— Очима Фрея Старлайта —
— Нахуй його! Нахуй! Нахуй!
Про що я, чорт забирай думав, коли писав такого персонажа? Бейлор Мунлайт був хворою людиною — тим, хто надто довго тонув у тіні власного брата. І тепер він стояв переді мною…
Для Фрея він ніколи не був нічим більшим за інструмент. Схоже, у первісному сюжеті, який я написав, були прогалини, і якимось чином ці прогалини заповнилися самі собою, привівши саме до цього моменту.
Переді мною був хтось незрівнянно сильніший за мене. Гірше того — він мав наді мною повний контроль. Зрештою, саме він наклав на мене прокляття.
Я сперся спиною на холодну стіну, а думки понеслися до неминучого.
Справжньою проблемою був навіть не Бейлор. У порівнянні з чудовиськами, що з’являться пізніше за сюжетом, він був лише розігрівом.
Навіть якщо мені вдасться пережити це… з тим, ким я є зараз, з тим, як я все вирішую… чи зможу я дійти до кінця?
Ні.
Жодного шансу.
Тоді залишалося лише одне рішення — я не міг залишатися в цьому світі.
Але раптом мої думки різко звернули в інший бік.
Можливо… лише можливо… заради власного виживання варто спалити все дотла.
…
…
…
У тьмяно освітленій залі дві постаті сиділи разом, тоді як третя ховалася в тінях.
Темно-фіолетова енергія пульсувала в повітрі, розсилаючи хвилі сирої аури, що тріщала й викривлялася, мов жива істота.
— Фрею… досить.
— Ні.
Вкритий потом і кров’ю, я знову й знову штовхав своє тіло за межі можливого, а Кармен допомагала мені в цій самокатівні.
— Цього замало.
До цього моменту, моє тіло взагалі перестало пітніти. Натомість із пор сочилася кров, наповнюючи повітря багряним серпанком.
Домішки всередині мене виривалися з кожного отвору — тонкі червоні струмки текли з очей і носа, крапаючи на холодну підлогу.
Мене накрила хвиля нудоти, і крихка нитка, що тримала мене при тямі, почала рватися.
Але це… це було ніщо.
Я мусив сьогодні прорватися до рангу C.
Тріщини фіолетової енергії побігли по моїй шкірі, ніби щось усередині відчайдушно намагалося вирватися назовні.
— Це божевілля…
Уперше Кармен по-справжньому усвідомила, наскільки нестабільною була людина, з якою вона має справу.
Його попередні тренування вже виходили за межі здорового глузду — але він їх завершив.
А тепер? Це був уже третій раз, коли він повністю знищував власне тіло, і все одно не збирався зупинятися.
Я знав, який вигляд маю — скажений, відчайдушний, — але не мав наміру припиняти.
Хвилини тягнулися, моє тіло вело війну саме з собою, аж доки зрештою…
Полум’я всередині мене згасло, і я впав на землю, зруйнований ущент.
Хуу…
Хуу…
Хуу…
Кармен довго дивилася на мене, а потім повільно видихнула.
— Ще одна невдача…
Мені знову не вдалося прорватися до рангу C.
— …Знову.
— Що?
— Я сказав — знову! Витягай із мене ауру!
Я гаркнув наказ, заливаючи в себе відновлювальні зілля одне за одним.
— Фрею, те що ти робиш, — неможливо. Твоє тіло скоро перестане реагувати на зілля, ти зловживаєш ними до крайності. А понад те, ти завдаси собі незворотних внутрішніх ушкоджень. Навіть якщо твоє тіло особливе, це—
— Кармен. — Мій голос був крижаним. — Я сказав витягнути ауру. А не читати мені лекції про те, що я й так знаю.
З явною неохотою Кармен підкорилася, знову витягуючи пекучу енергію з мого понівеченого тіла.
Процес тягнувся нескінченно…
…
…
…
За два дні до дедлайну…
Я не пішов на особливі тренування храму. І що з того?
Ці покидьки й так скоро хочуть моєї смерті — навіщо мені взагалі до них показуватися?
У запечатаному тренувальному полігоні я сидів посеред величезної калюжі крові.
З початку закритих тренувань я втрачав свідомість тричі й повторив цикл сім разів.
Я так і не прорвався до рангу C, а тепер моє дивне тіло волало, вимагаючи зупинитися. Я знав — це його кінцева межа.
Я штовхав себе, намагаючись дотягнутися до потрібного рівня вчасно, водночас вибудовуючи фінальні плани в надії, що їх вистачить.
Я не брехатиму… цього разу мої шанси на виживання були мізерні. Смерть була ближчою, ніж будь-коли.
Ну й нехай. Смерть забере мене тоді, коли я справді на це заслужу.
…
…
…
В іншій кімнаті… тій, що більшість часу була зачинена… одна дівчина лежала без сну, виснаження чітко читалося на її обличчі.
Перед Адою стояла Кармен.
Темні кола під очима Ади були виразними, шкіра — моторошно блідою.
— Адо… ти впевнена, що зможеш це витримати?
Мовчки Ада повільно кивнула.
— У мене немає вибору…
Навіть із усім своїм досвідом Кармен не була впевнена, що чекає попереду.
— Як він?
Вона питала про Фрея.
— Він робить усе, що може, по-своєму.
