Розділ 106: Форми болю (2)

Насупивши брови, Фрост дивився на мене.

Він чітко мене проштрикнув.

І все ж я не показав жодної реакції — такої, що це виглядало майже… постановкою.

Та щойно він витягнув спис, кров, яка хлинула з рани, довела зворотне.

— Цього достатньо, так, інструкторе Краузере?

Інструктор мовчав, переводячи погляд з мого обличчя на рану, аж доки нарешті невпевнено кивнув.

Цього мені вистачило.

Притискаючи закривавлений бік, я потягнувся геть з арени під приголомшеними поглядами всіх присутніх.

Коли я відійшов достатньо далеко, деактивував Вознесіння і сперся спиною об стіну.

— …Чорт, як же болить.

Уперше на моєму обличчі з’явився справжній біль.

Повільно я сповз униз, доки не сів, притулившись до стіни.

Дихання було важким, але я зосередився на рані, повністю зупинивши кровотечу.

Я не міг залишити все як є, тож почав сам зашивати рану.

— Це пекло…

Мабуть, мені не варто було покладатися на Вознесіння.

Навіть я — так званий «божевільний» — зазвичай не став би розглядати настільки безумний план.

Але в ту мить, коли я активував Вознесіння, я вже знав: як би я не старався, вийти без ушкоджень не вийде.

Тож замість того, щоб залишати масштаби шкоди на розсуд Фроста, я вирішив визначити їх сам.

В останню мить я зсунув тіло рівно настільки, щоб спис влучив у нежиттєво важливу ділянку. А потім навмисно прискорив кровотік, створивши враження, ніби кровотеча була значно серйознішою.

Це був ризик…

Але він спрацював.

Утім, це виснажило мене більше, ніж я очікував.

Зате тепер у мене з’явилося більше свободи дій.

Завершивши шви, я витер кров з тіла, переодягнувся й знову сів, зосередившись на якнайшвидшому відновленні.

Минали хвилини.

Коридор, який я обрав, був моторошно тихим.

Час від часу повз проходили люди.

Спочатку вони наближалися, гадаючи, що я просто якийсь поранений.

Але щойно впізнавали мене — Фрея Старлайта — одразу відступали, проклинаючи або зневажливо фиркаючи перед тим, як піти.

Знову й знову.

Стільки разів, що я мимоволі згадав слова Данзо.

«Ти воюєш надто на багатьох фронтах одразу».

Невже він мав на увазі саме це?

Що шкода, якої я зазнаю, не лише фізична… А й психологічна?

Це було занадто для однієї людини.

Але нічого.

Бути на самоті — це нормально.

Ця ненависть, це відторгнення — я приймав їх з розкритими обіймами.

Вони підживлювали мене.

Штовхали вперед.

Нагадували про мою кінцеву мету — повернутися додому.

Тож усе було добре.

Я заплющив очі, відпочиваючи, притулившись до стіни.

— Усе добре.

Я зосередився на відновленні.

Тиша навколо заспокоювала.

Я не відчував нічиєї присутності поруч… але тепле дихання, що лоскотало мій правий бік, говорило про інше.

Повільно я розплющив очі й повернувся до джерела.

Поруч стояла маленька постать.

Вона була схожа на ляльку — крихітна дівчинка з білим волоссям, фіолетовими очима та блідою, бездоганною шкірою.

Навіть коли я сидів на підлозі, ми були майже одного зросту.

— …Маленька дівчинка?

Їй не могло бути більше чотирьох років.

Вона простягнула свої маленькі ручки й обережно торкнулася мого правого боку — саме там, де мене проштрикнули.

— Боляче?

Її голос був м’яким і чистим.

Дотик — настільки легкий, що я майже його не відчув.

Я обережно поклав руку їй на голову й підвівся з натягнутою усмішкою.

— Ні… не болить.

Зробивши глибокий вдих, я остаточно закрив рану, після чого глянув на дівчинку, яка все ще дивилася на мене своїм ляльковим поглядом.

— Тобі краще піти, малечо. Я — погана людина. Я Фрей Старлайт — той, кого всі ненавидять. Тобі не варто наближатися до мене.

Я повернувся, щоб піти, але…

Маленька рука схопила мене за сорочку.

— …Що тепер?

Вона підняла до мене обидві руки.

— Вгору~ Вгору~

Я кілька секунд дивився на неї.

— Ти хочеш, щоб я взяв тебе на руки?

Вона кивнула.

— Я ж казав, що я погана людина?

Ще один кивок.

— І ти все одно хочеш, щоб я тебе ніс?

Третій кивок.

…Чому це я тут весь час говорю, а вона лише киває?

Дивна дитина.

Після короткої дуелі поглядів я зітхнув, здаючись.

Піднявши її, я здивувався, наскільки вона була легкою — легшою за пір’їну. Щойно вона опинилася в моїх руках, одразу ж обійняла мене за шию.

— От і все. Задоволена?

Вона знову кивнула.

…Це якась гра?

Здавалося, вона не збиралася відпускати мене найближчим часом.

Я вже збирався знову щось запитати, але не хотів ризикувати отримати черговий кивок, тож просто пішов далі, несучи її на руках.

…Що, чорт забирай, я взагалі роблю?

Я ж мав шукати того, хто наклав на мене прокляття.

Щоразу, коли ця думка з’являлася, я мимоволі послаблював хват, намагаючись поставити її на землю — але щойно я це робив, вона стискала мене ще міцніше, ніби відчувала мої наміри.

Так я блукав деякий час, а мій розум поступово порожнів.

Час від часу я помічав погляди — здивовані, шоковані, недовірливі.

Але дівчинка в моїх руках дивилася на них разом зі мною…

І тоді, сам того не помітивши, я опинився перед величезними воротами.

— Га?

…Як я сюди потрапив?

Щойно ця думка промайнула, дівчинка раптом відпустила мене.

Я виконав її бажання й поставив на землю.

У ту ж мить вона побігла до воріт, проскочивши крізь менший бічний прохід.

Я дивився їй услід.

Може, здавалося, що я блукав навмання, але це було не так.

Щось привело мене сюди.

Довірившись інстинктам, я пішов за нею всередину.

За воротами виявилося…

Бібліотека?

Величезні книжкові полиці спіраллю здіймалися вгору, охоплюючи кілька поверхів грандіозного простору.

Це було захопливо.

Кожна поверхня, кожна деталь — вирізьблена з блискучого льоду, що надавало цьому місцю ефемерної краси.

Кількість книг вражала — незліченні томи заповнювали полиці, до куди сягало око.

— Ласкаво просимо до бібліотеки леді Семіраміс.

Голос вирвав мене з роздумів.

У кріслі колісному сиділа дівчина з небесно-блакитним волоссям, одягнена в бездоганно білу сукню.

Та сама маленька дівчинка притискалася до її талії.

Хоча дівчина була повернена до мене обличчям, її очі залишалися заплющеними.

Вона була сліпою.

Я стояв, мов укопаний, дивлячись на все це.

…Чому я тут?