Розділ 105: Форми болю (1)

У тьмяно освітленій кімнаті м’яке сяйво каміна відкидало тремтливі тіні на стіни…

Вид полум’я, що палало всередині каміна, створеного з льоду, був справді незвичним.

Маєток родини Мунлайт стояв уже незліченні роки — зведений ще в епоху Великої Війни, він зберігав у собі відлуння давно минулих часів.

Дві жінки сиділи пліч-о-пліч перед вогнем.

Погляд Ади Старлайт був прикутий до танцюючих язиків полум’я, а думки, здавалося, губилися в їхньому неспокійному русі. Зрештою вона повернулася до Кармен. Тепер, коли вони нарешті залишилися наодинці, могли говорити відверто.

— Усе готово?

Кармен на мить змовкла, а потім ледь помітно кивнула.

— Зроблено… Фрей, сам того не знаючи, допоміг цьому статися.

— Добре.

Між ними зависла коротка тиша, перш ніж Кармен знову заговорила:

— Ми вже випустили стрілу, але я мушу запитати… Ти справді в цьому впевнена? Якщо ми помилимося, саме ми будемо відповідальні за розпалювання війни між двома родами.

Ада відповіла ледь помітною, майже втомленою усмішкою:

— Хіба не запізно ставити це питання тепер?

Кармен тихо зітхнула й на мить заплющила очі.

— Тоді… хай буде що буде.

—

— Очима Фрея Старлайта —

Минула ціла неділя відтоді, як я прибув до маєтку родини Мунлайт, і мушу визнати…

Я був виснажений до краю.

Ранки я проводив на тренуваннях із Данзо — мабуть, це була найкраща частина мого дня.

Попри все, Фрост Мунлайт залишався моїм офіційним інструктором. Після нашої сутички в перший день тренування перетворилися на повну тишу.

Він мовчки забивав мене до напівсмерті, але наші погляди говорили більше, ніж будь-які слова.

Сьогодні ж сталося дещо інакше. Уперше Фрост відмовився від кулаків і взяв до рук крижаний спис.

Як і очікувалося, мої травми стали серйознішими. Синці перетворилися на глибокі рани, яким потрібно було значно більше часу, щоб загоїтися.

Після тренувань більшу частину часу я або був непритомний, або блукав маєтком Мунлайтів, змушений виконувати побічні завдання, нав’язані системою.

Це була найгірша частина мого дня.

Я планував якомога менше перетинатися з членами родини Мунлайт, з огляду на їхню глибоку ворожість до мене…

Але система мала на це свої плани.

Завдання, що змушували мене спілкуватися з ними протягом визначеного часу, змінювалися на ще зухваліші — флірт і подібні дурниці…

Це аж ніяк не покращувало мою репутацію. Швидше навпаки — усе ставало лише гірше. Але вибору в мене не було. Мені потрібні були очки.

Після того як я терпів їхню зневагу й презирство, уночі тренувався з Кармен — це була найпродуктивніша частина дня.

Увесь інший час я присвячував самостійним тренуванням або медитації.

Я спав лише чотири години на добу.

Я вже давно перейшов власні межі. Будь-хто інший давно б зламався… але я все ще стояв. І поки моє тіло могло це витримувати, я не збирався зупинятися.

—

— Ти в порядку?

Я зробив кілька кроків назад, переводячи подих, коли Данзо також зупинився.

— Усе нормально. Краще я запитаю тебе — твої удари вже давно жодного разу в мене не влучали.

Був ранній ранок, і ми знову спарингувалися. Данзо дивився на мене серйозним поглядом.

— Ти став сильнішим, без сумнівів… але з твоїми рухами щось не так. Наче ти—

Він зупинився, не договоривши.

— Наче я що?

— Неважливо. Продовжуймо.

Ми знову кинулися один на одного. Данзо відбив мій меч тильною стороною руки, намагаючись прорвати захист.

Жоден із нас не міг здобути переваги. Ми обоє виросли — особливо я.

— Мої методи тренувань можуть здаватися надто жорстокими, Данзо, але зрештою ти нічим не відрізняєшся від мене. Скільки б я не намагався випередити тебе, ти завжди попереду.

Данзо ухилився від мого удару й швидко контратакував, змусивши мене відступити.

— Ми можемо здаватися схожими… але це не так. Ти ведеш забагато битв одночасно.

Я на мить замислився над його словами.

— Що ти маєш на увазі?

