Час минав стрімко, і історія знову закарбовувала себе — крок за кроком.
Посеред усього цього стояла самотня дівчинка — та, що за одну ніч втратила все своє світло.
Яскрава усмішка, яка колись осяювала її обличчя, зникла без сліду.
Залишився лише порожній вираз, риси, виснажені сльозами, що давно висохли.
— Ти казала, що повернешся.
— Ти сказала, що я — найважливіше у твоєму житті.
Але вона так і не повернулася.
Натомість вона пішла з цього світу — з власної волі.
Притулившись до дерева, на якому ще недавно висіло бездиханне тіло її сестри, дівчинка сиділа там, не рухаючись —
Посеред місця, де в повітрі густо й задушливо висів сморід смерті.
Місця, яке жодна дитина ніколи не повинна була пережити.
Залишилися лише діти.
Діти, надто малі, щоб зрозуміти, що сталося —
Дехто й досі вірив, що це був лише кошмар.
Страшний, так —
Але цілком реальний.
І в цьому кошмарі демони, що ховалися в тіні, знаходили свою ідеальну здобич —
Тих, хто втратив своє світло повністю.
Але люди…
Люди можуть бути значно гіршими за демонів.
Іноді достатньо лише кількох правильно підібраних слів —
Сказаних у потрібному місці, у потрібний час.
— Ти хочеш помсти тому, хто зробив це з твоєю улюбленою сестрою?
— Чудовисько, відповідальне за все це… — не хто інший, як твій власний батько — лорд Дроґо Мунлайт.
Один за одним Бейлор Мунлайт сіяв свої отруйні зерна в умах дітей, що залишилися живими.
Серед них була крихка дівчинка, обтяжена тягарем, який жодна дитина не повинна нести.
Ті, хто вижив у тому місці —
З тієї самої миті, як вижили, їхні долі були запечатані.
Бейлор Мунлайт розумів це краще за будь-кого.
Зрештою, саме він створив це середовище.
Він був архітектором тих крижаних бар’єрів —
Тим, хто ізолював маєток лорда Дроґо Мунлайта від усього світу.
Це ніколи не був Дроґо.
Завжди — він.
Без Бейлора все ніколи б не зайшло так далеко.
Але те, що сталося…
Сталося.
І тепер вони були тут.
Бейлор підготував сцену.
Залишалася лише фінальна дія цієї огидної вистави.
І тож, із холодним розрахунком…
Він затягнув ту маленьку, крихку дівчинку до своєї павутини.
Дівчинку, яка нічого не знала про світ…
Дівчинку, яка втратила все…
Серіс.
Він простяг їй предмет.
І тоді вона пішла.
Вона пішла просто до того, кого вважала джерелом усіх своїх кошмарів.
До звіра, який давно втратив розум.
Серіс увійшла до кімнати —
До кімнати, де на неї чекав Дроґо.
На той час його вже було неможливо впізнати.
Його обличчя — спотворене до невпізнаваності.
Його тіло — викручене в гротескне чудовисько, масу гнилої плоті з перекрученими очима, що дивилися в різні боки.
Та навіть коли Серіс наближалася, крок за кроком —
Дроґо не рухався.
Він лише дивився.
Десь глибоко всередині того монстра…
Якась тьмяна, вмираюча іскра розуму…
Не дозволила йому вбити свою наймолодшу доньку з першого ж погляду.
І тоді…
Серіс простягнула руку.
Її маленька долоня стискала дивний золотий куб.
У ту ж мить, коли вона торкнулася ним його тіла…
Спалахнуло сліпуче світло.
Пекуче сяйво, що поглинуло все довкола.
Немов божественний вогонь, який випалює всі гріхи…
Дроґо палав у тому святому полум’ї.
Із його тіла здіймався густий чорний дим, шалено викручуючись, ніби виганяючи з нього саме зло цього світу.
Він був повністю знерухомлений.
