Розділ 117: Кредо вбивці

У якийсь момент, Рем раптово з’явилася за моєю спиною.

— Судячи з книжок, які ви обрали досі… ви цікавитеся літературою, Лорде Фрею?

Я ледь помітно кивнув.

— Певною мірою.

Зрештою, я був письменником — цілком природно тягнувся до історій і художніх творів.

— У такому разі, дозвольте порадити вам кілька хороших книжок.

Я обернувся до Рем, і в моєму погляді майнула розгубленість.

Я розумів, що як бібліотекарка вона мусить володіти величезними знаннями. Але ж вона була сліпою? Як вона взагалі могла читати?

Я не став питати. Знав, що бібліотекарка переді мною має власні таємниці.

Слідом за її рекомендаціями я несподівано знайшов кілька книжок, які справді мене зацікавили.

Поки я захоплено їх переглядав, Рем обережно підхопила Блу.

Блу зовсім не ворухнулася, коли її перенесли.

— Вона справді спить?

Рем з м’якою усмішкою погладила Блу по волоссю.

— Так… леді Азура на сьогодні вже дійшла своєї межі.

Серед усіх її слів одне особливо впало мені в око.

— Леді?

Рем ледь кивнула.

— Леді Азура належить цій бібліотеці. Вона не може вижити за її межами. Вона вже вичерпала всі сили, просто приводячи вас сюди.

— Вона належить цьому місцю? Але ж… вона всього лише маленька дівчинка.

— Так. Вона всього лише маленька дівчинка.

Рем підвела голову, подивилася на мене, а потім повернулася, щоб піти.

— Ніхто не може побачити леді Азуру, якщо тільки вона сама цього не захоче. Навіть нинішній глава роду… Та вона дозволила побачити себе вам. Серед усіх вона обрала саме вас. З якоїсь причини вона вам довіряє — тож і я довірятиму.

Вона зупинилася й додала тихим, але твердим голосом:

— Фрей Старлайт… Моє єдине прохання таке… Яку б гнилизну ви не побачили в цих стінах, не дозвольте ненависті пустити коріння у вашому серці. Ця родина була не завжди такою.

Я мовчав.

Я не міг дати їй відповіді — і вона це вже знала.

Я не був із тих, хто легко відпускає образи. Але й не був настільки безрозсудним, щоб прирікати на загибель цілий рід. Навіть якби захотів — у мене не вистачило б для цього сили.

Я мовчки дивився, як Рем іде, і мій погляд темнів.

— …Мені бракує цієї сили. Принаймні поки що.

---

Провівши в бібліотеці цілу ніч, я нарешті вийшов — дійшовши до своєї межі.

У мене була загадка, яку слід було розв’язати. Обтяжувати себе зайвою інформацією не було потреби.

Коли я йшов одним із коридорів Крижаного Замку, раптом зупинився, і на моїх губах з’явилася крива усмішка.

— Виходь. Я знаю, що ти тут.

Порожній коридор наповнила тиша.

Я обрав цю мить для розмови, бо тут не було жодної живої душі.

Ідеально для таких ситуацій.

А потім коридором розлився вбивчий намір: одна зі стін потемніла, і з неї вийшла певна постать.

Гоуст Умбра.

— Отже, ти з’явився зі стіни. А я думав, ти так і лишишся, чіпляючись за мою тінь.

Як і завжди, вираз обличчя Гоуста був холодним, але цього разу в ньому промайнула ледь помітна усмішка.

— Фрей Старлайт.

Мій погляд загострився — у мене не було жодного бажання затягувати це.

— Чому ти обрав мене? Наскільки мені відомо, я не відповідаю твоїм очікуванням.

Гоуст похитав головою.

— Те, що ти взагалі це усвідомлюєш, уже вражає. Фрею, ти можеш заперечувати, але я бачу це цілком чітко.

Його погляд убивці вп’явся в мене.

— Твоє кволе тіло може здаватися звичайним… але серед усіх, кого я знаю, саме твоя тінь відкидає найбільший силует на стіну.

З-під ніг однієї людини простяглася тінь — така, що поглинула безліч інших.

І все це походило від однієї особи.

Фрея Старлайта.

Гоуст був достатньо проникливим, щоб це помітити.

Темрява розлилася під нами, поглинаючи мене і Гоуста.

Порожнеча, де існували лише ми двоє.

— Отже, ти затягуєш мене у свою територію… Не хочеш, щоб хтось підслухав цю розмову.

Голос Гоуста залишався спокійним.

— Ти міг відмовитися, якби захотів.

— Авжеж ні. Я теж хочу з цим покінчити.

Між нами запала тиша.

Ми стояли посеред буквальної темряви, але бачили одне одного ідеально.

