Розділ 115: Лист моєму батькові

— Очима Фрея Старлайта —

Минув день відтоді, як я офіційно зробив Кармен своєю підлеглою.

Усе залишалося без змін — жодних несподіванок, нічого надзвичайного.

Інші учні храму були повністю занурені у власні тренування, кожен із них прагнув стати сильнішим.

Фрост був таким самим жорстоким, як і завжди, але тепер я більше не міг прочитати жодної емоції на його обличчі. Він був схожий на ката — приходив, щоб забити мене до напівсмерті, а потім мовчки зникав.

Мені хотілося зірватися, нав’язати йому справжній бій, викластися проти нього на повну… але я знав, що мої шанси мізерні.

Попри це, такий спокій ніколи не віщував нічого доброго. Він завжди приховував під собою шалені бурі.

І саме це привело мене до думки, що не давала спокою — Ада не з’являлася вже цілу добу.

Я знав, що вона здатна постояти за себе. Вона була сильною. Але її нещодавні дії, разом із очевидним фактом, що вона щось планує, викликали в мене тривогу.

Особливо з огляду на те, що вона робила це заради мене.

Якщо Ада не повернеться найближчим часом, мені доведеться загострювати ситуацію з Мунлайтами. Але поки що я вирішив чекати.

У мене були власні битви.

Нове тренування штовхало моє тіло далеко за межі можливого — примусове вивільнення колосальних обсягів аури, яку я не був здатен підтримувати, щоб допомогти Кармен, мало катастрофічні наслідки.

Мої канали аури були повністю зруйновані. Кожного разу я повністю зосереджувався на відновленні — зілля, глибока медитація. Щойно я досягав певного рівня загоєння, я знову повторював процес, знищуючи власні канали ще раз.

Проводити ауру крізь зламані шляхи було схоже на те, ніби я проштовхував розплавлену лаву крізь власні вени.

Біль був нестерпний — такого я не відчував навіть у дні Кошмарних Земель.

Жодне звичайне людське тіло не витримало б такого тренування. Але я не був звичайним.

Це ставало дедалі очевиднішим щоразу.

І так я продовжував — ламав себе, відбудовував сильнішим і повторював цикл знову.

Тим часом Кармен невпинно наближалася до рангу SS-, уже торкаючись його порогу.

А я… стрімко прискорювався до рангу C.

Ранг, який відкрив би переді мною незліченні можливості.

Після ще одного виснажливого заняття з Кармен я впав на землю, викликаючи Балеріон до своїх рук.

Мої пальці ковзнули холодним, невблаганним металом чорного клинка. Він був гострішим, ніж будь-коли, спраглим до крові.

— Недовго залишилося, друже… Скоро, я зможу вивільнити твою справжню форму.

Коли я досягну рангу C, зможу повністю проявити силу Балеріона — хай навіть ненадовго.

Та все ж, ще один козир ніколи не буває зайвим.

Дні минали, і на третій день… Ада повернулася.

Вона виглядала виснаженою — як фізично, так і морально.

Вона не була поранена, але я бачив: вона несла на собі надто важкий тягар.

Я намагався запитати, що вона робила, що планує…

Та все, що вона сказала, було:

— Усе добре. Я знаю.

І більше — ані слова.

Я не міг змусити її говорити.

Її слова не виходили з голови навіть під час тренувань.

Що вона мала на увазі під «я знаю»?

Невже вона викрила одну з таємниць родини Мунлайт?

Мені це не подобалося. Бо якщо так — вона теж стане мішенню Проклинача.

З огляду на моє теперішнє становище, мені потрібна була вся можлива допомога… але я не хотів втягувати її в це.

Я не хотів бути винним їй більше, ніж уже був. І точно не хотів, щоб вона постраждала.

Поки що я залишив Кармен із нею — до слушного моменту.

Час рухався дивно.

Я став найзайнятішою людиною у світі.

Останнім часом я майже не спав.

Тренування, тренування, тренування — і нескінченні думки про те, що буде далі.

Моє спілкування обмежувалося Данзо та Гоустом, іноді — кількома словами із Селіною.

І з моєю сестрою.

Через тиждень, Ада перестала виходити зі своєї кімнати.

Її обличчя зблідло — майже так, ніби вона страждала від анемії.

Будь-хто з мізками зрозумів би, що щось не так. Але що б я не робив, як би не намагався — вона мовчала.

Вона була надто проникливою — уже здогадалася, що я завербував Кармен.

Вона не заперечувала, але стала замкненою навіть поруч із нею.

Між мовчанням Ади, моїм шаленим тренуванням, пошуками способу впоратися з Проклиначем і тими невидимими силами, що працювали проти мене…

Я наближався до своєї межі.

Ні.

