— Очима Фрея Старлайта —
Я почав звикати до тиші навколо себе. Усе розгорталося саме так, як було заплановано — майже смішно точно. Надто ідеально.
До завершення періоду тренувань у Домі Мунлайт залишалося лише п’ять днів. Останнім часом я здобув чимало. Після безперервних тренувань із Кармен я був усього за крок від прориву до класу C. Моє тіло витримало значно більше, ніж здатна витримати будь-яка звичайна людина.
Кармен же могла прорватися до класу SS- у будь-який момент, але я попросив її поки що стриматися.
Скажімо так — я хотів мати ще один козир.
У тінях щось визрівало — я відчував це за поглядами, якими на мене дивилися люди.
Що б не насувалося, воно було вже близько.
Тим часом, Ада дедалі більше відсторонювалася від усіх, щодня блідніючи й виснажуючись, наче страждала від тяжкої анемії.
Я й досі не розумів надто багато. Але з тим, що мав зараз, міг лише сподіватися, що буду готовий.
Ми офіційно увійшли в двадцять шостий день.
Я, як завжди, стояв на тренувальному майданчику — тільки цього разу моя тінь була темнішою.
А, точно. Я забув згадати — я здобув неочікуваного союзника. Потужну фігуру з потенціалом, що значно перевершував навіть Кармен.
І я мав для нього ідеальне застосування.
— Всі, починайте.
Краузер Мунлайт, наглядач наших тренувань, подав сигнал.
Як завжди, Фрост не гаяв часу й одразу атакував мене тонким крижаним списом.
Удар був неймовірно швидким, але я відчував — він стримувався.
Спис був спрямований у моє праве плече, за лічені дюйми від того, щоб пробити його наскрізь і розбризкати мою гарячу кров по холодній землі.
Але він вдарив лише повітря.
Різкий рух, ідеальний таймінг — я ухилився настільки плавно, що Фрост на мить закляк.
Він миттєво підлаштувався, завдавши ще два стрімкі удари, кожен швидший за попередній.
І все ж, як і раніше, я ухилився в останню можливу мить.
Сам того не усвідомлюючи, я вже зібрав на собі всі погляди в залі — навіть інструктор Краузер насупив брови.
Фрост атакував десять разів — і я десять разів ухилився.
Звісно, ні я, ні будь-хто інший не помітили здібність, що тихо світилася в моїх характеристиках.
[Адаптація Тіні 0/7]
Після двадцяти п’яти днів, протягом яких я витримував незліченні удари, моє тіло почало інстинктивно реагувати на рухи Фроста.
Я не використовував жодної зі своїх справжніх здібностей — навіть Вознесіння. Усе, що я демонстрував, було лише результатом сирої фізичної сили, «Фантомні Кроки» і «Ока Яструба»
Навіть на цьому жалюгідному рівні я міг уникати атак когось значно сильнішого за мене.
Але це тривало недовго. Моє тіло пристосувалося лише до поточної швидкості Фроста. Варто було йому трохи додати — і ми знову опинилися на нульовій точці.
Поступово я вже не міг ані ухилятися, ані блокувати його удари, і зрештою він мене просто задавив, залишивши побитим і з кількома серйозними ранами.
Кинувши на мене короткий погляд, Фрост розвернувся й пішов, лишивши мене розпластаним на землі.
Я підвівся, оглядаючи свіжі рани.
Попри побої, я відчував це.
Ту дивну здібність — вона розвивалася. Повільно, але невпинно.
Не мине багато часу, і я відкрию першу стадію цієї химерної сили.
Щось, на що варто чекати — на добро чи на лихо.
— Гарний бій.
Я підвів очі й побачив простягнуту до мене руку.
— Тц… який ще бій? Мене щойно відлупцювали, — пробурмотів я.
Я прийняв руку Данзо, і він без зусиль підняв мене на ноги.
— Але на мить ти майже всіх застав зненацька. Ці рухи були ненормальними.
Слова Данзо змусили мене замислитися. Як інші бачили мене, коли я занурювався в тренування Адаптації Тіні?
Для мене все сповільнювалося, і я передбачав атаки супротивника ще до того, як вони досягали цілі. Але з боку це, мабуть, виглядало дивно — ухиляння в останню мить, знову й знову.
— Після місяця такого лайна з ним — це природний рівень, — відповів я.
Наступні кілька хвилин ми з Данзо просто теревенили про різні дрібниці.
Технічно я був значно старший за нього — принаймні ментально.
