Розділ 111: Таємниці Мунлайтів (2)

Війна Світла…

Війна, що п’ятнадцять років тому схилила терези на бік Імперії у протистоянні з Ультрасами.

Її вели лише тут — у західних землях Імперії, де кораблі Ультрасів вкривали море, мов зграя сарани.

Війна рівних — обидві сторони випустили на волю всю свою міць.

Та була одна сила, що зламала баланс.

Людський демон — Драґот, колишній лідер Ультрасів.

Він був настільки лякаючим, що його порівнювали з демонами найвищих рангів, а дехто стверджував, що він навіть перевершував Астарота — 19-го з-поміж них.

Але й Імперія мала власного монстра — Авраама Старлайта.

Один володів Місячним Мечем.

Інший — Темною Сестрою.

— Їхній бій затьмарив саму війну. З часів легендарної епохи світ не бачив подібного зіткнення…

— Кожен замах їхніх мечів міг стерти з лиця землі пробудженого класу S.

Ада стояла поруч із Рем, і вони разом спостерігали за катаклізмічним двобоєм — битвою, що перекроїла сам континент.

Ада була надто проникливою. Надто уважною, щоб не помітити чогось важливого.

— Як не дивлюся… якщо порівнювати обидві сторони, Імперія була очевидно сильнішою.

Союз шляхетних родів і великих гільдій.

Три володарі рівня SS+ — Авраам, Імператор Маекар і Лорд Дроґо.

Незліченна кількість воїнів рівня SS під їхнім командуванням.

То чому…

Чому Авраам Старлайт бився з Драґотом сам?

Як не дивися на Темного Лорда, Драґот не був людиною.

Це була гидота, загорнута в людську шкіру.

Думки Ади вирували, але Рем поруч лише похитала головою.

— Те, що сталося того дня… поховане в пам’яті тих, хто був там.

Війна досягла свого апогею.

Ада, затамувавши подих, дивилася, як її батько зіштовхується з тією істотою, а поле бою перетворюється на пекло з вогню й руїн.

Рем, спокійно сидячи, заговорила тихим голосом:

— Авраам ніколи не мав битися з тим монстром наодинці… принаймні, так вважали всі.

У ту ж мить грізний вибух розірвав небеса, затопивши поле бою сліпучим світлом.

— Але знову ж… ким був Авраам?

Із уламків і диму вийшла самотня постать, тягнучи за собою понівечений труп монстра.

— Якщо Драґот був найстрашнішим звіром, що будь-коли жив… то Авраам був дивом, яке стирало таких звірів з існування.

Подих Ади перехопило.

Її батько стояв там. Неушкоджений.

Переможець.

Тіло Драґота — скривавлена, обвуглена маса плоті — було недбало кинуто до його ніг.

— Це… це не те, що мені розповідали.

Свідомість Ади хиталася, намагаючись поєднати побачене з історіями, у які вона вірила все життя.

Казали, що Авраам ледве переміг, убив Драґота й невдовзі помер від ран.

Але те, що вона бачила зараз…

Було зовсім іншим.

Її батько пішов без жодної подряпини.

— Той чоловік… Авраам Старлайт… для мене загадка. За всі роки, я не бачила нічого подібного.

Голос Рем був незбагненним.

Те, що вони бачили, було спогадом — збереженим, мов плівка, що прокручувалася перед ними.

І раптом — вираз обличчя Авраама змінився.

Ада не могла його розшифрувати.

Радість. Надія. Страх.

Приголомшлива суміш емоцій промайнула на його обличчі.

Без жодного попередження Авраам відкинув труп Драґота, ніби той нічого не важив.

А потім — одним кроком — зник.

У повітрі спалахнув слід світла.

Лише обрані знали, що насправді сталося тієї миті.

Авраам зник.

Тоді всі вірили, що він усе ще б’ється з Драґотом. Скориставшись його нібито жертвою, вони відтиснули Ультрасів—

І досягли успіху.

— Я не розумію… куди подівся мій батько?

Рем похитала головою.

— Я не знаю.

Пауза. Потім вона продовжила:

— Я знаю лише… він повернувся невдовзі після цього. І коли він повернувся—

Фігура впала з неба, врізавшись у руїни поля бою.

Авраам.

Ада скам’яніла, з її вуст зірвався задушений зойк.

Це був уже не той чоловік, якого вона бачила мить тому.

Щойно він приземлився, один із найвеличніших воїнів Старлайтів упав на коліна.

Тіло, що колись вміщало незмірну силу, було зламане — до невпізнаваності.

Його права рука — колись недосяжна — почала тріскатися, з неї сочилася дивна, почорніла субстанція.

А потім, повільно…

Рука розсипалася в порох.