Чи то завдяки моєму «Оку Яструба», чи тому, що Гоуст перебував у власній території…

Так чи інакше, ми обидва бачили ясно.

— Я вже знаю чимало, Фрею Старлайте… Силу, приховану в твоєму тілі, справжній талант, якого більшість не помічає… На добре чи на лихо, так просто ти від мене не позбудешся.

— На добре чи на лихо, хах?

Отже, він усе бачив і все чув. Навіть попри те, що я не відкрив усього Кармен, це все одно була інформація, яку я не хотів би випускати назовні.

Ось якою була клятва асасина — докучлива доктрина сина Місти Умбри. Він завжди прораховував кожну можливість наперед. Щойно він визнавав у мені загрозу, одразу вживав заходів.

Оце він і мав на увазі під «на добре чи на лихо».

Якщо я колись стану небезпекою для імперії — він мене усуне. Ця інформація була його важелем.

А якщо станеться навпаки, він отримає когось, кого зможе використати як прикриття.

Чим сильніше людина висвітлює, тим більшу тінь вона відкидає за собою.

Я роздратовано зітхнув.

Це мало статися зі Сноу Леонхартом, а не зі мною.

Я не міг дозволити Гоусту піти з таким багажем знань.

Але що тепер? Битися з ним тут?

Чоловік переді мною був не легкою здобиччю.

В оригінальній часовій лінії саме Сноу став переможцем Вікторіади. Так — але його фінальним суперником був ніхто інший, як Гоуст Умбра.

Чоловік, який ніколи не показував своєї справжньої сили, але все ж змусив Сноу зняти перстень під час їхнього бою.

Цього одного було достатньо, щоб зрозуміти, наскільки жахливою була його істинна форма. Щоб перемогти його, мені знадобилася б уся моя сила без залишку.

— Прийди, Балеріон.

Зміїне татуювання на моїй руці спалахнуло, палаючи нестримним жаром, і з моєї хватки простягнувся моторошний чорний меч.

Сама аура Балеріона тиснула на груди. Гоуст знав: якщо я володітиму цим клинком, шансів у нього не буде.

З іншого боку, якби він вирішив утекти, я нічого не зміг би з цим зробити.

Він остерігався мене — це було очевидно.

Поклавши меч на плече, я криво всміхнувся.

— Ну що? Перевіримо твою Форму Жнеця проти мого клинка?

Вираз обличчя Гоуст миттєво змінився.

— Як…?

— Ти справді думав, що лише ти збираєш розвіддані? Ти не єдиний, хто грає в ці дрібні ігри, Гоусте Умбро.

Насправді я знав про це від самого початку.

Тепер, він був у обороні. Ніхто ніколи не бачив його фінальної форми — навіть його батько, Міста.

До речі, про Місту…

— А ще я знаю, що Двір Тіней не є відданим ані Мейкару Валеріону, ані Імператорській Родині. Захопливо, чи не так?

Я побачив, як змінився його вираз обличчя.

Цілком природно. Будь-яке з моїх слів в іншому місці стало б смертним вироком.

Тепер у пастці був не лише я — він теж не міг дозволити мені піти.

— Ми опинилися в доволі скрутному становищі, чи не так?

— …

Тиша. Потім, Гоуст вихопив кинджали.

— Щоразу, коли мені здається, що я тебе розкусив, я розумію, що гнався лише за міражем… Ти маєш рацію, Фрею Старлайте. Один із нас мусить померти тут.

Я кивнув, усміхаючись.

— Це один із варіантів.

Я підняв Балеріона — і тут же дозволив йому розтанути.

— Але не єдиний.

Мій меч повернувся до форми татуювання, залишивши Гоуста помітно здивованим.

Зараз мені був потрібен не ще один ворог — а союзник.

— Що це означає?

— Я буду на світлі. Гоуст Умбро.

Не було жодного сенсу робити з когось із такими здібностями ворога.

Це принесло б більше клопоту, ніж користі.

— Я битимусь на світлі, а ти — в тіні, як і завжди планував. У нас обох достатньо важелів, щоб тримати леза біля горла одне одного. Тож укладімо угоду. У ту мить, коли хтось із нас стане справжньою загрозою для іншого, ми з цим покінчимо — без вагань.

Крихкий союз, збудований на взаємному знищенні.

Зв’язок, що тримав нас ближче за будь-кого іншого — настільки близько, щоб будь-якої миті завдати смертельного удару.

Це був найкращий спосіб мати справу з таким асасином, як Гоуст.

— То що скажеш, Гоуст Умбра?

Чи прийме він це? Чи змусить мене діяти й убити його тут і зараз?

Його відповідь — ось що я хотів почути.