І все ж ми дивом підтримували цілком природну розмову.
Головним чином тому що, коли я писав його, я базував його характер на реальному другові з мого світу.
Такий зв’язок був неминучим.
Стоячи поруч, я не міг не помітити разючої різниці між нашими статурами.
Не те щоб я був худим — аж ніяк. Моє тіло було ідеально збалансованим, кожен м’яз на своєму місці, формуючи атлетичну, гармонійну будову.
Але Данзо був зовсім іншим рівнем. Одні лише вени на його передпліччях виглядали так, ніби ось-ось вибухнуть.
— Поглянь на цю гору м’язів… Ти знову накачався. Як ти взагалі так ростеш? — спитав я.
Данзо глянув на власне тіло, потім на мене з порожнім виразом обличчя.
— Не знаю. Тренуюся, їм, ходжу в туалет, сплю… прокидаюся — і воно просто є.
Він сказав це так, ніби це було елементарно. Його сила останнім часом злетіла вгору, але мої тренування були не менш жорсткими.
Певно, у цьому й полягала різниця між такими мечниками, як я, і ходячими танками на кшталт нього.
У будь-якому разі я кинув швидкий погляд на решту команди.
Окрім Гоуста, який і досі не бажав показувати свою справжню силу, єдиною, хто серйозно взаємодіяв із магами Дому Мунлайт, була Селіна.
Я припустив, що вона намагалася знайти свою Сигнатурну Магію.
— Подивися на всі ці каракулі… Я ніколи не зрозумію, чим там займаються маги.
Магія ніколи не цікавила Данзо. Що ж… не кожному судилося бути магом.
Те, що зараз намагалася зробити Селіна, — це дістатися до власної Сигнатури й визначити свій ідеальний магічний колір.
Сигнатура — це визначальна риса мага, абсолютна здібність, унікальна для кожного.
У випадку Кая Люка його Сигнатура була простою, але жахливою — вона дозволяла йому створювати нескінченну кількість магічних кіл. Уже цього було достатньо, щоб зробити його надзвичайно небезпечним супротивником.
Сигнатури різнилися від людини до людини. І серед усіх них я знав, наскільки потужною буде Селіни.
Насправді я міг дати їй ключову підказку — таку, що підштовхнула б її до рівня, якого вона інакше не досягла б ще дуже довго.
Але мені це було ні до чого. Тож я навіть не розглядав таку можливість.
Нехай тягар проблем цього світу лягає на плечі Сноу.
У мене вистачало власних.
…
…
…
Коли твоє тіло пристосовується до однієї рутини, особливо викуваної в пеклі…
Ти починаєш тонути в її нескінченній вазі, намагаючись утримати темп.
Блу.
Та крихітна істота стала моїм прихистком, моїм порятунком від безжального тиску, що нависав наді мною.
Але як би я не шукав, я ніколи не знаходив її — якщо тільки вона сама не знаходила мене першою.
Це була незаперечна істина, з якою я давно змирився.
І все ж, попри це знання, я знову й знову повертався до місця нашої першої зустрічі.
І надто часто ловив себе на тому, що дивлюся на образ того чоловіка.
Якщо уважно вдивлятися в його риси, це ставало очевидно.
Ось яким стане моє тіло одного дня.
Він виглядав велично.
Могутньо.
Авраам Старлайт.
Але він не був моїм батьком.
Я провів пальцями по своїй холодній шкірі.
Це обличчя… тепер воно було моїм.
Ця гладка, але незламна плоть — моя власна.
Постійно бачачи своє відображення, я поступово втратив чітку пам’ять про те, як виглядав раніше, до того, як потрапив у цей світ.
— Аврааме Старлайте… тонкі нитки відчайдушно намагаються прив’язати мене до тебе.
Я розгадав загадку зашифрованої поради.
Система бавилася зі мною — цього разу напряму.
На відміну від першої поради, яку я отримав у Землях Кошмарів і яку було майже неможливо розтлумачити, ця лежала переді мною відкрито.
Ніби система нашіптувала:
«Ось. Відповідь прямо перед тобою».
І відповідь була простою — Ада Старлайт.
Перша частина поради згадувала естроген — жіночий гормон.
«Однакова кров» означала кровний зв’язок між мною та Адою.
А Трицель — це була назва організації з відомої гри (Resident Evil), у яку я грав у своєму попередньому світі.
Там навіть був персонаж на ім’я Ада, що входив до її складу.
Усе було до болю очевидно.
Ада була відповіддю.
