Розділ 113: Таємниці Мунлайтів (4)

А потім, одного дня, у крижаному бар’єрі, що тримав їх у пастці, раптово розірвалася тріщина.

З неї вийшов один-єдиний чоловік.

У ту ж мить, коли він ступив усередину, портал за його спиною зімкнувся.

Він ішов закривавленими коридорами, ковзаючи поглядом по трупах, що встеляли підлогу, по жінках, які дивилися на нього з відчаєм і блиском у очах.

Вони побачили надію.

Вони кинулися до нього. Та він пройшов повз усіх, навіть не глянувши вдруге, і рушив далі — аж доки не зупинився перед дверима, за якими ховалося чудовисько.

Без жодних вагань він штовхнув їх.

Бейлор Мунлайт увійшов до кабінету свого брата.

Те, що він побачив, було повністю зруйноване.

Дроґо сидів у кутку, його тіло тремтіло, а повітря наповнювали ридання.

Сльози давно висохли, поступившись місцем кривавим смугам, що стікали його обличчям.

Він так люто дряпав себе, що риси його обличчя стали потворно спотвореними.

Ось… у якому стані перебував колись могутній лорд дому Мунлайтів.

— Ти добре виглядаєш, брате.

Дроґо підвів закривавлені очі й зустрівся з поглядом брата.

— Пробач… пробач… пробач…

— Я знаю, Дроґо. Я знаю.

Бейлор ступив глибше в зруйновану кімнату й зазирнув до сумки, яку ніс із собою.

— Убий мене… Прошу, убий мене.

Криваві сльози потекли ще рясніше, коли Дроґо благав про смерть.

— Я не можу цього зробити… Поки що.

Бейлор витяг кілька чорних квітів і розклав їх у різних кутках кімнати, а на його губах заграла дивна усмішка.

— Дивись… я приніс тобі подарунок.

Чомусь у ту ж мить, коли Дроґо побачив ті квіти, його обличчя перекосилося від болю.

Обличчя Ади потемніло — вона впізнала їх.

— Що це таке? — інстинктивно запитала вона.

Рем відповіла:

— Ці квіти… вони не ростуть на цій планеті.

Щойно їх поклали, вони випустили в повітря майже невидимий пил — пил, який Дроґо, сам того не усвідомлюючи, вдихнув.

— Спочатку я не розуміла їхньої природи… але ці квіти — наче надпотужний наркотик, здатний викривляти розум, якщо виконано певні умови.

Умови, які Дроґо вже виконав.

У голові Ади нарешті склалася вся картина.

— Тоді… все, що відбувалося досі?..

Рем кивнула.

— Це було через нього.

Бейлор Мунлайт — нинішній лорд дому Мунлайтів.

Бейлор залишив кабінет, покинувши Дрого позаду.

Виходячи, він натрапив на Роуз Мунлайт і ще кількох жінок.

— Будь ласка! Допоможіть нам!

— Лорд збожеволів — він вирізав усіх!

— Прошу!

Зі співчутливим виразом обличчя Бейлор заспокоїв їх:

— Я знаю. Я зроблю все, що в моїх силах, аби допомогти. На жаль, я не можу перемогти мого брата… але я повернуся з підкріпленням, обіцяю.

Порожні слова. Фальшиві обіцянки.

Після цього він пішов. Наче його тут ніколи й не було.

Допомога так і не прийшла.

А дівчата знову залишилися самі.

Роуз продовжувала ховати Серіс у їхній кімнаті. Серіс не знала, що відбувається за тими стінами.

Вона була слухняною — якби сестра сказала їй залишатися там вічно, вона б так і зробила.

І тому їй не залишалося нічого, окрім як довіряти Роуз.

Аж доки одного дня… ті двері знову не відчинилися.

Дроґо вийшов назовні, і цього разу… він не сказав нічого. Ані слова, ані шепоту.

Ніхто не знав, які викривлені думки таїлися в його розумі.

Щойно він з’явився, він схопив одну зі старших дівчат і потяг її до свого кабінету.

Опір був марним.

Усе, що залишалося іншим, — дивитися здалеку.

Коли двері за ним зачинилися, було чутно лише одне — крики.

Цілу годину… саме вони лунали коридорами.

Потім двері відчинялися, і назовні виходила дівчина — цілковито зламана.

Вона не говорила.

Не плакала.

Не кричала.

Але здогадатися, що з нею сталося в тій кімнаті, було неважко.

Спершу він ґвалтував жінок, які були його дружинами. Потім — старших дівчат, своїх дочок.

Тепер йому було байдуже.

Меж більше не існувало.

Коли це повторювалося знову й знову, усі вже знали, що Дроґо робить за тими дверима.

Ада й Рем — зокрема, знали.

Бо вони бачили все.

Він ґвалтував їх. Він катував їх. У найжорстокіший, найпринизливіший спосіб, який тільки можна уявити.