Скутий на місці.
І в ту мить…
У нього не було жодного шансу.
Гігантський спис льоду прошив його груди —
Розірвавши і залишивши зяючу діру, яку не зміг би пережити жоден смертний.
Та навіть тоді Дроґо не видав ані звуку.
Він лише заплющив очі…
Ніби з полегшенням.
Він пережив власне пекло…
І тепер, усе було скінчено.
Бейлор Мунлайт убив Дроґо…
Але не раніше, ніж змусив його зазнати кожної можливої муки.
І зрештою —
Він виставив себе героєм, який поклав край кошмару.
—
Ада спостерігала за тим, як сцена розгорталася.
Її обличчя було позбавлене емоцій.
— Це… занадто важко усвідомити.
Самого лише споглядання вистачило б, щоб зламати розум будь-якої притомної людини…
Не кажучи вже про тих, хто прожив це на власному досвіді.
Поруч із нею Рем похитала головою.
На її обличчі була лише огида до того чоловіка.
Колись Дроґо рівнявся на Авраама…
На того, хто стояв над ним.
Лише один чоловік.
Та він так і не усвідомив…
Що і на нього самого колись рівнялися.
Особливо той, хто з дитинства жив у його тіні.
Той, кому від народження було суджено залишатися в темряві…
Незалежно від того, що він робив.
Той, хто ніколи не зміг розбити лід свого старшого брата.
Найкрихкішою лялькою з усіх…
Ніколи не був Дроґо.
Нею завжди був Бейлор.
Чоловік, пожертий жагою сили —
Сили, яка завжди залишалася трохи поза досяжністю.
Така відчайдушна душа вхопиться за першу ж рятівну мотузку, яку їй кинуть.
І він вхопився.
Смерть Дроґо сколихнула всю імперію.
Навіть сам імператор Маекар Валеріон прибув…
Не бажаючи вірити звинуваченням у зраді.
Та правда про те, що сталося за тими стінами…
Була похована.
Світові розповіли, що Дроґо, втративши контроль над силою, яка його пожерла, вирізав власних синів і більшість дочок.
Історія, у яку важко повірити —
Та одкровення церкви про демоничну ауру, що лишалася на тілі Дроґо, закріпило цю версію, не залишивши місця для сумнівів.
Єдиними вцілілими були діти, більшість із яких були зламані безповоротно, їхні розуми розтрощені настільки, що правда й марення злилися в одне.
А тих, хто зберіг бодай іскру ясності…
Змусили мовчати.
Рукою Бейлора.
Лише головна родина знала істину про те, що відбулося за тими запечатаними дверима.
Деякі шепоти правди просочилися назовні —
Та стали не більш ніж чутками.
Історіями, які розповідали незнайомці.
І так —
Одна з наймогутніших опор імперії впала.
А на її місці постав новий лорд —
Той, хто захопив свій трон наймерзеннішим і найжорстокішим способом, який тільки можна уявити.
—
— Ти впевнена, що хочеш показати мені все це?
— Я ж стороння для вашої родини.
Рем лише похитала головою.
— З огляду на те, що ти плануєш, Лорде Старлайт… ти ось-ось принесеш справжні зміни в цей дім. Зміни, які мають статися — якщо ти справді маєш намір зберегти спадщину, залишену леді Семіраміс.
— Саме тому я не зупинятиму тебе.
— Але… якщо ти вирішиш знищити цю спадщину —
— Я не стоятиму осторонь.
—
Ада втомлено зітхнула.
Вона опустила погляд на свої руки —
Обидві були позначені символами крові.
Тягар, значно важчий, ніж вона могла витримати.
— Подумати тільки… той самий чоловік, який завжди заявляв про нейтралітет —
— Виявився першопричиною всього цього.
— Зовнішність завжди була найбільшою брехнею з усіх.
— Так…
— Бейлор Мунлайт зрадив самого себе. Свій народ. Власну родину.
