була тут не єдина.

Навколо мене, зв’язані так само, сиділи кілька юнаків і дівчат — обличчя, які я впізнала миттєво.

Мої однокласники з магічного класу.

Ми були розсаджені колом, кожен — зв’язаний однаково.

Але на відміну від мене, їм заткнули роти, позбавивши навіть можливості говорити.

За межами нашого кола я побачила інших полонених — дуже багатьох. Тьмяне світло ледь окреслювало їхні обличчя, але сама їх кількість приголомшувала.

— Селіна?

Хтось покликав мене на ім’я.

Я повернула голову й побачила знайомого юнака — зв’язаного, як і я, але, на відміну від інших, без кляпа.

— Ксав’єр? Що відбувається? Як ми тут опинилися?!

Ксав’єр також був моїм однокласником у чародія Кая Люка.

Зазвичай зібраний, тепер він виглядав зламаним і переляканим.

— Я-я не знаю… Коли я прийшов до тями, ми вже були тут…

Що в біса відбувається?

Останнє, що я пам’ятаю, — події в храмі: зраду Кая Люка й чаклунів, які пішли за ним.

До речі… деякі з них були тут разом із нами.

Ситуація була настільки катастрофічною, що на мить я пошкодувала, що взагалі прокинулася.

— Селіна, ти можеш скористатися магією?

Точно — магія. Чому я одразу про це не подумала?

Я негайно спробувала звернутися до магічної сили всередині себе.

Але на мій жах… нічого не сталося.

Сила, яка була зі мною все життя, стала абсолютно недосяжною.

— У тебе теж, так?

Його слова підтвердили мої страхи — він також не міг користуватися магією.

Нашу магію не просто запечатали…

Ні.

Було відчуття, ніби щось — чи хтось — придавлює нас невидимою вагою, позбавляючи можливості дотягнутися до власної сили.

Хтось жахливо могутній.

Під тиском мовчазних поглядів зв’язаних однокласників і в густій напрузі я змусила себе зберігати спокій.

— Селіна… нам потрібно триматися разом і знайти вихід.

Я кивнула Ксав’єру. Це був єдиний логічний варіант — ми навіть не знали, хто нас викрав.

— Спершу, ми повинні—

Плеск.

Плеск.

Плеск.

Повільні, навмисні оплески лунали залом, і світло спалахнуло одне за одним, на мить осліплюючи нас.

Коли зір повернувся, сувора реальність нашого становища стала очевидною.

Ми перебували у величезній підземній залі, оточені сотнями полонених.

Більшість із них була в жахливому стані.

Я ледь усвідомлювала обличчя незліченної кількості людей — чоловіків і жінок, дітей і старців, — бо в ту мить увагу притягував лише один силует.

Золоте волосся.

Золоті очі.

Обличчя настільки відоме, що я впізнала б його будь-де.

Його знала вся імперія.

— Принц Еґон…

Він ішов уперед розміреним кроком, тримаючи щось у руці.

— Нарешті прокинулися, га? Ви й гадки не маєте, як довго я на це чекав.

— Принц? Що тут відбувається? Чому ми—

Не давши Ксав’єру договорити, Еґон вдарив його ногою в груди, відкинувши разом зі стільцем назад.

— Мовчати. Хочеш, щоб і тобі заткнули рота?

Роздратування майнуло на обличчі Еґона, коли він провів рукою по волоссю.

— Ідіоти… Ви навіть не знаєте, як скористатися даром, який я вам дав.

У його руці була велика посудина, наповнена дивною рідиною.

І раптом він почав виливати її на полонених — одного за одним, навмання.

— Знаєте… маги — істоти особливі.

Дехто корчився, намагаючись відсахнутися від відчуття, інші тремтіли, коли густа речовина заливала їхні тіла.

— Особливі… дуже особливі.

Коли дійшла моя черга, щойно рідина торкнулася шкіри, я одразу її впізнала.

Пальне. Надзвичайно легкозаймисте.

Паніка стиснула нутро, розум гарячково намагався зрозуміти наміри Еґона.

