Розділ 108: Змови в тіні

— Очима Фрея Старлайта —

— Серйозно?

Її не було…

Величезні двері, через які одночасно могли пройти з десяток людей, зникли без сліду.

— Може, варто когось про це спитати?

Ні… Ніхто тут не дасть мені відповіді.

Я хотів дослідити ту бібліотеку глибше, але тепер це було неможливо.

З важким зітханням я розвернувся й пішов коридором, не підозрюючи, що за мною весь цей час стежила пара очей.

Оскільки до тренування з Кармен у мене ще був час, я вирішив використати його з користю — знайти того, хто наклав на мене прокляття.

Хтось високого статусу. Хтось сильніший за справжнього Фрея.

На цій думці мій вираз став порожнім.

У цьому замку кожен був сильніший за справжнього Фрея.

Аура рівня SSS з’явилася лише після того, як я потрапив у цей світ. У кращому разі аура Фрея була лише D-рівня.

Перш за все, потрібно виключити тих, хто відкрито хотів моєї смерті. Якби винен був хтось із них — я б уже був мертвий.

Ні. Це мав бути хтось у тіні. Той, хто ще не показав свого обличчя.

Мені потрібно було виманити його.

Заглиблений у думки, я зрештою опинився в головній залі замку Мунлайтів.

Стіни були прикрашені портретами десятків людей — постатей, які вписали свої імена в історію.

Серед них був і батько цього тіла…

Авраам Старлайт.

Я повільно розглядав портрети один за одним.

Декого я впізнавав. Декого — ні.

А потім, зупинився перед рамою, значно більшою за решту.

Перед нею стояла знайома постать, дивлячись на портрет порожнім поглядом.

Серіс.

Звісно, вона вже помітила мене.

Яка іронія. У такому величезному місці зустрілися саме двоє, які не мали б перетнутися.

Але цього разу я не проігнорував її.

Тіло Фрея більше не було повністю поза моїм контролем, і був шанс дізнатися від неї щось корисне.

Тож я підійшов.

— Наші шляхи знову перетнулися, Серіс.

Як завжди, вона ідеально приховувала емоції. Її обличчя було непроникним.

— Чого ти хочеш?

— На відміну від минулого… нічого.

Я перевів погляд на портрет, на який вона дивилася.

Чоловік років сорока. Біле волосся, міцна статура, легка борода й гострі риси обличчя.

— Лорд Дроґо Мунлайт, так?

Одного лише імені вистачило, щоб її вираз ледь помітно здригнувся.

Ім’я, яке вона ненавиділа чути.

Я знав, що звичайної розмови з неї не витягну, тож вирішив натиснути сильніше.

— Досі думаєш про свого покійного батька, чи не так?

— Досить. Не говори про нього. Просто йди — мені це не потрібно.

Отже, моя присутність була для неї нестерпною?

Я криво всміхнувся й запитав:

— Скажи… ти бажаєш мені смерті?

— …

Вона не відповіла. Просто дивилася на мене тими кришталевими очима.

Але я застав її зненацька, коли дістав із кільця тонкий меч і кинув його до її ніг.

— Якщо хочеш мене вбити — зроби це. На відміну від усіх у цьому замку, ти єдина, хто має на це право.

Серіс поглянула на меч, а потім знову на мене.

— У яку гру ти граєш?

Я насупився.

— Жодної гри. Мені просто набридло дивитися, як твоя сім’я намагається мене вбити, поки ти стоїш осторонь, ніби це тебе не стосується.

Я зробив крок ближче.

— Підійми його. І зроби це.

Попри мою провокацію, вона не зрушила з місця.

Вона добре приховувала емоції… але не від мене.

— Роуз пишалася б тобою, побачивши, як ти зараз тримаєшся.

Наче буря, що зносить усе на своєму шляху, її спокій розсипався.

Будь-яка стриманість зникла, поступившись чистій ненависті.

— Га… такий вираз тобі пасує значно більше.

— Де ти почув це ім’я?!

Її холодна аура вибухнула, накочуючись хвилями, але мені було байдуже.

— Де? Підійди ближче — і дізнаєшся.

Вона справді роздумувала над тим, щоб напасти… але найбільше мене вразило інше.

Вона стрималася.

Скільки ж у неї самоконтролю?

— Покажи своє справжнє обличчя. Напади на мене — як тоді, з Божевільним Лордом.

Угх—!

Щойно ці слова зірвалися з моїх вуст, я впав на одне коліно, схопившись за груди.

Туп

Туп

Туп

— Хах…

Із губ зірвалося крижане дихання, зір затуманився.

Нестерпний холод обвив моє серце, стискаючи його, мов зашморг.

— Прокляття… активувалося?

Я намагався сфокусуватися, шукаючи когось—

Будь-кого поруч.

Але переді мною стояла лише Серіс, уже тримаючи меч, який я кинув.

Скам’янілий, скручений болем, я міг лише дивитися.

— Болить?

Запитала вона спокійно, майже насмішкувато.

Я не зміг відповісти.

З моїх губ виривалися лише клуби холодного повітря.

Різким рухом вона встромила меч у підлогу переді мною.

Повернула його.

— Ти помреш, Фрею Старлайт. Але не сьогодні.

Крижаний захват навколо мого серця стиснувся ще сильніше, повністю сковуючи тіло.

Це був не просто біль — це був нищівний, придушливий тиск самого прокляття.

Я був абсолютно безсилий.

— Досить.

Тонка рука лягла Серіс на плече, м’яко відтягуючи її назад.

— Адо…

Моя сестра.

Ада перезирнулася із Серіс, а тоді ледь помітно всміхнулася.

— Пробач грубість мого брата, Серіс. Але далі я візьму його на себе.