Його кров вільно проливалася на землю.

— Батьку!

Ада рвонулася вперед, та не могла його досягти. Це був лише спогад.

Вона стиснула кулаки, намагаючись стримати емоції.

І тоді — вона побачила це.

Її батько щось тримав.

Повітря наповнив дитячий плач — немовля, ледь старше року.

Попри згасаючу силу, Авраам усміхнувся, пригортаючи дитину єдиною вцілілою рукою.

І в ту ж мить плач стих.

Маленький хлопчик із м’яким чорним волоссям і блідою шкірою.

— Це… Фрей?

Серце Ади шалено закалатало.

Її брат?

Тут?

У цю мить?

Фрей лежав у батькових обіймах, але тіло Авраама розпадалося.

І все ж він тримав сина, ніби той був найдорожчим скарбом у світі.

І тоді — з’явилася тінь.

Чоловік, одягнений у чорне.

Єдиним, що можна було розгледіти, були його сяючі блакитні очі, що світилися, мов ліхтарі в пітьмі.

Незнайомець забрав Фрея з рук Авраама.

Авраам слабо усміхнувся йому.

— Подбай про нього.

Його голос був ледь чутним шепотом.

Тріщини розповзлися по його обличчю.

Навіть коли тіло кришилося, його погляд не відривався від сина.

Закутаний чоловік щось пробурмотів, але Ада не змогла розчути слів.

І все ж — вона більше нічого не розуміла.

Вона прийшла по відповіді.

Натомість знайшла лише нові запитання.

Бо та загадкова постать, що щойно забрала Фрея…

Була тим самим чоловіком, який місяць тому відвідав її кабінет.

Тим самим, хто показав їй те, чого вона ніколи не мала бачити.

— Що відбувається? Що сталося з моїм батьком? Який ворог міг зробити з ним таке?

Авраам Старлайт був набагато сильнішим, ніж стверджували легенди.

Він знищив Драґота — монстра рівня SS+ — не зазнавши жодної рани.

То з якою ж силою він зіткнувся… щоб опинитися в такому стані?

Ада навіть не могла цього уявити.

І тоді — закутаний чоловік зник разом із Фреєм.

Події, відомі світові, розгорнулися далі.

Союзники Авраама прибули й оточили його.

Вони знайшли лише тіло Драґота… і Авраама, що був на межі смерті.

Усі повірили, що він ледве пережив бій, отримавши смертельні рани.

Так вважали всі.

А потім — Авраам Старлайт помер.

Останнім словом, яке він промовив, було ім’я його сина.

Так загинув один із найвеличніших воїнів Старлайтів.

Його меч зник — і більше ніколи не був побачений.

Ада і Рем мовчки дивилися.

— Що… сталося?

— Я не знаю.

Ада стиснула кулаки.

— Тоді навіщо взагалі показувати мені це минуле?!

Ада зайшла в глухий кут — побачене було за межею її розуміння.

Рем залишалася такою ж спокійною, як завжди.

— Я не знаю, що сталося з Авраамом, але він точно не помер природною смертю. Чи то бій із Драґотом, чи те, що було після… Авраама навмисно залишили наодинці.

Смерть Авраама Старлайта породила безліч запитань — так чи інакше.

Серед тих, хто бачив бодай уламок істини… була одна людина.

Рем кивнула в бік постаті, що спостерігала здалеку з непростим виразом обличчя.

Це був Дроґо Мунлайт.

Залишивши Авраама сам на сам із найсильнішим воїном ворога й ставши свідком загибелі чоловіка, який роками був йому кісткою в горлі, Дроґо переживав суперечливі почуття.

Той, хто так довго затьмарював його, зник — але він не відчув полегшення.

Навпаки, він усвідомив: тепер ті ланцюги сковуватимуть його вічно.

Той чоловік був мертвий… і разом із ним зникла будь-яка можливість для Дроґо стати найсильнішим.

Дроґо не був відповідальним за те, що сталося. Він не був тим, хто змовлявся проти Авраама.

Але чоловік його становища знав.

Він знав, що щось було не так — у тому, як Авраама ізолювали…

Але він обрав залишитися спостерігачем.

— Але… мій батько не загинув через Драґота.

Голос Ади тремтів.

Рем кивнула.

— Це правда. Що б не вбило Авраама… воно не було людським.

Але це не змінювало факту: тієї ночі багато хто бажав йому смерті.

Тієї ночі… усе змінилося.

Особливо — всередині Дроґо Мунлайта.

Відчай — його мрія була повністю зруйнована.

Жаль — за те, що він стояв осторонь і нічого не зробив.

Фрустрація — нестерпний тягар, що стискав груди.

І тож Дроґо зганяв це на тих, хто був поруч.