А тоді з моторошною легкістю він схопив дівчину за зап’ястя й повільно, навмисно зламав його. Її приглушений крик болю змусив мене здригнутися від жаху.

— У магів такі крихкі тіла… Саме тому я маю до них особливу прихильність.

Еґон став у центрі зали, його золоті очі ковзали по нас, мов у хижака, що оцінює здобич.

Потім він клацнув пальцями, і між ними спалахнула іскра електрики.

— Отже… хто ж удостоїться честі першим? Ти?

— Ти?

— Ти?

— Або можливо… ти, моя люба Селіно?

— Е-Еґоне, що ти—

— Тссс.

Одним рухом руки він повністю обірвав мій голос.

— Ніяких розмов. Тут важливий лише мій голос. Це — моє шоу.

Я завмерла, серце гупало в грудях. Тиша проковтнула зал.

Еґон із роздратуванням видихнув, потерши скроню.

— Спершу, я мусив розгрібати лайно, яке залишив твій учитель, а тепер ще й це? Ще більше сміття, яке мені доводиться прибирати.

— Маги тут мали такі великі мрії. Хаос, повстання і — бац! — величний вибух! Феєрверк, щоб утілити їхні дрібні фантазії.

Він різко розсміявся — сміхом без жодної теплоти, лише божевілля.

— Тут? У моїй імперії? На моїй землі?

Повільним, виваженим кроком Еґон підійшов до одного зі зв’язаних, схопив його за підборіддя й примусив повернути голову до натовпу.

— Дивися уважно, мій любий революціонере.

Юнак — один зі зрадників — завагався, але підкорився. У ту ж мить, як його погляд впав на те, що Еґон хотів йому показати, все його тіло судомно сіпнулося.

З горла вирвався приглушений, сповнений муки крик; кляп ледве стримував жах, що розривав його зсередини. Очі розширилися й затремтіли так шалено, ніби ось-ось мали вилетіти з орбіт.

— О? Скільки щирих емоцій. Ти, хто був готовий підірвати храм і вирізати тисячі, тепер тремтиш через кілька нікчемних життів?

— Зробіть це.

На наказ Еґона з тіней вийшли замасковані кати.

Не вагаючись ані миті, вони накинулися на полонених перед нами — леза спалахували, коли вони різали їх одного за одним.

Кров забризкала кам’яну підлогу, просочуючись у тріщини, а зв’язаний маг шалено смикався, його приглушені крики жаху ставали дедалі відчайдушнішими.

Різанина зупинилася рівно після шести смертей.

— Чому лютуєш? Чому засмучуєшся?

— Це ти… ти обрав їх на смерть.

Пальці Еґона знову спалахнули блискавкою, тремтливе світло осяяло перекошене обличчя зрадника.

— О? Ти так цього хочеш?

— Тоді забирай.

Одна єдина іскра зірвалася з його пальців — і тіло хлопця миттєво спалахнуло.

Маги були слабкі тілом. Наша плоть горіла легко, а біль тривав довше.

Еґону було байдуже.

Він просто перейшов до наступного.

Потім — до дівчини після нього.

І ще до одного.

Одного за одним.

І раптом я зрозуміла, чому всі кричали, коли Еґон указував на натовп.

Мої очі гарячково заметалися, шукаючи серед полонених.

І тоді я побачила їх.

Три знайомі обличчя.

Чоловік. Жінка. Маленька дитина.

Ні.

— НІ!

Слово вирвалося з мого горла раніше, ніж я встигла його стримати.

Ці троє…

Моя мати.

Мій батько.

Мій молодший брат.

Еґон повільно, знеможено зітхнув.

— Що тепер, Селіно? Хіба я не казав тобі мовчати?

— Навіщо ти це робиш?! Не всі тут зрадили імперію! Не—

ЛЯПАС.

Сила удару відкинула мою голову вбік; він був таким жорстоким, що я ледь не втратила свідомість.

— О? Ось ти де…

— Стільки емоцій — лише тому, що ти побачила свою родину? Я вгадав?