— Навіть зараз я не можу повністю осмислити все побачене й почуте. Але єдине, чого я не розумію —
Вона вагалася.
У її свідомості знову сплив образ брата.
Брата, чию долю вона вже бачила наперед —
Долю, що віщувала його смерть.
— Який стосунок до всього цього має Фрей?
Рем на мить замовкла.
А потім —
Картина змінилася.
Відкривши щось зовсім інше.
— Фрей Старлайт…
— Можна сказати, що він був просто ще однією нещасною душею —
— Тим, хто опинився втягнутим у цей бруд і хаос.
Рем показала Аді низку видінь — уривки вирішальних митей, у яких чиясь доля була остаточно запечатана.
Усе це розгорталося в бібліотеці, нині ізольованій від зовнішнього світу масивними, непроникними воротами.
І перед тими воротами стояла самотня постать.
З гладким синім волоссям, блідою шкірою та аурою чистого жаху…
Це був Бейлор Мунлайт.
…
…
…
— Очима Фрея Старлайт —
— Хух… хух…
Я хапав повітря ротом, розпластавшись на землі.
Я б не збрехав, якби сказав, що щойно повністю знищив себе. Це було так, ніби змусити крихітний кран вивернути цілий океан за одну мить.
— Ти в порядку?
До мене долинув голос Кармен. Вона сиділа поруч, усе ще намагаючись осмислити те, що щойно сталося.
Знеможено всміхнувшись, я змусив губи ворухнутися.
— Нагадай-но… кого це ти називала «напівчоловіком»?
Вона здивовано кліпнула, а потім приглушений смішок зірвався з її вуст.
— Чорт… у чому твій секрет? Ти взагалі людина?
Скривившись, я з великим зусиллям підвівся із землі.
— Думаю, так.
Мені знадобилася мить, аби вирівняти дихання, перш ніж заговорити знову.
— А щодо мого секрету, то спершу я маю поставити питання тобі. Чи присягнеш ти мені на вірність?
Кармен замовкла.
Опустивши погляд, вона дивилася на свої долоні, згадуючи ту мить, коли бар’єр — той самий, що так довго стримував її, — нарешті почав тріщати.
Якщо повторити цей процес зі мною, прорив із S+ до SS- був би лише питанням часу.
Юнак перед нею був сином лорда Авраама Старлайта — тієї самої людини, що сформувала її такою, якою вона була нині.
Того самого чоловіка, якого вона любила… по-своєму.
Відповідь була очевидною.
Вона кивнула.
Широка усмішка розпливлася на моєму обличчі.
— То, ти приймаєш пропозицію напівчоловіка, що стоїть перед тобою?
Проігнорувавши мій саркастичний тон, Кармен заговорила з непохитною рішучістю.
— Від сьогодні я присягаю тобі на вірність як твій лицар. Якщо твоє життя буде під загрозою, я віддам своє. Твої таємниці помруть разом зі мною. Коли ти житимеш — я житиму. Коли ти помреш… я помру.
— Стривай — викресли останнє… не треба нас зурочувати.
Кармен всміхнулася, і в її голосі з’явилася грайливість.
— Такий рівень відданості необхідний для довіри. Або… ти волів би, щоб я запропонувала своє тіло?
Кармен… її тіло —
По моєму хребту пробіг різкий холодок, і я поспіхом замахав руками.
— Я змушений відмовитися від такої спокусливої пропозиції… особливо з огляду на те, що ти сильніша за мене. Можливо, розгляну це, коли перевершу тебе.
— О? Перевершиш мене? З талантом A-рангу?
Вона фиркнула, але тут же замовкла.
У її пам’яті спалахнула та моторошна аура, і на мить думки зупинилися.
Талант A-рангу означав, що мої характеристики мали бути назавжди обмежені цим рівнем. І все ж я давно перевищив його.
Я повільно похитав головою.
