— Уф~
Данзо видихнув тепле повітря, спостерігаючи, як воно розчиняється в крижаному повітрі, поки холод жалив його загартовану шкіру.
— Стає холодніше, ніж я очікував…
Ще мить тому, вони рухалися крізь морозні землі, де без упину падав сніг. Та тепер, холод вийшов на зовсім інший рівень.
Не вагаючись, усі натягнули тепліший одяг.
— Кажуть, якщо тут не рухатися, то яйця можуть намерзнути намертво.
У голосі Селіни звучала виразна нотка насмішки, коли вона кинула погляд на Данзо. Хоча саме він мав найвитриваліше тіло серед усіх, холод вона переносила краще за будь-кого.
Данзо самовдоволено всміхнувся.
— Рухатися, кажеш? Я знаю ще один спосіб зігрітися — якщо тобі цікаво.
Обличчя Селіни скривилося від огиди.
— Ти безсоромний.
Ніби чекаючи саме на таку реакцію, Данзо плеснув у долоні з усмішкою.
— Я говорив про бій, взагалі-то. Ніщо так не зігріває, як удари й жар битви.
Короткий спалах збентеження на обличчі Селіни дав Данзо зрозуміти, що він влучив у болюче місце.
— А що це за погляд? Ти про щось інше подумала? Тц-тц… як непристойно.
— Замовкни.
Селіна стримала бажання врізати йому. Треба було терпіння — зрештою, вони летіли на виверні.
Тим часом Гоуст мовчки спостерігав за їхньою перепалкою. Його порожні очі фіксували кожну дрібницю.
Їхні витівки його не цікавили. Його увага була прикута до Фрея Старлайта.
Вже деякий час Фрей сидів у похмурій тиші, з темним виразом обличчя, ніби всередині нього вирувала буря.
Гострим зором Гоуст помітив, як Фрей впивався нігтями в долоні так сильно, що з пальців сочилася кров.
Як асасин, Гоуст добре відчував атмосферу. Він здогадувався, через що проходить Фрей.
Але зрештою — це його не хвилювало.
Важливим було інше: перевірити власне судження — з’ясувати, чи правильним було рішення обрати Фрея замість Сноу.
І вже за місяць, він отримає відповідь.
---
Коли внутрішні справи родини Старлайтів було владнано, більше не було потреби тримати всіх нарізно.
Подорож добігала кінця — вони вже перетнули кордон володінь Вінтерфелла.
Масивна виверна родини Старлайтів летіла в кінці формації, слідом за флотом клану Мунлайтів.
Спостерігаючи за цим, Селіна замислилася.
— Хм… знаю, трохи запізно питати, але хіба літати на такій висоті не небезпечно? Небо — це ще той кошмар.
Вона мала рацію. Істоти, що панували в цих небесах, були не з тих, з ким варто жартувати.
Відповів їй не Фрей і не Данзо, а Кармен, яка безтурботно стояла на голові виверни, наче крижані вітри її зовсім не турбували.
— Ти права, дівчинко. Зазвичай це було б самогубством.
Кармен кивнула в бік флоту Мунлайтів.
— Але завжди є винятки.
Її натяк був очевидний.
— На такій висоті зазвичай летять на смерть. Але з такою силою, як у нас? Жодна тварюка не наважиться кинути виклик.
Просте пояснення — і цілком логічне.
Монстри діють інстинктами, а найсильніший із них — інстинкт виживання. Жоден звір не стане безглуздо провокувати силу такого масштабу.
Усі ввібрали слова Кармен. Усі, крім Фрея. Йому такі пояснення були не потрібні.
Як автор, він інтуїтивно розумів закони цього світу.
Та чим далі вони просувалися, тим похмурішим ставав його вираз — і Ада помітила це особливо чітко.
А за мить пролунали очікувані слова.
— Ми прибули.
Усі нахилилися через край виверни, і їхні очі розширилися від захоплення.