— Думаєш мене хвилює, яке лайно гнило у вашому жалюгідному болоті? Хто невинний, хто винний — уся ця маячня? Ким ти мене вважаєш? Суддею?

Він відступив на крок, знову потерши скроню, ніби все це було нижче його гідності.

— Як бачиш, тут відбувається надто багато всього.

— У моїй голові крутиться стільки думок.

Кати рухалися крізь натовп, вирізаючи людей навмання; їхні крики прошивали повітря.

Одним клацанням пальців Еґон продовжував свою безжальну чистку, перетворюючи їх на обвуглені рештки.

— Мій батько, Імперія… Ультраси.

— Усі вони кличуть мене — Еґон, Еґон, Еґон.

— Мій батько, мої послідовники й ті дурні з Ультрасів — усі однаково.

Еґон вибухнув істеричним сміхом.

— Вони всі хочуть мене!

— Вони дряпаються в мою свідомість — зроби це, зроби те. Демони тут, люди там. Ким вони мене вважають?!

— Скажи мені, кому належить усе в цій прогнилій Імперії? Моєму дурному батькові? Невігласам-масам, що живуть у блаженному незнанні? Чи тим проклятим істотам, яких звуть демонами?

— Ні, ні, ні, ні, ні!!!

Він схопив мене за голову, підступивши так близько, що я відчула його подих.

— Усе… належить мені!

— Їм чи мені?

— Меееені чи їм?!

Він зареготав, і його голос розсипався на уривчасткі ридання.

Похитуючись, він підняв Ксав’єра над землею. Його щелепа була розтрощена, обличчя залите кров’ю від попереднього удару. Він не міг вимовити й слова.

— О, я знаю!

Я тремтіла, все моє тіло стискалося від жаху, поки я дивилася на цього божевільного.

У мене вистачило сил лише на два слова.

— Пішов ти.

Його марення нічого для мене не означали. Усі мої думки зосередилися на одному.

— Я знаю, Селіно… я знаю.

— Ти злишся. Ви обоє злі.

Тепер повітря було густе від смороду горілої плоті, жару полум’я і крові, що збиралася калюжами під тілами.

— Родина… Родина — це все. Колись я був готовий на що завгодно, аби захистити свою сестру. Я був готовий убивати заради неї. Коли йдеться про тих, кого ми любимо…

Коли всі інші були мертві, залишилися лише Ксав’єр, наші родини й я. Уся увага Еґона зосередилася на нас.

— Коли йдеться про сім’ю… ким ми є без неї?

— Хаа… але це лише дурна вигадка — любов, приналежність. «Еґон, мій син, мій брат…»

— А тепер? Я б заколов власну сестру, якби довелося. Але вона відмовляється помирати! Вона не хоче зникнути — нахер її!

— Мої вороги всюди! Тут, там!

— І я обожнюю нищити своїх ворогів.

— Тепер… у мене з’явився новий. Ворог, що ховається в тінях. І він добрий — достатньо добрий, щоб зруйнувати мої плани. Новий Х.

Еґон повільно, навмисно рушив до тих, хто ще залишався.

Кожен його крок віддавався в моїх грудях, мов удар молота.

— Не чіпай їх!

Я закричала, смикаючись так шалено, що мій стілець перекинувся.

— Старий, жінка… дитина.

Еґон обхопив обличчя мого молодшого брата. Бідолашний хлопчик був настільки паралізований страхом, що обмочився.

— Скількох таких, як вони, я вже вбив? Чого насправді варті ці порожні життя?

— Забери від нього руки!

Я намагалася поповзти до нього, але тіло відмовлялося слухатися.

— Ну що ж… доля цих жалюгідних істот тепер у моїх руках. Звинувачуй мене. Звинувачуй свою слабкість. Звинувачуй цей жорстокий світ. Це не має значення.

— Це обмін… торгівля душами.

Еґон повернувся назад, його важкі кроки глухо луною розносилися тишею.

— Обмін, що вимагає належної ціни. Бо зрештою завжди йшлося про тих, кого ми любимо.

І в ту мить я зрозуміла — я більше не вільна. Я стала рабинею монстра, що стояв переді мною.