Розділ 112: Таємниці Мунлайтів (3)

Минуле відкриває багато чого… подробиці, які дехто воліє забути.

Іноді ці забуті деталі настільки огидні, що щоразу, коли вони спливають у пам’яті, хочеться стерти їх назавжди.

Людина може змінитися за одну ніч, і подеколи бажання, що ховаються в серці чоловіка, бувають абсолютно руйнівними.

До Ади й Рем та маленька дівчинка цілими днями гралася.

Вона була настільки сповнена життя, що усмішка не сходила з її обличчя ані на мить.

— Це й справді Серіс Мунлайт?

Здавалося, ніби це дві цілком різні людини.

Одна — крижана скульптура, позбавлена майже всіх емоцій.

Інша — сяюча дитина, така жвава, що її радість поступово заражала всіх навколо.

— Це тому, що поруч була Роуз.

Коли старша сестра була поруч, Серіс проживала свої найщасливіші дні.

Роуз ідеально виконувала роль і матері, і сестри водночас.

Спостерігаючи, наскільки близькими були ці дві сестри, Ада відчула порожній біль у грудях.

Вона мимоволі порівняла їх із собою та Фреєм.

На жаль, через складний характер брата в минулому їй так і не вдалося збудувати з ним подібний зв’язок.

Хоч це й не було її провиною, вона все одно відчувала ледь помітну провину перед Фреєм.

Навіть якщо колись він був покидьком із покидьків… він кардинально змінився.

Можливо… якби вона тоді залишалася поруч із ним, змогла б привести до цих змін значно раніше.

Та жалкувати про минуле не було жодного сенсу.

Важливими були теперішнє й майбутнє, і Ада Старлайт це чудово розуміла.

Рем, завжди уважна до емоцій і аур, особливо зауважила мінливі почуття Ади.

Вона не стала її перебивати. Лише продовжила вивчати нинішню главу родини Старлайтів.

Зрештою, це було її хобі.

На щастя, хвилина роздумів Ади тривала недовго, і Рем змогла безперешкодно продовжити розкривати минуле.

— Роуз Мунлайт… окрім своєї доброї вдачі та краси, що полонили багатьох, вона також володіла одним із найбільших талантів у родині — нарівні із Серіс.

Її поступ у тренуваннях був повільним, адже більшу частину часу вона присвячувала турботі про молодших братів і сестер — чи то Серіс, її рідну сестру, чи численних інших, з якими їх єднав лише батько.

Попри обмежені тренування, їй завжди вдавалося не відставати… а подекуди навіть перевершувати тих, хто присвятив усе життя відточуванню власних навичок.

Зрештою, вона була дочкою найвеличнішого Контролера Хвиль в усій імперії.

Вона мала надзвичайно гостре чуття, тому частково усвідомлювала, що відбувається за лаштунками родини.

Саме тому вона так відчайдушно трималася за своїх братів і сестер — вона хотіла захистити їх від того, що насувалося.

Та вона й уявити не могла… що катастрофа прийде від самого очільника родини.

Картина змінилася, відкриваючи Дроґо Мунлайта, який люто тремтів за своїм письмовим столом.

Він був сам. Нитки демона жорстоко стискалися довкола його горла.

Наче божевільний, він смикався й корчився, бурмочучи сам до себе.

— Пробач… пробач… пробач… пробач…

Він безперестанку вибачався дивним, моторошним голосом, порожнім усередині.

Час від часу він шалено розмахував руками, ніби намагаючись ударити щось невидиме, і кричав:

— Геть! Забирайся!

Хай що побачив той чоловік… Дроґо вже давно переступив межу, з якої немає повернення.

Погляд Ади впав на кілька чорних квітів, розкиданих по столу й у різних куточках кімнати.

Вона відзначила їх, але вся її увага була прикута до зламаної людини перед нею.

Усе стрімко котилося в хибному напрямку.

А потім настав той день…

День, коли один із синів Дроґо навідався до його кабінету.

Зовсім хлопчик, не старший за сім років.

Просто дитина, яка з нетерпінням хотіла показати батькові своє нове досягнення.

— Тату! Дивись!

Хлопчик склав долоні разом, формуючи воду в образ ніжної квітки.