— Ти присягнула мені як лицар. А я, як твій новий лорд, у відповідь клянуся ставитися до тебе гідно й ніколи не змушувати тебе робити щось проти твоєї волі.
Я зробив паузу, перш ніж продовжити.
— А тепер ось що тобі потрібно знати.
Я підняв один палець.
— По-перше, мій талант — не A-рангу.
Очі Кармен широко розплющилися, але вона не перебила мене.
— Тобі не потрібно знати мою справжню межу або чому всі інші про неї не здогадуються.
— По-друге, та аура, яку ти відчула… і те, як я вижив у Землях Кошмару цілий рік…
Тут —
Мені довелося сплести правду з брехнею у щось правдоподібне.
Я не міг розкрити їй усе, але поділився окремими уривками істини.
Передусім — джерело моєї сили. Я приписав його Секті Тіні, давши коротке пояснення, не заглиблюючись у такі деталі, як статуї та інші приховані аспекти.
Однак я розповів їй про техніку «Десять тисяч кроків Тіні». Щоб підкріпити свої слова, я показав їй свій меч — Балеріон, Чорний Жах.
Її очі розширилися, коли усвідомлення вдарило по ній. Нарешті вона зрозуміла, як я зміг поранити її того дня.
— Це схоже…
Кармен бездумно промовила.
— На що схоже?
— Твій меч… він нагадує меч Авраама.
Було добре відомо, що колись Авраам володів Темною Сестрою — клинком, призначеним для Бога Меча Авалона на світанку Імперії.
І Балеріон, і Темна Сестра були чорними мечами, тож я розумів це порівняння.
— Можливо…
Я відмахнувся, не бажаючи далі заглиблюватися в таємниці Семи Легендарних Мечів.
— А тепер зосередьмося на тому, що тобі потрібно робити, Кармен.
Першим я згадав прокляття, накладене на мене, і те, що за мною полюють.
На диво, вона не виглядала шокованою. Навпаки — здавалося, що вона вже знала.
— Ти… вже знаєш про це?
Кармен кивнула, підтверджуючи мої підозри.
— Як?
Вона вагалася, перш ніж відповісти.
— Я дізналася про це від Ади.
Ада…
— Раз ти вже згадала її, це підводить нас до наступного питання. Я хочу, щоб ти й надалі підтримувала її — це перше.
Я зробив крок ближче, і мій тон став серйозним.
— Але з іншого боку, мені потрібно, щоб ти сказала мені… що саме планує моя сестра?
Ада знала надто багато. Я не сумнівався, що вона готує щось серйозне.
Мені потрібно було розібратися в ситуації просто зараз, щоб правильно спланувати наступний хід.
Але відповіді, якої я хотів, я не почув.
— Пробач, Фрею, — твердо сказала Кармен. — Твоя сестра наклала на мене жорстке обмеження. Якою б сильною не була моя вірність тобі тепер, я фізично не можу говорити про те, що вона планує. Настільки серйозно вона до цього ставиться.
Я підніс руку до підборіддя, занурившись у роздуми.
Ада зробила щось настільки радикальне, що змусило Кармен мовчати?
Це ставало дедалі проблематичнішим із кожною секундою.
Відчувши моє роздратування, Кармен поспішила мене заспокоїти.
— Фрею, твоя сестра повністю на твоєму боці. Вона ніколи не зробить нічого, що могло б нашкодити тобі — будь у цьому певен. Найкраще, що ти можеш зробити зараз, — поговорити з нею безпосередньо.
Я кивнув.
— Гадаю, ти маєш рацію.
Мені потрібно поговорити з сестрою.
Але справжнє питання було іншим —
— Де Ада?
У ту мить ні Кармен, попри всю її силу, ні я не усвідомлювали, що хтось уже прослизнув крізь її бар’єри. Прихована постать ховалася в тінях, мовчки спостерігаючи за всім, що відбувалося.