Ада кивнула з ледь помітною усмішкою. Вона знала — її брат більше не був тим слабким хлопчиком.
Але навіть у нинішньому стані… вона знала його долю.
Точніше — хтось показав її їй.
— …Дівчинко, ти ж розумієш, що коли все це скінчиться, велика родина впаде… і ми можемо опинитися на боці переможених.
— Я знаю.
Ада слабо всміхнулася.
— Якщо чесно, за звичайних обставин, за рівних шансів, я б навіть не мріяла виступати проти когось на кшталт Бейлора… Я не можу зрівнятися з ним ані в силі, ані в стратегії.
Але це протистояння було іншим.
Надто багато фігур уже стояли на дошці, ніби все було визначено наперед.
Ніби хтось маніпулював усім із-за лаштунків, ретельно розставляючи фігури, перш ніж відступити й спостерігати.
Ада туманно усвідомлювала існування такої сутності.
Але вона не наважувалася діяти проти неї.
Навіть не наважувалася про це думати.
Скільки людей здатні бачити саму долю — і керувати нею?
Навіть Маекар був далекий від такого рівня.
Ті, хто спрямовує течії здалеку… приречені залишатися загадковими силами — тими, яким ніхто не сміє кинути виклик.
...
...
...
— Вінтерфелл —
Дивна жінка неквапливо прогулювалася містом, весело наспівуючи собі під ніс.
Її біле волосся та характерні риси родини Мунлайт змушували перехожих озиратися їй услід.
Вона йшла розслаблено, з легким рум’янцем на обох щоках.
Її усмішка… її скляні очі… усе в ній було водночас прекрасним і загадковим.
Раптом щось у її одязі спалахнуло — фіолетовий кристал.
Її усмішка розтягнулася ще ширше… і ще ширше, коли вона натиснула кнопку прийняття виклику.
У ту ж мить перед нею з’явився добре вдягнений чоловік у формальному костюмі — з холодним, загрозливим виразом обличчя.
— Вітаю ~
Дівчина привітала його радісно, та чоловік мовчав, не змінюючи похмурого погляду.
— …
— Чого такий кислий? Більшість чоловіків у захваті, коли бачать мене ~
Її грайливий тон ледь приховував напругу, що наростала. По той бік екрана чоловік повільно стиснув кулак.
— Ти взагалі усвідомлюєш, наскільки це безрозсудно? Самій увійти просто в саме серце цитаделі родини Мунлайт?
На мить усмішка дівчини здригнулася — але лише на мить.
— Ох, ну не будь таким ~ Оце твоє похмуре обличчя й нескінченний негатив — саме тому демони тебе й не люблять, Ліндмане ~
Гавід Ліндман щиро бажав, аби вона зараз стояла перед ним — він би без вагань розсік її Ефіром.
— Позбав мене свого проклятого марення… мадам А, ти ж знаєш, що нам потрібні всі четверо Лордів, особливо зараз! А ти все одно робиш, що заманеться!
Мадам А кілька секунд розглядала сяючий кристал у своїй руці, а потім недбало махнула нею, її губи скривилися в хитрій усмішці.
— Ліндмане~
— Бувай-Бувай ~
Вона безтурботно обірвала зв’язок і продовжила прогулянку, наспівуючи собі якусь незнайому мелодію.
— Ну що ж… кого б убити першим? ♥
…
…
…
У розкішній залі, де височів оздоблений трон,
Кімната відкривала вид на все місто Вінтерфелла з висоти.
Бейлор сидів мовчки, дивлячись униз, на світ під собою, з непроникним виразом обличчя.
За його спиною вперед ступив юнак.
— Батьку.
Бейлор на мить замислився, перш ніж обернутися до сина.
— Підійди.
Він жестом запросив Фроста сісти, дивлячись йому просто в очі.
— Кажи.
— Батьку, все готово.
— О? Ти з цим розібрався?
— Звісно… він ніхто.
Бейлор похитав головою, явно незадоволений почутим.
— Ти вважаєш когось «ніким» лише тому, що він слабший за тебе?
— Пробачте мою зухвалість, батьку… я ніколи не недооцінюю ворогів. Але всі фігури вже розставлено, як слід. Навіть проти настільки незначної особи я не стримуватимусь. Я піднесу його голову — і голови тих, хто стоїть за ним — на тому самому списі, який ви мені довірили.
У руці Фроста матеріалізувався великий спис Рімшард.
— І коли все буде скінчено, родина Старлайт стане нашою.
Бейлор ледь помітно кивнув, кутики його губ торкнулася слабка усмішка.
— Запам’ятай… тепер ти сам по собі. Ти — Лорд. Я не втручатимусь. Тож покажи мені, на що ти насправді здатен.
— Як накажете, Батьку.
Фрост глибоко вклонився й пішов, а на його обличчі розтягнулася зловісна посмішка.
Йому щойно подарували найлегшу перемогу в історії.
Крихкий юнак і ще слабший лорд родини.
Єдиною потенційною перешкодою була Кармен — але вона всього лише Пробуджена рангу S+. Існувало безліч способів із нею впоратися.
Фрост ледве стримував задоволення. Батько щойно надав йому ідеальну нагоду.
Закріпити своє ім’я як Лорда родини, навіть не напружившись.
Розділ 119: Насіння Хаосу
Том 1
