Розділ 102: Обійми Зими (2)

— Вам не потрібно було завдавати собі клопоту й особисто нас зустрічати… Дозволу залишитися було б цілком достатньо.

— Ха-ха, як же я міг виявити неповагу до вас, моя пані? Ви завжди бажаний гість у Парадізо.

— Моя вдячність вам.

Якщо раніше холод у повітрі просто пробирав, то тепер він став задушливим — адже так близько стояв лорд SS-рівня.

Позаду нього знаходилася дивна жінка. Її обличчя було беземоційним, чорне волосся спадало на блакитну сукню. Та навіть попри це сама її присутність тиснула нестерпно.

Вона спершу вклонилася Аді, а потім перевела погляд на Кармен.

— Давно не бачились… Кармен.

Кармен усміхнулася, побачивши стару знайому.

— Елеоноро… ти що, серйозно? Ця сукня тобі зовсім не личить.

Елеонора кинула погляд на свій одяг і байдуже кивнула.

— Я теж так вважала, але Бейлор наполіг.

Бейлор розсміявся — його жвава міміка разюче контрастувала зі статусом лорда.

— О? Справді так думаєш? А мені здається, тобі вона неймовірно пасує.

— …

Простий, але теплий обмін репліками між лордом і його дружиною.

Їх знали як найсильніший дует.

Бейлор був наймогутнішою особою в родині Мунлайтів, а його дружина поступалася йому серед SS-пробуджених лише на крок.

І все ж образ, який вони демонстрували зараз, геть не відповідав тій кривавій реальності, якою вони були на полі бою.

Ще цікавішим був їхній стиль бою: Бейлор діяв із тилу як Контролер Хвиль, тоді як Елеонора стояла на передовій як воїн.

Дивний контраст… але заперечити їхню силу було неможливо.

І тепер обидва помітили мене.

Це пояснювало погляд Бейлора — і його усмішку.

— Юний Фрею, давно не бачились.

Його усмішка була лагідною… і водночас тривожною.

Одного лише звучання мого імені вистачило, щоб у повітрі здійнявся океан вбивчого наміру.

Він був настільки потужним, що я навіть не став шукати його джерела.

Дехто з членів родини навіть не приховував презирливих фиркань.

Але перед ними я зберіг незворушний вираз обличчя.

Я злегка вклонився, поклавши праву руку на груди.

— Справді, минуло чимало часу, Лорде Бейлоре. Ви й досі сяєте, як і раніше.

Бейлор виглядав задоволеним. Він раптово вивільнив ауру, піднявши мене ще до того, як я завершив уклін.

— Ха-ха! Послухайте лише цей срібний язик. Насправді ж хто засяяв це ти — чоловік, який повернувся з мертвих після цілого року в Землях Кошмарів. Хіба це не захоплива історія?

Я у відповідь усміхнувся.

— Нічого надзвичайного… але як оповідь — цілком пристойна.

— Безперечно. Я вражений. Як щодо келишка? Знаєш… аби обговорити таємниці твоєї подорожі.

Погляд Бейлора пронизував мене, немов він намагався зазирнути під саму шкіру.

Та я вистояв, проковтнувши тиск його очей.

— Таємниці нині всюди, лорде Бейлоре. Їх можна знайти де завгодно… але варто ними поділитися — і вони перестають бути таємницями, хіба ні? Втім, келих я з радістю розділю.

Усмішка Бейлора стала ще глибшою.

— Гарно сказано, хлопче… Я бачу, ти змінився. І це та зміна, яку я вітаю.

Після цього Бейлор знову звернув увагу на зібраних гостей — Аду та делегацію храму.

— Іще раз ласкаво просимо… до Парадізо, коштовної перлини Вінтерфелла.

Легко плеснувши в долоні, він розвернувся й повів усіх усередину, а його дружина рушила слідом.

Перед тим як піти, Елеонора кинула на мене останній погляд, а потім звернулася до їхнього єдиного сина.

— Батьку.