Потім, повільно й обережно, вода застигла, перетворившись на захопливу скульптуру — таку, що вимагала певного рівня контролю аури.

Дроґо дивився порожніми очима, під якими залягли темні кола.

Він виглядав моторошно.

Та хлопчик не злякався — анітрохи.

Адже це був його батько.

Повільно Дроґо підвівся з крісла й підійшов до хлопчика, огорнувши його ніжними обіймами.

Він навіть не знав імені свого сина.

Їх було надто багато — так багато, що він ніколи не переймався тим, аби запам’ятати.

Він лагідно погладив хлопчика по голові.

І в ту ж мить дитина всміхнулася.

Бо отримала те, за чим прийшла.

Та батько так і не відпустив його.

Нахилившись ближче, він прошепотів хлопчикові на вухо:

— Пробач.

В очах Дроґо він більше не бачив дитину.

Він бачив лише щось, оповите темрявою, що живило його галюцинації.

Це сталося миттєво.

Його рука пройшла крізь груди хлопчика й вийшла зі спини — повністю залита багрянцем.

Дитина судомно вдихнула, тепле дихання зірвалося з її вуст… а слідом хлинула кров, що поступово холонула.

Їхні погляди зустрілися — в очах хлопчика застигла мука, якої його юний розум не міг збагнути.

Він простягнув руку, намагаючись щось сказати…

Та життя покинуло його надто рано.

У ту ж мить його маленьке тіло повністю скувало кригою.

А потім… воно розсипалося на крихкі уламки льоду.

Дроґо ще деякий час стояв навколішки, бурмочучи незрозумілі слова, а тоді підвівся — з виразом обличчя, який неможливо було прочитати.

Наче п’яниця, він похитуючись рушив коридорами замку.

Замок Леді Семіраміс був схожий на невелике місто, і ця його частина належала винятково Дроґо та його родині.

Там не було більше нікого.

З кожним кроком Ада помічала все більше тих самих чорних квітів, що з’являлися довкола.

Це видовище дедалі більше її тривожило.

Але вона не могла змусити себе щось сказати.

Не тоді, коли була свідком… цього.

Один за одним колись чистий маєток Мунлайтів заливався кров’ю…

Голос Ади тремтів.

— Це… божевілля…

Діти. Дорослі.

Дроґо вбивав їх одного за одним, розриваючи на шматки.

Щоразу, покінчивши з черговою жертвою, він перетворював її на крижану статую…

Лише для того, щоб за мить замерзле тіло випарувалося, розсипавшись на дрібні уламки льоду.

Дроґо бурмотів слова…

Незрозумілі. Чужі.

Мовою, якої ніхто ніколи не чув.

Але навіть сам її звук був жахливим.

І що найдивніше — він убивав лише хлопчиків.

Дівчат він ніколи не чіпав.

Синів у Дроґо було так абсурдно багато, що це здавалося майже смішним.

І все ж він продовжував їх убивати.

А у відповідь здіймалися крики — симфонія жаху.

Крики, які мали б бути чутні не лише в замку…

А й по всьому Вінтерфеллу.

Та з якоїсь причини…

Скільки б діти не благали про допомогу —

Ніхто не прийшов.

У тій частині замку вони були цілковито самі.

Багато синів Дроґо намагалися чинити опір.

Та хто здатен протистояти монстрові рангу SS+?

Дехто намагався втекти.

Але шляхи перекривали крижані бар’єри — твердіші за сталь.

Міць того льоду сягала рівня S і навіть вище…

Прорватися було неможливо.

У них не залишалося вибору, окрім як прийняти реальність.

Вони були замкнені поруч із чудовиськом.

Ада й Рем мовчки спостерігали — аж доки Ада нарешті не заговорила, ледве чутно:

— Чому ти нічого не зробила?

— Перепрошую?

Рем кліпнула, здивована тим, наскільки тихим був голос Ади.

І тоді Ада зірвалася.

— ЧОМУ ТИ НІЧОГО НЕ ЗРОБИЛА?! Хіба ти не інструмент, залишений самою Інституцією?! Чому ти просто сиділа й дивилася, зв’язана по руках і ногах?!

Уперше…

На обличчі Рем з’явився гіркий вираз.

— Ти думаєш, я дивлюся на це з власної волі?

— Га?

