Розділ 104: Пекельне тренування

— Очима Фрея Старлайта —

— Уґх… голова.

Я прокинувся від тупого, пульсівного болю, ніби хтось свердлив мій череп чимось гострим. Хвилі дискомфорту прокочувалися тілом, кожна — відлунням побиття, яке я пережив.

Я лежав на простому ліжку в маленькій, тьмяно освітленій кімнаті, з перебинтованим торсом. Навпроти сиділа знайома жінка, уважно спостерігаючи за мною.

— Кармен…

— Нарешті прокинувся.

Я підвівся, знімаючи пов’язки з голови.

— Скільки я був без тями?

— Кілька годин. Уже ніч.

— А Фрост?

— Я розібралася. Доволі зухвалу заяву ти там зробив. Він ішов на тебе з наміром убити. Про що ти в біса думав?

Я змусив себе криво всміхнувся.

— Нічого не міг із собою вдіяти. Це був єдиний спосіб чинити опір у такому стані.

Кармен ледь кивнула, визнаючи мої аргументи.

— Як би безрозсудно це не звучало, ти мав рацію. Фізично ти програв, але психологічно — переміг. Якби ти був ближче до його рівня і зумів так його розхитати, у тебе був би реальний шанс його вбити.

— Ха-ха, дякую, але до його рівня мені ще дуже далеко.

— Ну… зрештою, твій талант лише A-рангу.

Її слова на мить змусили мене завмерти, але я швидко приховав реакцію.

Вона не знає, що мій талант уже виріс до S-рангу. Поки що так і залишимо.

— Де Ада?

Кармен запалила цигарку, перш ніж відповісти.

— Пішла розгрібати той безлад, який ти влаштував.

— Ясно… я завдав їй клопоту.

Вона глибоко затягнулася, випускаючи хмару диму, що одразу залоскотала мені ніс. Запах миттєво почав дратувати.

— Ти взагалі усвідомлюєш, що сидиш поруч із пораненим? Може, хоч утримаєшся від куріння тут?

— Ти про що, малюче? Це що, лікарня? Та й виглядаєш ти цілком нормально, тож не прикидайся тендітною дівчинкою.

— Тут я з тобою не посперечаюся.

Я опустив ноги на холодну підлогу й спробував підвестися, але Кармен зупинила мене.

— Стій. Забудь, що я щойно сказала — ти ще не в тому стані, щоб рухатися.

Я скептично глянув на неї, вказавши на себе.

— Але ж зі мною все гаразд.

— Ні, не гаразд. Ти мав би пролежати без тями щонайменше добу, а потім ще кілька днів відпочивати. Те, що ти взагалі прокинувся після такого побиття, — диво.

— Хм.

У відповідь я почав розмотувати бинти з верхньої частини тіла.

Очі Кармен широко розкрилися від шоку. Моя шкіра була гладенькою — без жодного синця чи рани.

Залишилися лише чітко окреслений прес і тіло, на якому не було й сліду від жорстокого бою.

— Казав же… зі мною все гаразд.

— Ти вже зцілився…

Вона не могла в це повірити. Швидкість мого відновлення була неприродною — нелюдською.

Але я це й так знав. Моє тіло було ненормальним.

Після інциденту з Тіньовою Сектою я зазнав сотень — ні, тисяч — поранень.

І якщо рана не була смертельною, я завжди повністю відновлювався менш ніж за добу.

Це була здатність, якої я сам до кінця не розумів — щось за межами мого теперішнього розуміння.

Кармен, не в змозі стримати цікавість, простягнула руку й провела пальцями по моєму торсу, намацуючи місця, де мали бути рани. Її дотики трохи дратували, але я не мав серця її зупиняти.

— Твоє тіло — суцільна загадка.

— Поки воно виконує свою роботу, я не скаржуся.

Я підвівся й натягнув чорну сорочку з довгим рукавом.

Переодягаючись, я помітив її руку — ту, що тримала цигарку. Вона була перебинтована.

— Що сталося з твоєю рукою?

Я запитав, не замислюючись. Завдати шкоди Кармен було непросто.