Я давно її перевершив.

…

…

…

Блукаючи Крижаною Фортецею…Я блукав дозволеними мені зонами цієї холодної, мертвої фортеці.

Попри зневагу, що лилася на мене з усіх боків, це було краще, ніж помирати на тренуваннях.

Безцільні прогулянки коридорами стали звичкою — втечею, хай і на мить.

Під час них я повертався думками до минулого життя — до родини й тих двадцяти п’яти років, що я провів із ними.

Я боявся дня, коли почну їх забувати, тому знову й знову прокручував ці спогади, нагадуючи собі, заради чого живу і що мушу зробити.

Занурений у думки, я не помічав навколишнього.

Тому й не побачив її — аж доки ледь не врізався.

— Ти…

Та сама маленька дівчинка, що й раніше. Вона стояла переді мною, дивлячись угору своїми пронизливо-фіолетовими очима.

Я опустився навпочіпки, зрівнявшись із нею поглядом.

— Гей… я тебе шукав.

Я лагідно розпатлав їй волосся. Вона була єдиною в цій проклятій родині, хто не цурався мене.

— Де ти ховалася?

— Ммм…

Ох.

Без жодного попередження вона кинулася до мене, обхопивши маленькими руками. Я не очікував цього… але й не заперечував.

Скориставшись нагодою, я підхопив її на руки.

З ледь помітною усмішкою продовжив іти коридором, несучи її.

— Так можна, правда?

Вона завзято кивнула.

Я намагався розговорити її, але вона була не надто балакучою.

— Тебе звати Азура, так?

Вона знову кивнула. Якщо не хотіла відповідати — просто мовчала.

Її маленька синя сукня випромінювала легкий холод, віддзеркалюючи тиху загадковість, що її оточувала.

Я знав — у цій дівчинці було щось дивне. І водночас мене до неї тягнуло.

— Хм… Азура звучить занадто велично. Я називатиму тебе «Блу».

«Азура» більше пасувало континенту чи древньому роду, а не такій тендітній дівчинці.

Вона не заперечувала.

Отже, відтепер вона була Блу.

У ній було щось заспокійливе, майже таке, ніби вона приглушувала хаос довкола.

І тут мене прошила крижана думка.

Мене до неї тягнуло. А вона завжди бігла саме до мене, ігноруючи всіх інших.

Чи могло між нами бути щось більше?

Зачекай…

Я раптом дещо згадав.

Оригінальний Фрей… був, м’яко кажучи, схильний до втіх.

Історія давно відійшла від того шляху, який я колись написав.

Тож тепер було можливе все.

Невже він…

Міг мати дитину?

Від самої думки мене пройняв трем.

Я без вагань міцніше притиснув Азуру і подивився їй просто в очі.

— Блу… скажи мені… хто твій батько?

Вона мовчала.

— Не дивися на мене так. Просто скажи щось.

Я легенько струснув її, змусивши кумедно похитати головою.

— Я не знаю.

Вона нарешті заговорила — її голос був ледь чутніший за шепіт.

Вона не знає? Вона навіть не знає, хто її батько?

— А як щодо твоєї мами?

— Не знаю.

Вона не знала ні імені батька, ні матері.

Це нічого остаточно не підтверджувало, але й анітрохи мене не заспокоїло.

На вигляд їй було років чотири… а мені — лише вісімнадцять.

Невже Фрей справді міг зробити щось подібне у тринадцять?

Ні… я в це серйозно сумнівався.

Я ще блукав у власних думках, коли Блу раптом на щось вказала.

— Це твій батько?

Простеживши за її поглядом, я побачив величний портрет Авраама Старлайта.

Батька цього тіла.

— Мабуть так…

— Твій батько відомий.

Раптом, Блу стала балакучішою.

Та мій погляд залишався прикутим до картини.

Дівчинка подивилася то на мене, то на портрет, а тоді знову запитала:

— Яким він був? Твій батько…

— Мій батько…

Тихо промовив я.

Мій батько…

Я знову підняв Блу на руки й кинув останній погляд на портрет перед собою.

— Мій батько не був відомим чи славетним.

Блу слухала уважно.

— Він не був великим воїном і не був легендою. Він був просто… моїм батьком.

— Людиною, яка присвятила своє життя своїм дітям. Яким би жорстоким не було життя, він завжди був поруч, стояв за моєю спиною. Він був моєю опорою, величезною частиною того, ким я є сьогодні.

— Саме тому… він був найкращою людиною, яку я коли-небудь знав.

І саме тому я мушу повернутися у свій світ.

Цей чоловік віддав заради мене все. А що зробив я у відповідь?

Навіть крихти від того, на що він заслуговував.

