— Очима Фрея Старлайта —
---
«Нічого».
Одне-єдине слово відлунювало в головах усіх присутніх…
Фрей Старлайт без сумніву щойно насміявся з Леонідаса Старлайта, першого старійшини родини.
На їхніх очах мураха насмілилася кинути виклик величному драконові…
Атмосфера в залі була на межі вибуху, особливо під нестерпним блиском, що випромінювали очі Леонідаса.
«Здається, я занадто поквапився…»
Можливо, не варто було його дражнити. Бо який сенс усього цього, якщо він просто втратить самоконтроль і вб’є мене тут і зараз?
— Пффффф…
— Ха-ха-ха-ха-ха!
Раптом у залі залунав сміх.
Я підняв погляд і побачив жінку, що сиділа праворуч від Леонідаса… Вона сміялася безупинно, її груди ритмічно здіймалися від кожного нового вибуху сміху.
«Ах, саме такою я її й уявляв…»
Я усміхнувся, дивлячись на жінку. Вона виглядала на двадцять із лишком років, із сріблясто-сірим волоссям та глибокими чорними очима. Вона була самою суттю привабливості жінок…
Звісно, не варто забувати, що вона була старійшиною, яка й досі зберегла свою молодість.
— Що тебе так розвеселило, Кармен? — видихнув Леонідас, стримуючи лють, поки сміх Кармен луною розходився. Завдяки їй, задушлива напруга трохи розсіялась в кімнаті.
Кармен Старлайт… можливо, єдина людина, яка могла сміятися Леонідасові в обличчя. Адже вона була на одному рівні з ним.
— Вибач, вибач, старий, — Мені просто стало так нудно, що я не змогла втриматись після таких слів! Ха-ха-ха!
Леонідас стиснув підлокітник свого величного крісла так сильно, що той розсипався в пил. Потім його владний голос прогримів залом:
— Візьми себе в руки, Кармен. Не забувай свого місця.
— Добре, добре, мої вибачення~, — відповіла Кармен легковажно, нарешті вгамувавши сміх. І знову вся увага повернулася до мене.
— Фрей Старлайт, — промовив Леонідас, — ти глузуєш із цієї ради… і з мене?
На його слова я ступив уперед.
— Я ніколи не насмілився б кепкувати з вас, сер. Я мав на увазі кожне слово — мені нічого запропонувати цій родині.
Я глибоко вдихнув і додав:
— Тому що я не буду наступним лордом.
Леонідас підняв брову, а зал наповнився гомоном — усі перешіптувалися між собою.
— «Він не хоче бути наступним лордом?»
— «Що він має на увазі?»
Я важко зітхнув.
«Навіщо вони привели сюди таку величезну публіку? Тепер кожне моє слово обговорюватимуть… Як же бісить.»
Леонідас втихомирив зал, перш ніж знову заговорити.
— Що ти маєш на увазі, Фрей Старлайт? Хіба ти не прийшов сюди, аби здобути титул лорда?
Я кивнув.
— Вірно… але не для себе.
Розвернувшись, я простяг руку до своєї сестри.
— Я зрікаюсь своєї посади і всього, що з нею пов’язано, на користь моєї сестри, Ади Старлайт. Адже саме вона найбільш гідна цього.
Ада вийшла вперед і стала поруч зі мною.
Зал вибухнув ще гучнішим гомоном, ніж раніше, навіть члени ради почали щось жваво обговорювати між собою.
Леонідас не зводив з мене погляду аж до останньої миті. Я й гадки не мав, про що він думає.
— Я очікував нудних зборів, але погляньте… все стає цікавішим, — засміялась Кармен, розтягуючись у кріслі та відверто насолоджуючись спектаклем.
Я приготувався до неминучого.
— Досить цього безглуздя… Фрей Старлайт.
Ось воно.
Леонідас підвівся зі свого крісла, випрямляючись перед рештою старійшин.
— Не розумію… Чому ти відмовляєшся від титулу? Наскільки мені відомо, ти завжди прагнув його здобути.
— Тоді, сер, ви мене зовсім не знаєте. При всій повазі, я ніколи не бажав стати лордом. І не заслуговую цього.
— Навпаки, я лише відібрав його у справжньої власниці — Ади Старлайт.