— А, це? Я пошкодила її раніше, коли спробувала зупинити спис того хлопця голою рукою. Трохи його недооцінила.

Я втупився в неї порожнім поглядом. Це була хоробрість… чи звичайне безумство?

— Ти серйозно намагалася зупинити легендарний спис на кшталт Рімшарда просто рукою?

— Хотіла перевірити, наскільки він гострий.

Я підтягнув стілець і сів навпроти, поки вона розповідала про свій бій із Фростом.

Він бився з нею на повну. Він був S- рангу, тоді як Кармен — S+.

Попри це, використовуючи Рімшард, йому вдалося її поранити — хоча до справжньої перемоги над нею йому було безмежно далеко.

Після перевищення A-рангу розрив у силі між кожним рівнем стає колосальним. Різниця навіть між S і S- — величезна. У Фроста не було жодного реального шансу.

Зрештою, бій зупинили зовнішні сили — після того, як Кармен повністю його придушила.

Але я мусив визнати… досягти такого рівня в його віці — байдуже, як сильно я його ненавидів — його талант був жахаючим.

Три перемоги у Вікторіаді були достатнім доказом.

— Які в тебе плани далі? Тренуватися завтра?

Я зітхнув і кивнув.

— Так… хоча, мабуть мене просто знову поб’ють.

— Це не надто ефективне тренування.

Вона мала рацію. Моє тіло могло витримувати навчання через суцільні побиття, але прогрес був би болісно повільним.

За таких темпів досягти C- рангу — не кажучи вже про мою ціль, C ранг — зайняло б надто багато часу.

Мені потрібен був кращий підхід.

На щастя, Кармен сама його запропонувала.

— З твоєю абсурдною здатністю до зцілення… чому б тобі не тренуватися зі мною?

— …Ти серйозно?

— Так. Хоча це може повністю тебе зламати. Я не можу бути твоїм офіційним інструктором у програмі Родини Мунлайтів. Але можу тренувати тебе вночі.

Я на мить замислився.

— Ранкові побиття, відновлення, а потім нічні тренування…

Кармен криво всміхнулася.

— Забагато для тебе?

Я відповів усмішкою.

— Ні~ Ідеально. Я все одно збирався тренуватися сам. Зроблю це триетапним режимом — самостійні тренування на світанку, побиття від Фроста, а потім тренування з тобою вночі.

Вікторіад наближався, а попереду на мене чекала гора складних місій.

Якщо я хотів досягти успіху, таке навантаження було мінімумом.

Мої безглузді слова змусили Кармен розсміятися. Лише божевільні мислили так, як я… але, на щастя, вона нічого не сказала.

— Тоді почнімо негайно.

— Так, моя леді~

З ізольованої кімнати — просто в інтенсивне тренування з Кармен…

Тренування з нею було зовсім іншим.

Вона була суворою, але, на відміну від Фроста, вказувала на вади кожного мого руху.

Крок за кроком вона знімала зайві рухи з моїх атак. Допомагала краще контролювати ауру — ефективніше, практичніше.

Вже за годину я був геть мокрий від поту.

Та мені подобалося це тепло, це печіння в м’язах. Воно означало, що я стаю сильнішим.

Повільно, але впевнено.

Моє тренування з Кармен тривало доти, доки Ада не влетіла всередину, здійнявши галас.

Вираз її обличчя, коли вона побачила мене з мечем у руках, а не в ліжку, був безцінним.

…

…

…

— Не будь таким… Я ж уже сказав, що мені шкода.

— Не розмовляй зі мною.

— Аа…

Після швидкого купання я прямував до своєї спальні, яка була просто поруч із кімнатою Ади.

Дорогою ми минули кількох членів родини Мунлайтів. Вони кидали на мене свої звичні зневажливі погляди, але мені було вже байдуже. Це більше не чіпляло.

— Не будь до нього такою суворою, дівчино… Іноді чоловік мусить робити те, що мусить робити чоловік.

На слова Кармен Ада обернулася до неї з холодним виразом обличчя.

— Кармен, я просила тебе подбати про нього, якщо щось станеться, — а не давати йому махати мечем одразу після пробудження.