— Прекрасно…
Перед ними розкинулась Перлина Заходу — Вінтерфелл.
Безмежне біле море простягалося внизу: сніг укривав землю, а поодинокі дерева стояли, мов застиглі вартові. Височенні чорні мури здіймалися над зимовим краєвидом, зухвало кидаючи виклик холодам.
За мурами місто тягнулося без кінця, його дахи були поховані під товстим шаром інею. Незліченні вогники мерехтіли в сутінках, надаючи місту теплого, майже примарного сяйва.
Та найзахопливішим видовищем був гігантський лазуровий палац у самому серці міста.
Палац із криги.
Неймовірно величезний, він пронизував хмари, мов пам’ятник незрівнянній величі.
— Гордість родини Мунлайтів — Парадізо.
У голосі Вулкана прозвучало рідкісне захоплення.
— Кажуть, засновниця родини Мунлайтів, Семіраміс Мунлайт, вирізьбила його власним льодом. І з того часу він стоїть незламним.
Почувши це, всі поринули в мовчазні роздуми.
Понад три століття.
Якою ж силою володів лід Семіраміс?
Насолодившись одним із найбільших див світу, виверни почали спуск — одна за одною, приземляючись на величезному подвір’ї перед Палацом Криги.
Їм, звісно, надали необмежений доступ з двох причин.
Перша — серед них був Фрост Мунлайт, син самого Лорда.
Друга — Ада зі Старлайтів, гість виняткової важливості.
Та Фрей залишився тихим.
---
— Очима Фрея Старлайта —
Ми прибули…
Ще глибший холод осів у моєму серці.
Якщо це відчуття щось означало…
То лише одне — я наближався до того, хто наклав на мене прокляття.
Хтось із родини Мунлайтів був за це відповідальний.
Питання лише — хто?
Одне це запитання переслідуватиме мене безсонними ночами.
І тепер…
Щойно мої чоботи торкнулися засніженої землі, я опинився в оточенні десятків незнайомих облич.
Родина Мунлайтів зібралася — основна й бічні гілки, усі разом, наче на урочисту зустріч.
Їхнє небесно-блакитне волосся та сапфірові очі не залишали сумнівів.
Мить вони просто дивилися на нас — з цікавістю в поглядах.
А потім—
— Сестро!
— Ласкаво просимо додому!
— Сестро! Я так скучила!
Раптом до Серіс Мунлайт кинулася хвиля юних дівчат.
Усі вони були приблизно нашого віку — дехто навіть старший.
Декілька з них подорожували з нами ще від храму.
Для стороннього це могло виглядати зворушливо.
Для мене ж…
Це було сумно.
— …Що це за натовп дівчат? «Сестра, сестра, сестра» — вона що, сиротинець тримає?
Данзо виглядав щиро спантеличеним.
Адже майже сотня дівчат назвала Серіс своєю сестрою.
Він вирішив, що це просто прояв прихильності.
Але я похитав головою.
— Ні… Вони й справді її сестри.
Око Данзо смикнулося.
— …Що?
— У них спільна кров. Усі вони — дочки родини Мунлайтів.
Запала важка тиша. Усі з недовірою повернулися до мене.
— Зачекай… їх же щонайменше сотня…
— Схоже, хтось був дуже активним.
Іноді навіть у такому світі речі виходили за межі здорового глузду.
Як автор, я міг звинувачувати лише себе.
У них були різні матері, але один батько.
Батько, якого більше не існувало.
І тоді—
— Лорде Старлайт, ласкаво просимо.
Жвава метушня стихла.
Натовп розступився, пропускаючи вперед постать із владною аурою.
— Лорде Бейлоре…
Ада крокнула вперед з усмішкою, вітаючи чоловіка, від якого віяло незаперечною присутністю.
Його бліда шкіра, небесно-блакитне волосся та пронизливі лазурові очі неможливо було не помітити.
Розділ 101: Обійми Зими (1)
Том 1