Я знав, що він ніколи нічого не вимагав би натомість. Але я повернуся — бодай для того, щоб він побачив, як я став тим чоловіком, у якого він завжди вірив.

Я обіцяю, тату…

Мій батько… — це чоловік із моїх спогадів, а не той, що на портреті.

Аврааме Старлайт… я не знаю, хто ти. Я навіть ніколи про тебе не писав.

Можливо, я забрав тіло твого улюбленого сина, але принаймні я очистив цей світ ще від одного шматка покидьків.

Ти був героєм, так. Але ти ніколи не був і ніколи не будеш, моїм батьком.

Блу продовжувала дивитися на мене, не відводячи погляду.

Усвідомивши, що наговорив чимало дивного, я швидко вибачився:

— Пробач… я мабуть, сказав щось дивне, га?

Блу похитала головою.

— Ти любиш свого батька.

— Так… люблю.

Було шкода, що ця маленька дівчинка навіть не знала свого.

Звідки вона взагалі взялася? З бібліотеки?

Бібліотеки…

Зачекай.

— Блу, можеш відвести мене назад у те місце? Ну… до бібліотеки.

Вона помовчала кілька митей, а тоді вислизнула з моїх рук.

Після цього взяла мене за руку й повела коридорами фортеці, здавалося б, цілком випадковому напрямку.

Та цього разу я відчував запаморочення — ніби на мене діяв якийсь вид магії.

Втім, я був просто вдячний за ще один шанс потрапити до тієї бібліотеки.

Скільки ж таємниць я ще міг там відкрити?

Невдовзі я зупинився перед масивними дверима.

Точніше… під ними.

З порожнім виразом обличчя я запитав:

— Ем… Блу, а як саме мені туди потрапити?

Я підвів погляд — вхід буквально знаходився у стелі.

— Стрибай.

— Стрибати?

Блу кивнула.

Що за абсурдна бібліотека взагалі?

Ну що ж, втрачати нічого.

Я міцно притис Блу до себе й стрибнув. Прохід проковтнув нас обох.

За мить переді мною знову постала та сама захоплива картина—

Величезна бібліотека з льоду, справжній витвір мистецтва, сповнений незліченних таємниць.

— Ласкаво просимо до Бібліотеки леді Семіраміс… оо, це знову ви, лорде Фрей.

Як і минулого разу, Рем сиділа там, незворушна.

Та цього разу Блу залишилася поруч зі мною, а не побігла до неї.

— Перепрошую за вторгнення… можливо, я перейшов межу.

Рем спокійно похитала головою.

— Усе гаразд. Ви ж гість Азури. Хоча останнім часом родина Старлайтів доволі часто відвідує це місце, хе-хе.

Вона тихо засміялася, але її слова змусили мене насторожитися.

— Родина Старлайтів… тут був хтось іще нещодавно?

— Так. Нинішня голова родини Старлайтів — ваша сестра, Ада.

Ада була тут…

Як я й підозрював, за моєю спиною відбувалося щось серйозне.

— Можна запитати, навіщо моя сестра приходила сюди?

У повітрі запала тиша.

Кілька митей я не отримував жодної відповіді.

А потім сліпа дівчина вибачливо усміхнулася.

— Пробачте, але я не можу цього сказати. Це частина моєї угоди з вашою сестрою.

Угоди?!

Вона уклала якийсь контракт із цією дівчиною?

Легкий головний біль прокрався в мої думки, коли я усвідомив наслідки.

Я згадав бліде обличчя Ади й те, як вона замкнулася в собі.

Що в біса, тут відбувається?

Я відчув, як маленька рука стискає мою.

— Блу…

Вона трималася за мене.

Рем, здавалося, була цим задоволена і жестом дозволила мені досліджувати бібліотеку скільки заманеться.

— Ви можете залишатися тут так довго, як забажаєте, але щойно підете — можливо, більше не зможете повернутися. Тож використайте цей час із розумом, лорде Старлайт.

Вона тихо засміялася і додала:

— Хоча… з огляду на те, як Азура до вас прив’язалася, сумніваюся, що це стане проблемою.

— Так…

Я сприйняв її слова серйозно — я збирався використати цю нагоду сповна.

Піднімаючись на верхні рівні разом із Блу, я раптом почув голос Рем за спиною.

— Ох… лорде Старлайт, пробачте мою зухвалість, але раджу вам у майбутньому пильнувати свою тінь.

Я насупився.

— Мою тінь?

Рем лише усміхнулася й помахала нам рукою.

Ще мить тому, коли я стрибнув разом із Блу—

Прохід поглинув нас обох.

Але…

Він щось відкинув.

А точніше — когось.

Постать у темному вбранні з гуркотом упала на підлогу, силоміць викинута назовні.

— Лайно… мене викрили.