Вони стали не більше ніж зламаними ляльками.

Багато хто не витримував.

А хто б витримав? Хто здатен жити з таким нестерпним приниженням?

Вид юних дівчат, що висіли на гілках дерев, став моторошно звичним.

Одна за одною, багато з них накладали на себе руки, більше не в змозі це терпіти.

Особливо його доньки.

Для них це було справжнє пекло.

І в тому пеклі Роуз залишалася в схованці разом із Серіс.

Вона більше не наважувалася виходити з кімнати.

Як вона могла, знаючи, що відбувається зовні?

Єдине, що вона могла робити, — ховати молодших дітей, тих, хто був віком із її сестру або ще молодших.

Вони ніколи не мали бачити таких жахів.

Час від часу вона навідувалася до них… а потім поверталася до Серіс.

Тим часом Дроґо щодня віддавався своїй розпусті.

Аж доки одного дня…

Він не знайшов відповідної жертви.

Занадто багато тіл уже висіло на деревах.

Та він знав…

Ще хтось ховається.

—

— Досить. Я більше не хочу цього бачити.

Ада дійшла межі.

Її розум хитався на самому краю.

То що ж тоді казати про тих, хто пережив це на власній шкірі?

Але Рем лише похитала головою.

— На жаль… ми мусимо додивитися це до кінця.

—

Дроґо вийшов зі своєї кімнати.

Крок за кроком…

Незліченні темні нитки обвивали його тіло, спрямовуючи до певного місця.

Його хода була повільною.

Але для тих, хто ще залишався живим, вона була справжнім кошмаром.

І його ціль… стала очевидною.

Роуз, яка міцно притискала до себе сестру, відчула це.

Вона відчула, як він наближається.

Її тіло затремтіло, та вона змусила себе діяти — кинулася й заховала Серіс у шафі.

— Сестро… ти тремтиш…

Роуз знала, що на неї чекає.

Але вона проковтнула емоції, що рвалися назовні, й змусила себе всміхнутися для сестри.

— Серіс… що б не сталося, що б ти не почула… не виходь. Гаразд?

— Сестро…

Кроки ставали дедалі гучнішими.

Сльози почали текти самі собою.

— Сховайся добре. Заплющ очі. Не виходь, доки я не повернуся, добре?

Її голос тремтів.

Її тіло тремтіло.

Вона ледь трималася.

Серіс це відчувала.

— Я люблю тебе… більше за все на цьому світі.

Роуз зачинила шафу.

І двері заскрипіли, відчиняючись.

Дроґо зайшов усередину.

Крізь вузькі щілини шафи Серіс бачила все.

Вона бачила, як Роуз боролася.

Бачила, як те чудовисько притисло її до підлоги й глумилося над нею, наповнюючи кімнату її криками.

А потім вона побачила, як він потягнув її назовні…

Щоб продовжити свої тортури в іншому місці.

—

Дитячий розум не створений для такого жаху.

Спершу Серіс не могла усвідомити побачене.

Її батько.

Її сестра.

Її сестра, яку кривдив її батько.

«Погані люди», про яких попереджала Роуз…

Увесь цей час були ним.

Він зробив із нею щось дивне.

Щось, чого Серіс не розуміла.

Але вона знала… вона знала, що її сестра страждала.

Вона згорнулася в шафі, тремтячи.

Вона чекала.

І чекала.

Та Роуз так і не повернулася.

Зрештою…

Серіс знайшла в собі відвагу порушити наказ сестри.

Вона відчинила шафу й вийшла.

Вона йшла крізь поле трупів, шукаючи.

— Сестро?

Її тоненький голос ледве прорізав ніч.

Вона зайшла до одного саду.

Саду, де жінки висіли на деревах.

Вона проходила між ними, стискаючи тонку сукню.

— Сестро?

Одна за одною — повз неї.

Обличчя тих, кого вона бачила щодня.

Людей, яких знала.

Людей, що колись усміхалися, сміялися й розмовляли з нею.

Людей, у чию присутність вона вірила завжди.

Вона впізнала їх усіх.

І саме тому —

Її сльози не зупинялися.

Зрештою Серіс дійшла до дерева.

Більшого за всі інші.

І на одній з його найвищих гілок…

Висіло одне-єдине тіло.

Лише одне.

Але саме воно —

Розбило її найсильніше.

Вона навіть не могла до нього дістати.

Мотузка була зав’язана надто високо.

Та їй це й не було потрібно.

Вона й так знала.

Її сестра колись сказала їй —

— Я люблю тебе більше за все на цьому світі.

— Я повернуся до тебе.

Але тепер —

Серіс упала на землю.

Там, під тим проклятим деревом, вона ридала так, як ніколи раніше.

Дівчина, що висіла на тій гілці, була тією, кого Серіс любила найбільше у світі.

Це була Роуз.

Тієї ночі… щось усередині Серіс зламалося назавжди.