Рем похитала головою, стискаючи кулаки так, що побіліли пальці.

— Моя сила, мої здібності… вони існують лише в межах цієї бібліотеки. Я не можу втручатися у зовнішній світ. Я не можу піти звідси. Єдине, що мені завжди залишалося, — це дивитися.

У її голосі звучала оголена вразливість, коли вона продовжила:

— Я віддана своїй пані. Вона залишила мене тут недарма… Вона довірила мені пророцтво. Пророцтво обіцяного дня. Рік за роком, десятиліття минали, а я залишалася тут, чекаючи. Чекаючи триста проклятих років!!..

Ада мовчки стояла, дивлячись, як Рем тремтить від емоцій.

— Не говори мені про безсилля… Бо ніхто не знає цього відчуття краще за мене — відчуття, коли бачиш, як усе руйнується, і знаєш, що не можеш зробити до біса нічого, аби це зупинити.

Раптом їхню увагу привернув віддалений звук.

Слова Рем змусили їх забути, хай навіть на мить, що вони все ще перебувають усередині спогаду.

Вони рушили на звук і побачили юну дівчину, що стояла захищаючи перед групою хлопчиків.

Це була Роуз.

Роуз Мунлайт мужньо стояла перед чудовиськом, яке нависало над нею.

Звідти, де стояли Ада й Рем, вони бачили ледь помітний тремтіння у її тілі. Вона була налякана.

І все ж вона не відступала, благаючи його зупинитися.

Усе сталося так швидко, що вона ледве встигла це усвідомити.

Дроґо тепер був не більше ніж посудиною для викривлених думок — будь-яка спроба достукатися до нього була марною.

Роуз це зрозуміла.

Вона спробувала зупинити його силою, та що могла вдіяти проти нього пробуджена класу C?

Одним рухом руки він відкинув її геть.

Роуз важко впала на підлогу, і біль хвилею прокотився її тілом від того єдиного, невимушеного удару.

А на її очах діти, що ховалися за нею, були вирізані — один за одним, їхні крики танули в холодному повітрі.

Їй не залишалося нічого, окрім як ковтнути сльози й тікати.

Вона спіткнулася й увірвалася до знайомої кімнати — затишного простору з двома ліжками.

Вона кинулася до шафи, різко розчинила дверцята. Усередині, згорнувшись калачиком і обіймаючи коліна, сиділа юна дівчинка, тремтячи від страху.

— Сестро…

Тремтячий голос озвався до неї, і Роуз притиснула Серіс до себе в розпачливих обіймах.

— Усе добре… Я тут.

Вона міцно тримала Серіс, поки ззовні долинали звуки різанини.

Години минали, хоч здавалося, ніби це вічність. Зрештою крики стихли, залишивши по собі моторошну тишу.

Тієї ночі Дроґо вбив кожного хлопчика, який колись називав його «Батьком».

Кров лилася так рясно, що колись чистий лід набув нового — багряного — відтінку.

Скоївши таке звірство, Дроґо замкнувся у своєму кабінеті. Декілька днів ніхто не бачив його обличчя.

Та бар’єри, що замкнули їх усередині, так і не зникли.

І тому їм довелося залишатися — замкненими поруч із чудовиськом, яке колись було їхнім лордом, тремтячи в очікуванні миті, коли його двері знову відчиняться.

Для юних дівчат, таких як Роуз, це було нестерпно — не кажучи вже про таких малих, як Серіс.

Ада й Рем спостерігали за всім цим.

На цьому етапі жодна з них не промовила ані слова. Їхні обличчя говорили більше, ніж будь-які слова.

Особливо на тлі приглушених ридань, що лунали довкола.

Протягом усього цього Роуз не відходила від Серіс.

Вона залишалася з нею, змушена брехати.

— Усе буде добре.

Саме це вона повторювала знову і знову.

— Що сталося надворі? Що це були за крики?

Це було питання, яке поставила Серіс.

— Там були погані люди… Нам треба сховатися, доки з ними не розберуться.

Немає гіршого відчуття, ніж це — брехати, заспокоювати когось, кажучи, що все гаразд, коли ти знаєш, що правда — зовсім інша.

Особливо коли Серіс запитала:

— Чому тато їх не зупиняє? Хіба він не найсильніший?

Роуз не мала відповіді.