— Скоро зрозумієш.

Ми тренувалися ще годину, перш ніж нарешті зупинилися.

Ми обперлися на високу крижану стіну величезного тренувального майданчика, переводячи подих і спостерігаючи за навколишнім.

Час від часу повз нас проходили члени родини Мунлайт — багато з них були нашого віку.

Данзо фиркнув, дивлячись на знайому картину.

— Що не так із цією дивною родиною? Чому тут бляха, так багато дітей?!

Це було справедливе запитання.

— Колишній лорд цього роду, Дроґо Мунлайт, мав незліченну кількість дружин… і був… доволі активним. Ось результат — усе, що ти бачиш навколо.

Обличчя Данзо перекосилося від абсурдної уяви одного чоловіка, який народив стільки дітей. Ситуацію погіршувало те, що більшість із них були майже одного віку — отже, він був «активним» у дуже короткий проміжок часу.

— Тобто по суті, він був слизьким, одержимим сексом виродком. Але чому всі його діти — дівчата? Де хлопці? Я жодного разу не бачив, щоб якийсь хлопець називав Серіс своєю сестрою, зате дівчат — сотні… Що це за прокляття таке?

Я завмер від його запитання.

— Я… не знаю.

У мене не було відповіді.

Темні таємниці цього прогнилого роду тиснули на мене… а прокляття, що стискало моє серце, лише погіршувало все.

Я деякий час ігнорував це, надто зайнятий іншими проблемами, але настав момент вистежити того, хто наклав на мене це прокляття.

У мене залишалося лише три тижні.

З кожним днем здавалося, ніби моє тіло замерзає зсередини. Наче холодне лезо повільно вирізало моє серце — нестерпний біль.

— Час настав.

Голос Данзо вирвав мене з думок, коли на тренувальний майданчик один за одним почали заходити люди.

Тренування скоро почнеться…

Ми з Данзо підвелися. Він усміхнувся й махнув мені рукою, відходячи.

— Удачі з тим розпещеним виродком.

— Дякую… вона мені знадобиться.

—

За кілька хвилин я вже стояв перед Фростом Мунлайтом.

Сьогодні починався серйозний етап моїх пошуків того, хто прокляв мене. А для цього мені потрібно було зберегти тіло в більш-менш цілому стані.

Саме тому я вирішив зіграти одну зі своїх карт проти Фроста, попри обмежені можливості.

Мій погляд зустрівся з пихатим лордом родини Мунлайт. Тренування вже почалося, тож я одразу виклався на повну.

— Вознесіння.

Перемога над Фростом не була моєю метою.

Я навіть не намагався тиснути на нього.

Я просто хотів вийти з цього бою з якомога меншою кількістю травм.

Мій погляд звузився, обличчя стало холодним і порожнім.

Усі зайві емоції зникли, а розум зосередився виключно на розрахунку найкращого ходу. Це не зайняло багато часу.

Фрост був воїном від народження. Він натренував себе аналізувати поле бою й розкладати суперника на слабкі місця, якими б незначними вони не були.

Саме тому він миттєво помітив, що сьогодні зі мною щось не так.

Але він не вагався.

У його руках з’явився масивний крижаний спис, і за один крок він скоротив дистанцію між нами, завдаючи уколу зі швидкістю, що за моїми мірками була приголомшливою.

На щастя, він наклав на себе суворі обмеження.

Це дало мені рівно стільки часу, щоб відстежити траєкторію списа за допомогою «Ока Яструба» та подвоєної аури, яку я міг використати завдяки Вознесінню.

Тепер залишалося лише виконати план.

Замість того щоб ухилятися, я рвонув просто назустріч спису.

Цей безрозсудний крок приголомшив Фроста, але не змусив його зупинитися — саме на це я й розраховував.

Вістря списа було вже за лічені дюйми від того, щоб пробити мій живіт — смертельна рана.

Різкий звук пролунав по всьому майданчику, коли спис увійшов у плоть, а слідом — рівномірне капання крові на землю.

Я був упевнений, що ті, хто мене ненавидів, раділи цьому видовищу, але ніхто не промовив ані слова, коли спис Фроста проштрикнув мене наскрізь.

Я вхопився за його зброю, не даючи йому загнати її глибше — ще трохи, і шкода перевищила б усе заплановане.

Кармен майже втрутилася, але побачивши, що я все ще контролюю ситуацію, зупинилася.

— Досить на сьогодні, Фрост.