— Ти добре впорався.

Поки Бейлор був зайнятий сином, я відчув на собі численні погляди, сповнені зневаги — особливо після мого сміливого обміну словами з лордом їхньої родини.

Один погляд вирізнявся серед інших.

Ада певно, теж це помітила — вона м’яко стиснула мою руку, в її очах з’явилося занепокоєння.

— Фрею… це—

Я усміхнувся їй заспокійливо.

— Усе добре, Адо. Справді, все добре.

Серед цих людей… хтось із них міг бути тим, хто наклав це прокляття на це тіло багато років тому.

Мій погляд ковзнув по їхніх обличчях, уважно аналізуючи кожного.

Нова подорож починається саме зараз.

…

…

…

Далеко від Вінтерфелла…

У Белграді, столиці провінції Кастельванія…

Перед брамами цієї королівської території височів семиметровий спис у формі хреста.

І на ньому був прибитий один-єдиний, виснажений старий.

Дощ безупинно заливав його понівечене тіло.

Він висунув язика, намагаючись спіймати бодай кілька крапель води, а сиве скуйовджене волосся липло до запалого обличчя.

Його тіло було вкрите розкиданими ранами, а висохла сеча плямами вкривала ноги.

Вже кілька тижнів єдиною його поживою була чиста аура.

— Маєш жалюгідний вигляд, хлопче.

Бладмейдер повільно розплющив змучені очі й глянув униз — на просту постать у каптурі, що стояла під списом.

Чоловік тримався на відстані, та його голос звучав так, ніби він був зовсім поруч.

Час від часу перехожі кидали в Бладмейдера каміння й бруд, сповнені огиди.

Та жоден із них не помічав фігуру в каптурі.

Лише Бладмейдер міг його бачити — бо той сам це дозволив.

Бладмейдер уже збирався заговорити, але незнайомець перебив його.

— Слів не потрібно, хлопче. Я й так тебе прекрасно чую.

Колишній ректор слабо скривився й передав думку беззвучно.

«Іди до пекла».

— Такі слова від зламаної людини.

Бладмейдер ледве фокусувався на ефемерному силуеті перед собою.

Зараз він не мав жодного бажання розмовляти з цією особою.

— Я вже казав тобі… не завжди вір тому, що бачиш і чуєш. Світ не обмежується тим вузьким простором, який охоплюють твої очі… і не все почуте є істиною.

Почувши це, Бладмейдер більше не зміг мовчати.

— Я бачив те, що бачив. Я чув те, що чув. І я вирішив вірити в те, у що хотів вірити. Називай мене зламаним, називай дурнем… але тому майбутньому не можна дозволити здійснитися.

Чоловік у каптурі повільно похитав головою.

— Майбутнє, яке ти уявляєш, не можна контролювати лише власними діями.

Почувши ці слова — саме ті, яких Бладмейдер ніколи не хотів чути, — він вибухнув божевільним сміхом.

— А хто ж тоді його контролюватиме? Ти? Чоловік, хто колись стояв на вершині, мав силу змінити цей світ… а тепер вирішив сидіти осторонь? Не сміши мене…

Фігура в каптурі на мить замовкла, а потім підняла руку й зняла каптур, відкривши обличчя, спотворене глибокими, моторошними шрамами — його очі були повністю вирвані.

— Є багато сил, що спрямовують течію… Моє втручання лише прискорило б її, і можливо, й притягнуло б тих істот. Той, хто показав тобі це майбутнє… — один із них.

І в наступну мить чоловік зник, залишивши по собі лише слова.

— Я дав тобі невеличку пораду, хлопче… бо в тобі тече моя кров. Не вір усьому, що бачиш. Твоя доля справді у твоїх руках… але майбутнє цього світу — ні. Вважай це моїм останнім попередженням… від людини, давно забутої часом.

Бладмейдер дивився на порожнє місце, де щойно стояв той чоловік.

А потім знову заплющив очі…чекаючи на слушну мить.