Крок за кроком він почав змінюватися. А коли його серце ослабло… він став ідеальною здобиччю для істот, що живляться такими емоціями.

— Неможливо…

Ада прошепотіла це з недовірою, коли Рем відкрила їй наслідки війни.

Вона бачила все з моторошною чіткістю — як тиран Дроґо перетворювався на щось інше.

Скільки життів він забрав лише тому, що хтось його роздратував?

Його хтивість зросла до жахливих масштабів — настільки, що він ґвалтував деяких жінок проти їхньої волі.

Усе це — в марній спробі заповнити порожнечу всередині себе.

Порожнечу, яку неможливо було заповнити.

Ада не могла цього прийняти.

— Він був одним із найсильніших людей в історії… не може бути, щоб він упав так, і з такої причини…

Рем знову кивнула.

— Ти права. Він не впав би так легко.

Раптом бібліотекарка підняла руку, і з неї вирвалося яскраве блакитне світло.

Сяйво повністю огорнуло спогад, формуючи образ того, що досі залишалося прихованим.

Подих Ади перехопило.

Дивна, темна сутність — жінка з неприродно блідим обличчям і очима, зашитими моторошними нитками.

Вона була величезною, її довге чорне волосся текло, мов чорнило в порожнечі.

Ця істота оплела Дроґо Мунлайт десятками зловісних ниток.

— Що… це таке?!

— Демон.

Вираз обличчя Рем потемнів.

— Огидний демон, що живиться негативними емоціями.

Такий тип демонів був відомий як Спей.

Їх не зараховували до вищих демонів через слабкість, але вони були надзвичайно підступними — з лякаючою легкістю захоплювали розум тих, чия воля була крихкою.

І саме це стало каталізатором, що підживив гниття всередині Дроґо Мунлайтів…

Насильство. Хіть.

Більше нічого не мало сенсу.

Лише це й крутилося в голові Ади.

— Невже такий демон міг контролювати лорда… і ніхто цього не помітив?

Рем слабо, втомлено всміхнулася.

— Звісно… це неможливо.

Вона вказала на людину, яка з самого початку спостерігала за всім, що відбувалося.

Ада впізнала його миттєво.

Бейлор Мунлайт.

Молодший брат. Нинішній лорд роду Мунлайтів.

Він бачив усе. Він знав, що розум його брата викривлюється.

І все ж — нічого не зробив.

Ні. Він зробив гірше, ніж нічого.

Він подбав про те, щоб ніхто інший нічого не помітив. Уміло приховав усе й дозволив Дроґо ще глибше зануритися в безумство.

— Чому він його не зупинив?

Голос Ади був напружений від гніву.

Рем лише похитала головою.

— Іноді… люди стають набагато гіршими за демонів.

Від зґвалтувань до безглуздих убивств…

День за днем це лише посилювалося.

Поки кількість дітей Дроґо не перевищила будь-які межі.

Сцена знову змінилася, показуючи конкретну людину.

Минули роки.

Один за одним.

Поки вони не дісталися певної події.

Дівчина, вісімнадцяти років, сиділа в самому серці саду, оточена десятками дітей, які дивилися на неї очима, повними захоплення.

— Роуз Мунлайт.

Ада впізнала її миттєво. Вони ж були з одного покоління.

— Ти добре обізнана, Адо Старлайт.

Ада кивнула.

— Я часто бачила її на родинних зібраннях… Вона була дочкою лорда. Але, якщо я правильно пам’ятаю… вона померла.

Рем підтвердила її слова.

Дівчина з білим волоссям і пронизливо-блакитними очима — тендітна, сліпуче вродлива.

Дорогоцінний скарб роду Мунлайтів.

Серед дітей, що були найближчими до неї, одна дівчинка міцно трималася за неї.

— Серіс Мунлайт.

Тоді вона була ще дитиною.

Кожна дитина в тому саду — і хлопчики, і дівчатка — були братами й сестрами, маючи одного батька… Дроґо Мунлайт.

Але їхні матері були зовсім різними.

І лише Серіс та Роуз мали одну матір — рідні сестри по крові.

Саме тому Роуз була для Серіс найближчою людиною, особливо після того, як їхня мати померла за загадкових обставин.

Ада і Рем дивилися на теплу, зворушливу сцену.

— Роуз Мунлайт… ця дівчина була живим доказом наймерзенніших злочинів Дроґо Мунлайтів.

Саме в цей момент Дроґо почав втрачати останні залишки розуму, перетворюючись на божевільного лорда, якого всі згодом боялися…

І вчинив одну з найжахливіших звірств, коли-небудь похованих у надрах цього роду.

Сцена продовжувала змінюватися — відкриваючи повну, неприкрашену правду.