Їхні погляди зустрілися на мить, перш ніж Серіс нарешті відступила.

— Роби, як вважаєш за потрібне.

Сказавши це, вона відвернулася. Її крижаний вираз знову став непроникним, залишаючи мене наодинці з Адою.

Навіть після того, як Серіс пішла, прокляття продовжувало гризти моє серце, тримаючи мене повністю нерухомим.

Невже я несвідомо порушив один із наказів Заклинателя? Чи він активував його навмисно?

Але Серіс… Вона знала про прокляття, що мене терзало.

Невже саме вона його наклала?

Угх…

Я не міг ясно мислити — хвилі нестерпного холоду розривали тіло зсередини.

Коли я затремтів, Ада поклала руку мені на змерзле серце.

— Все добре, Фрею…

— А… Адо?

Вона міцно обійняла мене, дозволяючи крижаному холоду перейти й на неї.

— Тобі не потрібно нічого робити… просто продовжуй іти тим шляхом, яким ішов досі.

Я спробував відштовхнути її, але тіло було надто слабким, повністю позбавленим сил.

Навіть моє чорнильно-чорне волосся почало тьмяніти, пробиваючись білими пасмами.

Я знав, наскільки нищівним було це кляте прокляття — саме тому я не хотів, щоб Ада несла його тягар.

Та вона тримала мене ще міцніше.

— Твоя сестра все владнає… Все буде добре, Фрею.

— Що…?

Я хотів спитати, що вона має на увазі, але розум більше не витримував.

Останнім, що я відчув, була сила прокляття, яка стискала мене ще дужче — сильніше, ніж будь-коли раніше.

А потім темрява поглинула мене цілком.

---

---

---

Я прокинувся на знайомому ліжку, а поруч сиділа та сама жінка.

— Кармен…

— Ну ось знову, малий.

Та сама кімната. Те саме ліжко, що й минулого разу — коли Фрост відправив мене в нокаут.

— Останнім часом я надто часто непритомнію…

Інстинктивно я поклав руку на груди. Болю вже не було, але всередині все ще клубочився залишковий холод.

Тоді сплив спогад — остання мить перед втратою свідомості.

— Ада…

Що вона задумала?

Її слова все ще луною звучали в голові — «Я все владнаю».

Владнає що? Вона вже знала, від чого я страждаю?

Мені потрібні були відповіді.

І людина, яка могла їх дати, сиділа прямо переді мною.

— Кармен… що чорт забирай, тут відбувається?

— Що відбувається? Я от-от закурю.

Вона запалила сигарету, використовуючи це як привід уникнути відповіді.

— Ада… вона щось замислила.

Кармен повільно видихнула дим, дивлячись у стелю, а потім знову на мене.

— Ця дівчина зробить усе заради своєї сім’ї. А зараз ти — її сім’я. Тож добре це усвідом і відтепер не ускладнюй їй життя.

Я зустрів її погляд.

— Ти так і не відповіла на моє запитання.

Кармен похитала головою.

— Запитай її сам. Не я та, у кого ти маєш шукати відповіді.

Я зітхнув, сповнений роздратування.

— Відповіді… Це єдине, чого я так і не отримав.

Підвівшись, я зібрався з силами.

Кармен скривилася в усмішці, побачивши це.

— Уже думаєш про тренування?

— Ходімо.

Мені потрібно було рухатися — тримати меч у руках і заглушити хаос у голові.

І частково… тому що я зрозумів, хто був Заклинателем мого прокляття.

Це було лише передчуття.

Але — найгірше з можливих.

З тисяч людей у цьому клятому замку…

Мені дісталася найгірша з усіх.

Я справді був проклятий.

---

---

---

— Тим часом —

Поки Фрей намагався заглушити свої думки, занурившись у тренування з Кармен, інша представниця тієї ж кровної лінії блукала коридорами замку, слідуючи знакам, що вели її до одного прихованого місця.

Після години безупинних пошуків Ада нарешті зупинилася перед величезною брамою.

Моторошна споруда, що височіла в центрі просторої зали.

Двері були тут — але за ними простягалася порожнеча.

Та приховане було значно більшим за видиме.

Звісно, час для відкриття цієї брами ще не настав.

Тож, як і Фрей до неї, Ада увійшла через менші бічні двері.

Щойно вона переступила поріг, перед нею постала колосальна бібліотека.

У самому її центрі сиділа сліпа дівчина у візку.

Дівчина всміхнулася Аді, але та не відповіла.

— Що привело вас сюди, лорде Старлайт?

— Я прийшла по правду.

Ада рушила вперед, не звертаючи уваги на тиск, який випромінювала Рем.

Сліпа дівчина була за мить від того, щоб вигнати її — зрештою, Ада була небажаною гостею.

Але Ада це передбачила.

Ще до того, як Рем встигла діяти, Ада підняла тильний бік руки.

Дивний символ спалахнув — криваво-червоний, ніби намальований свіжою кров’ю.

У ту ж мить Рем упізнала його.

— Ваша Пані буде незадоволена, якщо ви виженете мене… Айсфлавер.

Вираз Рем потемнів, але згодом вона знову всміхнулася.

— Ада Старлайт… Як і лорди Старлайтів до вас, ви зовсім не проста особа.

— Зовсім ні. Я — жахлива леді для цієї родини. І все, що я роблю зараз, — заради однієї людини.

Рем і так знала, про кого йдеться.

Про її брата — Фрея Старлайта.

— Я не знаю, як ви розкрили таємниці моєї Пані, але хай буде так. Ви отримаєте те, чого шукаєте.

Аура Рем спалахнула, здіймаючи хвилі неймовірної енергії, що прокотилися повітрям.

— Настав час відкрити таємниці цієї родини.