Кармен лише знизала плечима.

— Я просто виконала його бажання.

Я проігнорував їхню розмову, зосередившись на довколишньому.

Ми вже збиралися увійти до великої зали родини Мунлайтів.

Це місце було прикрашене всілякими артефактами та витворами мистецтва.

Я кинув на них відсторонений погляд.

Попри всю злість, яку я відчував до цього місця… я не міг заперечити його краси.

Одна картина змінювала іншу перед моїми очима — аж раптом я зупинився перед тією, що була значно більшою за решту.

Портрет чоловіка.

Я не зміг пройти повз.

— …Це…

Кармен і Ада помітили мою зупинку та простежили за моїм поглядом. Звісно, обидві одразу впізнали людину на картині.

Водночас вони промовили:

— Лорд Авраам…

— Батько.

Я на мить зосередився на його рисах.

Він був схожий на мене — але старший.

На вигляд років за тридцять: легка борода, довге чорне волосся й гострі риси обличчя.

Батько первісного власника цього тіла.

І Кармен, і Ада помітно розчулилися, дивлячись на нього.

— Що його портрет робить тут?

Питання зірвалося з моїх вуст раніше, ніж я встиг себе зупинити.

Мені не подобалося бачити цього чоловіка.

Люди називали його моїм батьком, але мій справжній батько був не тут.

Кармен відповіла, не відводячи погляду від картини:

— Ти знайдеш подібний портрет у кожному домі великих родів… Авраам Старлайт, володар одного з легендарних мечів — «Темної Сестри»… герой Війни Світла… найяскравіша зірка роду Старлайт… Такого героя поважають навіть серед інших родин.

Кожне її слово відлунювало глухим болем у моїй голові.

Я завжди ігнорував його існування, але цей чоловік був загадкою навіть для мене.

Адже я ніколи не написав жодного рядка про батька Фрея Старлайта.

Він не мав бути кимось важливим. І все ж якимось чином уся його історія змінилася.

Наче хтось втручався в мій сюжет з-за лаштунків.

Ще один несподіваний персонаж… але цей уже був мертвий.

Я більше не хотів на нього дивитися, тож швидко відвернувся.

— Ходімо.

Та, хто затрималася найдовше, з найбільш суперечливим виразом обличчя, була Ада.

Але вона нічого не сказала. Просто пішла за мною.

Тієї ночі я знесилено впав на ліжко — а думки знову хлинули в мою свідомість.

…

…

…

На світанку…

Я прокинувся о п’ятій ранку, раніше за всіх.

Схопивши меч, я вирушив тренуватися.

Тіло ще боліло після подій минулої ночі, але я пересилив втому й змусив себе дійти до тренувального майданчика.

Я думав, що буду сам.

Та ні.

Хтось інший уже був там — він безупинно лупцював тренувальні манекени голими кулаками, а його кісточки були слизькі від крові.

— …Данзо?

Я покликав його на ім’я, і він зупинився та обернувся до мене.

— Ранкове тренування?

Я кивнув.

— А ти?

Данзо знову взявся до вправ, його голос звучав байдуже.

— Те саме.

Він брехав.

Кров на його руках свідчила, що він був тут уже дуже давно.

На мить я замислився, що ним керує.

За такого темпу він зламається — ще швидше, ніж я.

Якщо він пробудить свій справжній потенціал надто рано, то стане для мене ще однією серйозною перешкодою у Вікторіаді.

Та я не міг заперечити його зусиль.

Я відчував це. Його голод до сили.

— Як щодо спарингу?

— Ти впевнений, що тобі нормально отримати прочухана не від Фроста?

— Можливо, цього разу все буде інакше.

Я підняв меч, зустрічаючись поглядом із Данзо.

Він усміхнувся й хруснув кісточками пальців.

— До речі… ти був до чорта вражаючим тоді. Мені сподобалося, як ти з ним упорався.

— Дякую.

Після цього ми обидва кинулися вперед, зійшовшись у дружньому поєдинку.

Як не дивно, тієї ночі я зрештою здобув ще двох нових напарників для тренувань.