— Скажіть, старійшино Леонідасе, хіба є в цій родині хтось, достойніший за неї?
Я поставив питання й повів поглядом по залі. Спершу чимало голів піднялося, але їх швидко змусили опуститися — зокрема й Емунд, з яким я зустрівся лише вчора.
Леонідас провів рукою по бороді, вдивляючись в Аду. Вона була слабкою для свого віку, але це не визначало її цінності. Адже її досягнення говорили самі за себе. А ще краще… якщо лордом стане вона, то зненавиджений Фрей — ні.
Я скористався його мовчанням, аби продовжити:
— Вона — наймолодша в історії, хто керував справами родини й досягнув успіху. Її здобутки кажуть самі за себе. Ніхто в її віці не зміг і половини зробити, що зробила вона. Чесно кажучи, окрім старійшин, я сумніваюся, що тут знайдеться хтось сміливий, аби кинути їй виклик.
— Вона присвятила життя служінню за цю родину. І в порівняні… хто Я?
Я лише знизав плечима з самовикривальною усмішкою.
— Як я вже казав… ніхто.
— Саме вона повинна стати лордом.
Я відступив назад, чекаючи на їхню реакцію.
Чесно, в душі я був спокійний. Відмови я не очікував. Після всього, я давав їм саме те, чого вони прагнули.
— Фрей.
Я відчув легкий ривок ззаду — це була Ада.
— Так? Що таке?
— Ти ж перебільшив… чи не так?
— Перебільшив? Якщо й перебільшив, то замало… Можливо, ти мала б сама вийти й сказати все від свого імені.
— Ммм… — Ада схилила голову, її вираз неможливо було прочитати.
«Що це? Вона не вміє приймати похвалу? Чи, може, просто рада отримати титул?»
Та яка різниця. Головна частина була попереду.
— Вийди вперед, Фрей Старлайт.
Леонідас знову звернувся до мене. Як і очікувалось, вони не зволікали.
Я дав їм те, чого вони прагнули. Тепер їхня черга дати мені те, чого хочу я.
— Фрей Старлайт, востаннє запитаю: ти впевнений у своєму рішенні? Адже цим ти йдеш проти волі свого батька, Авраама, який хотів, аби саме ти став лордом родини.
— Я впевнений в рішенні.
Мене не цікавили бажання Авраама. Він був батьком Фрея — не моїм.
— Якщо це остаточне рішення, я з приємністю повідомляю: ми приймаємо твоє прохання. Та скажи, що ти робитимеш далі, зрікшись титулу? Все життя ховатимешся в тіні своєї сестри?
Я усміхнувся.
— Це не звучить так уже й погано… жити під захистом моєї дорогої сестри.
— Але, на жаль, у мене вже є інші плани.
— О? Тоді озвуч їх.
Я не міг допустити жодної помилки.
— Відмовившись від титулу, я хочу присвятити себе володінню мечем. Я зрозумів, що занадто слабкий, тож маю вирушити у тренувальну подорож. Для цього прошу вашого дозволу, сер.
— Тренувальну подорож?
— Так… Я хочу піти на Східні Землі Кошмарів.
На обличчі Леонідаса, завжди незворушному, майнула іскорка здивування, навіть Ада насупилась від моїх слів. І це зрозуміло — я жодного разу не казав їй про свій намір.
— Фрей Старлайт… Я правильно почув? Ти сказав, що хочеш вирушити до Східних Земель Кошмарів?
— Саме так, — кивнув я.
У залі вибухнув регіт. Усі, певно, вирішили, що я остаточно збожеволів.
— Чи ти хоч знаєш, що тебе там чекає?
— Я добре усвідомлюю небезпеки Земель Кошмарів, але все ж таки твердо вирішив туди піти.
Леонідас замовк, переварюючи ситуацію. Він обмінявся промовистим поглядом із старійшинами поруч нього.
Шестерні закрутилися в голові старого — можливо, це найкращий спосіб позбутися Фрея, котрий роками був кілком у його боці.
Іронічно, здавалось Фрей сам вирішив накласти на себе руки, без стороннього втручання.
Якби рішення залежало лише від нього, він би негайно відправив мене до Земель Кошмарів. Але передусім потрібно йому було вислухати думку всіх… й пересвідчитися в справжніх намірах Фрея .