Вона явно щось задумувала, але я не мав жодного уявлення, як саме вона мала стати розв’язанням проблеми.
Якщо Ада була моїм єдиним шансом вижити, я не вагався б використати її. Однак…
Я хотів уникнути цього будь-що.
Ця дівчина допомагала мені більше за всіх — на відміну від інших, які зневажали колишнього власника цього тіла й жадали його смерті.
Поки що…
Я знайду власний шлях — на власних умовах.
— Здається, ти поринув у думки… Сімейне возз’єднання?
Важкий голос розрізав мої роздуми, повертаючи мене до реальності. Я обернувся до його джерела.
— Лорде Бейлоре.
Я стояв поруч із чоловіком, який за останнє століття сформував цю родину більше, ніж будь-хто інший.
Бейлор зробив крок уперед, не відводячи погляду від зображення перед нами.
— Авраам Старлайт… Зірка, що сяяла яскравіше за всі інші. Він прожив життя на самісінькій вершині.
Я відповів повільно:
— Так… і помер він теж на вершині.
Бейлор кивнув, і на його губах заграла ледь помітна усмішка.
— У кожного з нас є своя роль, Фрею. Твоєму батькові довірили найбільше завдання з усіх, і він виконав його бездоганно, врятувавши всю імперію.
— Але врешті-решт він помер.
Бейлор підійшов ближче — надто близько — не втрачаючи усмішки.
— Авжеж, він помер. Він був настільки могутнім, що багато хто вважав його справжнім володарем цього світу.
Він на мить замовк, а потім продовжив:
— Але він був лише однією людиною… з одним серцем. А серце… значно крихкіше, ніж більшість думає.
Своїми тонкими пальцями Бейлор натиснув мені на груди.
Просто туди, де билося серце.
У ту ж мить, коли він торкнувся мене, крізь тіло прокотилося знайоме відчуття.
З моїх губ зірвався подих холодного повітря, а навколо серця зімкнувся крижаний зашморг, ледь-ледь стискаючись.
Прокляття — воно активувалося.
Я змусив себе втриматися на ногах, проклинаючи все на світі всіма мовами, які знав.
— Отже… це був ти.
Найгірший можливий сценарій.
Той, хто прокляв це тіло — покидьок, відповідальний за загибель власної родини, —
Стояв просто переді мною.
— О, любий Фрею… схоже, ти забув свою роль.
Різкий, пекучий біль розірвав мій череп, коли в голову хлинули уривчасті спогади — спогади, що належали Фрею.
— Що за…?!
Пальці Бейлора знову торкнулися моїх грудей — повільно, навмисно, — посилаючи хвилі нестерпного холоду крізь усе тіло.
— Ти сам увірвався в цю гру як важлива фігура… А тепер настав час завершити те, що ти почав.
Я стиснув зуби, намагаючись осягнути сенс його слів.
— Навіщо такому могутньому, як ти, вдаватися до таких жалюгідних трюків? Хіба ти не лорд цієї клятої родини?
Я напружився, чинячи опір задушливому холоду.
— Якщо хочеш мене вбити — зроби це просто зараз!
Бейлор лише похитав головою у відповідь на мій виклик.
— Навіщо мені вбивати тебе, Фрею Старлайте?
Одним дотиком мої ноги підкосилися, і я впав на землю, ледве тримаючись при тямі.
— Це ти сам кинувся в це багно, і за це я тобі вдячний. Ти став ідеальним точильним каменем для доньки Дроґо. А тепер… ти завершиш своє завдання й нарешті знайдеш спокій.
Темрява поволі заповзала в мій зір, а його голос лунав у вухах.
— Через три дні ти зустрінешся у фінальному бою з тими членами цієї родини, які прагнуть твоєї смерті. Я знаю, це несправедливо… тож я вирішив надати тобі невелику перевагу для підготовки.
Бейлор Мунлайт поплескав мене по спині — його лицемірство було задушливим.
— Я не втручатимусь у твій бій, тож не хвилюйся — я не вирішуватиму твою долю. Але навіть не думай тікати. Якщо спробуєш… кинджал, застряглий у твоєму серці, розірве тебе зсередини, і ти помреш у найболісніший спосіб, який тільки можна уявити. Ми ж не хочемо цього, правда?
Останній дотик до грудей — і я відчув, як моя свідомість вислизає, тонучи в безодні.
І останнє, що я почув…
— Удачі в твоїй останній боротьбі. Зроби її видовищною.
Розділ 118: Голова Змії
Том 1
